На мурах Червоного Дитинця майоріли прапори короля-хлопчака: вінчаний олень Баратеонів на золотому полі, лев Ланістерів на кармазині. Полетіли ще барила смоли. Давос чув, як галасують вояки, поки полум’я розтікалося «Відважним». Веслярі безпечно сиділи унизу, захищені від метальних снарядів дошками, але щитникам, що купчилися нагорі, щастило менше. Праве крило флоту було єдине, яке потерпало від вогню — саме так, як Давос і боявся. «Скоро наша черга», занепокоєно подумав він. «Чорна Бета» вже опинилася в межах досяжності метавок, бо йшла шостою від північного берега. Справа від неї йшла Алардова «Пані Мар’я», далі незграбна «Меч-риба» — так далеко позаду, що радше рахувалася у третій шерезі, ніж в другій — а потім «Благочестя», «Молитва» та «Побожність». Тим трьом мусила знадобитися вся божа поміч, яка тільки є на світі — їхнє розташування було найвразливіше з усіх.

Коли друга шерега проминала башти-сестри, Давос роздивився їх уважніше. Він бачив три ланки величезного ланцюга, що витикалися з дірки, не більшої за людську голову, і зникали під водою. Башти мали єдині двері сажнів за три від землі. Лучники на даху північної башти пускали стріли на «Молитву» та «Побожність». Стрільці з «Побожності» відповіли, і Давос почув вереск людини, яку вони поцілили.

— Пане капітане! — За плечем з’явився його син Матос. — Ваш шолом.

Давос узяв його обома руками і насунув на голову. Шолом-горщик не мав заборола, бо Давос не терпів, коли зорові щось заважало. До того часу горщики зі смолою вже падали з неба дощем. Один розбився на чардаку «Пані Мар’ї», але жеглярі Аларда швидко збили полум’я. На правому боці з «Гордості Плавня» залунали роги, весла з кожним ударом здіймали хмари бризок. Півсажневе ратище, випущене зі скорпіона, впало за аршин від Матоса і вгрузло у дерево чардаку. Перша шерега кораблів вже підійшла до ворога на постріл з лука; між кораблями зі зміїним шипінням злетіли зграї стріл.

На південь від Чорноводної вояки тягли до води грубо збиті плоти, а під тисячею барвистих корогв шикувалися валки щитників та стрільців. Усюди майоріло вогняне серце, а маленький чорний олень усередині нього лишався майже непомітним. «Ми мали б битися під вінчаним оленем», подумав Давос. «Олень був знаком короля Роберта, місто вітало б його з радістю. А цей чужий прапор тільки збурює люд проти нас.»

Він не міг бачити вогняного серця без того, щоб не згадати про тінь, яку Мелісандра породила у мороці під Штормоламом. «Ну хоч цю битву ми ведемо при світлі дня і зброєю чесних людей», сказав собі Давос. «Червоній жінці з її темними дітьми тут немає місця.» Станіс відправив її назад на Дракон-Камінь разом зі своїм небожем-байстрюком Едріком Штормом. Керманичі та значкове панство наполягло, що на полі бою жінці нема чого робити. Заперечували тільки королевини люди, і то не надто голосно. Втім, король ладен був уже відмовити, коли князь Брис Карон сказав:

— Ваша милосте, якщо ворожбитка буде з нами, то опісля люди скажуть, що перемогла вона, а не ви. Що ви зобов’язані короною її чарам.

Його слова схилили терези. Давос під час суперечки мав розум тримати язика на припоні, але правду кажучи, не сумував, побачивши чародійкину спину, бо не хотів мати нічого спільного ані з самою Мелісандрою, ані з її богом.

З правого боку «Побожність» насунулася на берег, викинула перехідного містка. Лучники ринули на мілку воду, тримаючи луки над головою, щоб не змочити тятиви. Вони з плюскотом вибігали з води на вузьку смугу берега під стрімчаками. З замку над їхніми головами полетіли камені, стріли та списи, але кут був надто крутий, і великої шкоди вони не завдали.

«Молитва» пристала аршинів за тридцять угору течією, а «Благочестя» саме звертало у бік берега, коли вздовж річки звідкілясь примчали кінні захисники міста, вибиваючи копитами бойових огирів віяла бризок з мілкої води. Лицарі заходилися серед лучників, наче вовки серед курей, заганяючи їх у воду або назад на кораблі й не даючи більшості навіть стрілу накласти. Щитники ринули на захист своїх стрільців зі списами та сокирами, і за три удари серця берег перетворився на шалену криваву бійню. Давос упізнав шолом Хорта у вигляді собачої голови. Біле корзно віяло за плечима, коли він увірвався містком на чардак «Молитви», розвалюючи голови усім, хто траплявся під руку.

