Дані кивнула.

— Там була жінка у ліжку з дитям під грудьми. Брат казав, що то обіцяний принц, і звелів назвати його Аегоном.

— Принц Аегон був спадкоємцем Раегара, його сином від Елії Дорнійської, — відповів пан Джораг. — Але якщо він — «обіцяний принц», то його обіцянка загинула разом з ним, коли Ланістери розтрощили йому черепа об стіну.

— Пам’ятаю, — сумно мовила Дані. — Доньку Раегара, маленьку принцесу, теж убили. Її звали Раеніс — так само, як сестру Аегона. Візеньї, щоправда, не було. Але Раегар сам сказав, що дракон має три голови. Що то за пісня льоду та вогню?

— Я про таку не чув.

— Я пішла до ворожбитів з надією на відповіді, а вони лишили мене з сотнею нових питань.

До того часу на вулицях знову з’явилися люди.

— Дорогу! — закричав Агго, а Джохого підозріло принюхався до повітря.

— Чую, халісі, — мовив він. — Чую отруйну воду.

Дотракійці не вірили морю і всьому, що ним пересувалося. Вода, яку не можуть пити коні — такої води вони не хотіли й краплі. «Хай призвичаюються», вирішила Дані. «Я долала їхнє море з халом Дрого. Хай тепер долають моє.»

Карф був одним з найбільших у світі портів; його велетенська відгороджена гавань буяла кольорами, гармидером та дивними пахощами. Винні льохи, комори та гральні кишла вишикувалися вздовж вулиць біч-обіч з дешевими бурдеями та храмами чудернацьких богів. Гаманорізи, горлорізи, чароторговці, міняйли мішалися з натовпом. Берег являв із себе один величезний базар, де продавали та купували вдень і вночі, де всякий крам віддавали за малу частку того, що він коштував у місті, аби тільки покупець не питав, звідки той узявся. Сиві старі баби торгували солодкою запашною водою та козячим молоком з обливних глиняних глеків, причеплених до горбатих спин. Жеглярі з півсотні країн блукали рядами між яток та крамниць, сьорбали гострі міцні наливки, жартували один до одного химерними мовами. У повітрі літали пахощі солі та смаженої риби, гарячої смоли та меду, запашних курінь, олії та чоловічого сімені.

Агго кинув малому хлопцеві мідяка і отримав рожен засмажених з медом мишей, від яких почав потроху кусати шматочки просто у сідлі. Джохого купив жменю великих білих вишень. На ятках вони бачили прегарні спижеві кинджали, сушених морських потвор та різьблені прикраси з оніксу, могутній чарівний трунок, змішаний з молока цнотливої діви та нічної тіні, ба навіть драконячі яйця, підозріло схожі на розмальовані камені.

Минаючи довгі кам’яні пришиби, віддані під кораблі Тринадцяти, Дані побачила, як з багато прикрашеного «Червоного цілунку», що належав Цзаро, виносили скрині шапрану, ладану та перцю. Поряд на «Блакитну наречену», що вирушала в дорогу з вечірнім відпливом, містком заносили барила вина, паки кислолисту, в’язки смугастих шкур. Трохи далі коло галери Прянищників під назвою «Сонячне сяйво» зібрався натовп вторгувати собі невільників. Усі знали, що найдешевше цей товар продається просто з кораблів. На щоглах майоріли прапори, що проголошували нещодавнє прибуття «Сонячного сяйва» з міста Астапору в Невільницькій затоці.

Від Тринадцяти, Турмалінового братства чи Староповажної Спілки Прянищників Дані жодної помічі не чекала. Тому рушила срібною повз кілька верст їхніх пришибів, доків та комор — аж до дальнього кінця схожої на підкову гавані, де дозволялося ставати кораблям з Літніх островів, Вестеросу та Дев’яти Вільних Міст. Тут вона злізла з сідла коло гральної ями, де василіск роздирав на шматки великого рудого собаку в колі галасливих жеглярів.

— Агго, Джохого, стережіть коней. А ми з паном Джорагом побалакаємо з корабельниками.

— Як накажете, халісі. Ми ще й вас здалеку постережемо.

Було приємно знову почути, як люди розмовляють валірійською, а подекуди й посполитою. Про це думала Дані, наближаючись до першого корабля. Жеглярі, пришибні слуги, купці — всі давали їй дорогу, не знаючи, що думати про струнку юну дівчину з волоссям зі срібла та золота, вдягнену по-дотракійському і з вестероським лицарем при боці. Незважаючи на спекотний день, пан Джораг мав на собі вапенрока зеленої вовни з чорним ведмедем Мормонтів на грудях, а під ним — сталеву кольчугу.

Втім, ані її краса, ані його грізна постать не допомогли їм домовитися з людьми, чиїх кораблів вони так нагально потребували.

— Перевезти сотню дотракійців з конями, вас із оцим лицарем, а на додачу трьох драконів?! — перепитав керманич великого коча «Ревний друг», пирхнув, зареготав і пішов геть.

Лисенієць на «Трубному гласі» почув, що перед ним Даянерис Буреродна, королева Семицарства, зробив кам’яну мармизу і відповів:

— Вітаю. А я — князь Тайвин Ланістер, оце щойно висрав собі горщик золота.

Шафар на мирійській галері «Шовковий дух» відповів, що дракони на морі надто небезпечні, бо дихнуть випадково полум’ям, і всі линви з вітрилами, вважай, мов язиком злизало. Власник «Черева князя Фаро» зважувався узяти драконів, але відмовлявся брати дотракійців.

— На моє «Черево» ніколи не ступить нога безбожного дикуна. Ніколи!

Двоє братів, що капітанили на кораблях-близнюках «Живе срібло» та «Хортиця», спершу виявили розуміння і навіть запросили до каюти на кухоль червоного вертоградського. Слухаючи їхню чемну розмову, Дані навіть почала плекати сподівання, але зрештою брати загилили таку ціну, яку вона й не мріяла заплатити, ба навіть сумнівалася, чи заплатить її Цзаро. «Петто-Гостродуп» та «Чорноока діва» були замалі, «Шибайголова» вирушав до Нефритового моря, а «Магістрат Маноло», здавалося, потоне просто коло берега.

Поки вони долали шлях до наступного пришибу, пан Джораг обережно поклав їй долоню на поперек.

— Ваша милосте, за вами стежать. Ні, не поспішайте.

Лицар обережно спрямував її до ятки мідного товару.

— Осьде мистецька робота, моя королево! — гучно проголосив він, піднімаючи велику тацю. — Бачите, як сяє на сонці?

Мідь було вилощено до яскравого блиску. Дані бачила у ній своє обличчя… а коли пан Джораг повернув тацю трохи направо, то побачила і все позаду себе.

— Там якийсь темний товстун і старий з палицею. Котрого ви маєте на увазі?

— Обох, — відповів пан Джораг. — Вони йдуть за нами, відколи ми пішли з «Живого срібла».

Рясиці на міді чудернацько розтягували та викривлювали незнайомців. Один здавався високим та кощавим, а інший — неймовірно широким та кремезним.

— Чудова мідь, вельможна пані! — вигукнув крамар. — Яскрава, наче сонце! Матері Драконів віддам за якихось тридцять гонорів.

Таця на вигляд коштувала десь із три.

— Де моя варта? — голосно й вимогливо спитала Дані. — Цей чоловік намагається мене пограбувати!

Але для Джорага вона стишила голос і заговорила посполитою мовою.

— Може, вони не бажають мені зла. Чоловіки дивляться на жінок від початку часів. Що в цьому поганого?

Тим часом крамар на їхнє перешіптування не зважав.

— Тридцять? Хіба я сказав тридцять? Дурна моя голова, перепрошую ласкаву панну! Ціна таці — двадцять гонорів.

— Уся мідь цієї ятки не варта двадцяти гонорів, — відрізала Дані, поки роздивлялася віддзеркалення. Старий скидався на вестеросця, а брунатний важив, мабуть, пудів з вісім. «Узурпатор давав князівський титул тому, хто мене вб’є. А ці двоє далеченько заїхали від своїх домівок. Чи може, вони прислані ворожбитами, щоб застукати мене зненацька?»

— Десять, халісі, за ваше чарівне личко. Дивіться у нього, як у люстерко. Тільки така чудова мідь варта віддзеркалювати таку красу.

— Вона варта хіба що помиї виносити. Якби ви її викинули, я б, може, підібрала, якби мала настрій нахилитися. Але платити гроші? — Дані пхнула йому тацю до рук. — Мабуть, вам до носа заповзли черви та з’їли весь розум.

— Вісім гонорів! — скрикнув крамар. — Мої дружини битимуть мене і кликатимуть дурнем, та я безпомічна дитина у ваших руках. Годі вам, давайте вісім — сама тільки мідь для такої таці коштує більше!

— На дідька мені здалася блякла мідь, коли Цзаро Чжуан Даксос годує мене на золоті?