Обертаючись, щоб піти, Дані ковзнула поглядом по незнайомцях. Брунатний чоловік був майже такий широкий, як його показала таця, мав лису блискучу голову та гладкі щоки євнуха. За жовтим шовковим поясом, плямистим від поту, стирчав довгий кривий арах. Вище пояса євнух був голий, не рахуючи недоладно малої шкіряної жилетки, набитої залізними нютами. Старі шрами, білі проти горіхово-брунатної шкіри, змережили його руки, завтовшки з добре дерево, величезні груди та дебеле черево.

Другий мав на собі дорожнього кобеняка з нефарбованої вовни. Каптура він відкинув на плечі, на які спадало його довге біле волосся. Низ обличчя ховався у шовковистій білій бороді. Старий спирався на міцну ковіньку заввишки з себе. «Тільки дурень стане так витріщатися, якщо замислив щось підле.» І все ж вона завважила за доцільне повернутися до Джохого та Агго.

— Старий навіть не має при собі меча, — мовила Дані до Джорага посполитою мовою, ведучи його за собою. Крамар застрибав слідом:

— П’ять гонорів, віддаю за п’ять гонорів! Ця річ просто як для вас роблена!

Пан Джораг зазначив:

— Добра ковінька з твердого дерева розколе череп незгірш буздугана.

— Чотири! Я ж знаю, що ви її хочете! — Крамар підтюпцем біг попереду і витанцьовував, тицяючи мідну тацю їм в обличчя.

— Вони йдуть слідом?

— Ану підніми оце трохи вище, — наказав лицар крамареві. — Так, старий прикидається, що дивиться глеки та горщики в гончаря на ятці, але бурий з вас очей не зводить.

— Два гонори! Два! Лише два! — Крамар важко дихав; бігти спиною вперед йому, вочевидь, було нелегко.

— Віддайте йому ті гроші, бо він себе занапастить, — мовила Дані панові Джорагу, питаючи себе, що вона робитиме з величезною мідною тацею. Лицар поліз до гаманця, а Дані обернулася, щоб покласти край цьому блазнюванню. Подумати: кров дракона женуть крізь базар якийсь сивий старець та жирний євнух!

На дорозі в неї з’явився карфієць.

— Матір Драконів, це вам.

Він став на коліно і пхнув їй просто у обличчя коробочку для коштовностей. Дані взяла її, анітрохи не вагаючись. Коробочка була різьблена з дерева, перломутерова кришечка викладена яшмою та халцедоном.

— Дякую за щедрий дар.

Дані відкрила коробочку. Всередині блищав зелений жук-скарабей, різьблений з оніксу та смарагду. «Яка краса», подумала вона. «Стане у пригоді заплатити за переїзд.» Дані у захваті сягнула рукою всередину коробочки і майже не почула, як карфієць мовив:

— Жалію вас.

Скарабей засичав і розгорнувся назустріч.

Дані встигла помітити чорне, скривлене злістю, майже людське обличчя, вигнутий хвіст, з якого капотіла отрута… аж раптом коробочка вилетіла в неї з руки; шматки її полетіли сторчма, обертаючись. Біль пронизав пальці; Дані скрикнула і схопилася за власну руку, мідний крамар заверещав, скрикнула якась жінка, і раптом усі карфійці навколо почали розштовхувати один одного та відчайдушно голосити. Повз Дані ринув пан Джораг, а сама вона впала на коліно і знову почула сичання. Старий увігнав п’яту ковіньки у землю, Агго ринув конем крізь ятку з яйцями та прожогом злетів з сідла, батіг Джохого ляснув над головою, пан Джораг торохнув євнуха по голові мідною тацею, жеглярі, шльондри та купці розбігалися навсібіч і верещали на все горло…

— Благаю пробачити, ваша милосте. — Старий став на коліно. — Здохла. Чи не зламав я вам руку?

Дані стиснула пальці, зіщулилася.

— Начебто ні.

— Я мусив її вибити, бо… — почав був старий, але кревноїзники налетіли на нього, перш ніж він доказав. Агго вибив геть його ковіньку, а Джохого вхопив за плечі, змусив стати на коліна і притиснув кинджала до горлянки.

— Халісі, ми бачили, як він вас вдарив! Чи не бажаєте побачити колір його крові?

— Пустіть його! — Дані зіп’ялася на ноги. — Подивись-но на низ його ковіньки, кров моєї крові.

Пана Джорага тим часом зіпхнув додолу євнух. Дані влетіла між ними саме в ту мить, коли арах та меч-півторак зблиснули, вилітаючи з піхв.

— Приберіть зброю! Не рухайтеся!

— Ваша милосте? — Мормонт опустив меча хіба що на вершок. — Ці люди напали на вас.

— Вони захистили мене.

Дані смикнула рукою, струшуючи жало з пальців.

— Напав на мене інший, отой карфієць. — Озирнувшись, вона побачила, що його вже нема. — То був Жалійник. А у скриньці, яку він мені дав, сиділа мантикора. Оцей чоловік вибив її з моєї руки.

Крамар, що торгував міддю, досі качався по землі. Дані підійшла й допомогла йому підвестися.

— Потвора вас вжалила?

— Ні, добра панно, — відповів той, трусячись, — бо тоді б я лежав тут мертвий. Але вона мене торкнулася, бве-е-е-е, коли випала з коробки просто на руку.

Дані бачила, що крамар обгидився, і не дивувалася. Вона дала йому срібняка за клопіт і відпустила, перш ніж повернутися до старого з білою бородою.

— Кому я мушу дякувати за порятунок свого життя?

— Ви не мусите, ваша милосте. Моє ім’я — Арстан, хоча Бельвас під час нашої подорожі сюди дав мені прізвисько Білобород.

Джохого вже не тримав старого, але той ще й досі стояв на одному коліні. Агго підняв його ковіньку, перевернув, стиха вилаявся дотракійською, зішкріб рештки мантикори об камінь та повернув палицю старому.

— Хто такий Бельвас? — зацікавилася Дані.

Наперед клишоного виступив величезний брунатний євнух, вкладаючи араха до піхв.

— Я Бельвас. «Могутній Бельвас» звуть мене у бійцівських ямах Меєрину. Ніколи я не знав поразки. — Він ляпнув по череві, вкритому шрамами від клинків. — Я даю кожному порізати мене один раз, а тоді вбиваю. Порахуйте оці попруги, й знатимете, скількох убив Могутній Бельвас.

Дані не мала потреби рахувати шрами, бо ясно бачила їх рясну сітку.

— То навіщо ж ви тут, Бельвасе Могутній?

— З Меєрина мене продали до Кохору, а тоді до Пентосу — товстунові з солодким смородом у волоссі. Це він послав Бельваса Могутнього через море, а старого Білоборода приставив йому служити.

«Товстун з солодким смородом у волоссі…»

— Іліріо? — спитала вона. — Вас надіслав магістрат Іліріо?

— Саме так, ваша милосте, — відповів старий Білобород. — Магістрат благає вас ласкаво пробачити йому за те, що він не приїхав сам, а прислав нас. Він вже не в змозі сидіти на коні так, як замолоду, а подорож морем псує йому шлунок.

Досі старий говорив валірійським суржиком Вільних Міст, але зараз перейшов на посполиту мову Вестеросу.

— Вибачте, якщо ми змусили вас тривожитися. Правду кажучи, ми не були певні, ми чекали побачити… ну…

— Дещо пишніше? — засміялася Дані. Вона не мала при собі жодного з драконів, а одяг її навряд чи хтось назвав би королівським. — Ви добре розмовляєте посполитою мовою, Арстане. Ви часом не з Вестеросу?

— Так, я народився у Дорнійському Порубіж’ї, ваша милосте. Хлопчиком я служив зброєносцем лицареві дружини князя Лебедина. — Він тримав високу ковіньку поруч з собою прямо, наче списа, на якому не вистачало тільки прапора. — А тепер ось служу зброєносцем при Бельвасові.

— Чи не застарі ви для такої справи, га? — Поруч з Дані став пан Джораг, незграбно тримаючи мідну тацю під пахвою. Тверда Бельвасова голова добряче її погнула.

— Авжеж не застарий, щоб служити законній володарці, князю Мормонте.

— То ви й мене знаєте?

— Бачив вас зі зброєю в руках раз чи два. У Ланіспорті, де ви трохи не збили Крулеріза з коня. І на Пайку теж. Хіба ви не пригадуєте, князю Мормонте?

Пан Джораг насупився.

— Обличчя ваше трохи мені знайоме, але при Ланіспорті билося багато сотень, а на Пайку — не одна тисяча людей. До того ж я не князь. Ведмежий острів забрали в мене, і тепер я простий лицар.

— Лицар моєї Королевогвардії, — узяла його під руку Дані. — Вірний друг і добрий радник.

Вона уважно вивчила Арстанове обличчя. Воно виказувало велику гідність та спокійну певну силу, яка Дані сподобалася.

— Підведіться, Арстане Білобороде. Вітаю і вас, Могутній Бельвасе. Пана Джорага ви вже знаєте. Ко Агго та ко Джохого — кров моєї крові. Вони перетнули разом зі мною червону пустелю і бачили, як народилися мої дракони.