Навколо замку здіймався на пагорбах за кільцем мурів Король-Берег. Вздовж берега річки панувала зчорніла пустка: ланістерівці випалили там усе і відступили за Грязючну браму. На мілкій воді чорніли короби затоплених суден, що заважали підійти до довгих кам’яних пришибів. «Ні, тут нам висадки не буде.» За Грязючною брамою Давос бачив верхівки трьох велетенських метавок-журавлів. Високо на пагорбі Візеньї сонце блищало на семи кришталевих баштах Великого Септу Баелора.

Давос не бачив, як почалася битва на воді, але почув, як затріщали перші дві галери, що стикнулися разом. Котрі дві то були, він сказати не міг. За мить над водою пролунав другий тріскучий удар, а далі й третій. За тріском та виском дощок і колод Давос почув глухе тумкання передньої метавки «Люті». «Морський олень» розколов одну з Джофріних галер чисто навпіл. Але «Собачий ніс» палав, а «Королева Алісанна» застрягла між «Шовковою панною» та «Сороміцькою панною», і її люди відбивалися від нападників коло поручнів.

Просто попереду Давос побачив, як ворожий «Бережанин» вклинився між «Вірним» та «Пірначем». Перший встиг прибрати весла правого боку ще до удару, але ліві весла «Пірнача» порснули, наче солома, коли «Бережанин» проскреготав уздовж його боку.

— Пускай! — наказав Давос, і його лучники пустили над водою нищівний дощ стріл. Він побачив, як упав капітан «Бережанина», і спробував пригадати його ім’я.

На березі з-за муру вигулькнули важелі величезних журавлів: раз, два, три, і сотні каменів злетіли високо у жовте небо. Кожен був завбільшки з людську голову; там, де вони падали, злітали віяла бризок, дубові дошки трощилися на тріски, а жива людська плоть вибухала кістками, кров’ю та м’ясом. По всій річці перша шерега кораблів вступила у битву. Летіли гаки на мотузках, залізні тарани пробивали дерев’яні короби, нападники вдиралися на ворожі кораблі, зграї стріл шурхали одна крізь іншу посеред хмар диму, вмирали люди… та поки що не на його кораблі.

«Чорна Бета» сунула вгору річкою; бумкання тулумбасу веслярського старшини відлунювало у капітановій голові, поки він шукав жертву для тарану. «Королеву Алісанну» затиснули два ланістерівські кораблі, міцно зчепилися з нею гаками та линвами.

— Таранний хід! — заволав Давос.

Тулумбас навіжено заторохтів, і «Чорна Бета» полетіла над водою; вода під її носом кипіла білим. Алард теж побачив ту саму ціль; «Пані Мар’я» стала поруч. Перша шерега остаточно перетворилася на плутанину окремих двобоїв. Три зчеплені разом кораблі маяли попереду, повільно оберталися, а на їхніх чардаках мечі та сокири чинили кривавий безлад. «Ще трохи», заблагав Давос Лукомор Воїна з Седмиці, «поверни її ще трохи, покажи мені її бік».

І Воїн, напевне, послухав. «Чорна Бета» і «Пані Мар’я» встромилися у бік «Сороміцької панни» майже одночасно, за мить одна від іншої. Сила удару спереду та ззаду була така, що з «Шовкової панни», відділеної двома кораблями, у воду посипалися вояки. Давос мало не відкусив собі язика, коли стиснув від зіткнення зуби, і сплюнув кров’ю. «Наступного разу стуляй рота, телепню.» Сорок років він плавав морем, а інший корабель таранив оце уперше. Лучники тим часом сипали на ворога стрілами.

— Задній хід! — наказав він.

Коли «Чорна Бета» обернула хід весел на протилежний, річка ринула всередину розірваної нею дірки, і «Сороміцька панна» розвалилася на шматки просто на очах Давоса. Десятки людей попадали у воду; деякі з живих попливли, деякі з мертвих спливли угору, а ті, хто мав на собі важкі обладунки, пішли на дно — байдуже, живі чи мертві. Благання потопаючих людей залунали у вухах.

Погляд Давоса привернув зелений спалах — попереду і трохи зліва. Раптом з корми «Королеви Алісанни» виросло гніздо звивистих смарагдових змій, які сичали і палали згубним світлом. За мить Давос почув нажаханий вигук: