«Стара відьма» та «Морський коник» нарешті стали на свої місця, а за ними — «Червона клішня» князя Кельтигара. Направо від Алардової «Пані Мар’ї» йшли три галери, які Станіс відібрав у нещасливого князя Сонцезіра: «Благочестя», «Молитва» та «Побожність», чардаки яких кишіли лучниками. Навіть «Меч-риба» вже наздоганяла, важко переповзаючи хвилі одночасно на веслах та під вітрилом. «Корабель, що має стільки весел, мав би ворушитися хутчіше», незадоволено подумав Давос. «Надто вже важкий таран вона тягне. Він зіпсував їй усю рівновагу.»
Поривчастий вітер дмухав з півдня, та для кораблів на веслах це нічого не важило. Вони зловили приплив, хоча на користь Ланістерів діяла течія річки. А Чорноводна пливла сильно та швидко там, де стрічалася з морем. При першому ударі перевагу матиме ворог. «Ми дурні, що стрічаємо їх на Чорноводній», подумав Давос. У битві на відкритому морі їхні шереги оточили б ворога з обох боків і стиснули між собою на погибель. Проте на річці кількість та вага кораблів пана Імрі нічого не важитимуть. Адже стати рядком зможе не більше за двадцять, щоб не заплутатися веслами та не врізатися один у одний.
Далі за шерегою бойових кораблів Давос побачив Червоний Дитинець на Аегоновому пагорбі — темний проти лимонно-жовтого неба, під яким відкривалося гирло потоку Чорноводної. Південний берег кишів людьми та кіньми, що заворушилися, наче розбурхані мурахи, побачивши кораблі. Станіс, певна річ, приставив їх будувати плоти, ладнати стріли та порати інші справи, але чекання все одно давалося війську нелегко. Посеред вояків тихо, але дзвінко засурмили сурми, які скоро проковтнуло ревище тисяч горлянок. Давос вхопив куцою рукою мішечок з кістками своїх пальців і проказав одними губами мовчазну молитву про вояцьку удачу.
«Лють» стояла посередині першої шереги бойового порядку. Обабіч неї — «Князь Стефон» та «Морський олень», кожний на дві сотні весел. На правому та лівому краях йшли сотенники: «Пані Гара», «Золота рибка», «Князь-реготун», «Морський дідько», «Рогатий гонор», «Відчайдушна Дженна», «Тризуб», «Швидкий меч», «Принцеса Раеніс», «Собачий ніс», «Пірнач», «Вірний», «Червоний крук», «Королева Алісанна», «Кіт», «Відважний» та «Драконоборець». З кожної корми майоріло вогняне серце Господа Світла — червоне, жовте, жовтогаряче. Позаду Давоса з синами йшла ще одна шерега сотенників на чолі з лицарями та вельможними капітанами, а далі менші та повільніші мирійські посудини, не більші за вісімдесят весел кожна. Ще далі ззаду йшли вітрильні кочі, мавни та думбаси, а за ними, вже останніми — Саладор Саан на своєму пишному «Валірійцеві», плавучій фортеці о трьохстах веслах, оточеній рештою його галер з помітними смугастими коробами. Палкий лисенійський князьок був незадоволений з того, що його поставили ззаду, але вочевидь, пан Імрі довіряв йому не більше, ніж Станіс. Надто вже багато від Саана чулося балачок та жаліб на гроші, які йому заборгували. Та все ж Давосові було його шкода. Саладор Саан був хитромудрий старий пірат, а його жеглярі наче вродилися на морі й не знали страху в бою. Позаду війська та флоту їхня вправність і хоробрість пропадали дурно.
«Га-у-у-у-у-у-у-у-у-у-у!» З переднього чардаку «Люті» над білими бурунами та веслами у піні рознісся заклик рогу: пан Імрі віддав наказ напасти на ворога. «Га-у-у-у-у-у-у-у-у-у-у!» «Га-у-у-у-у-у-у-у-у-у-у!»
Нарешті до лав флоту стала і «Меч-риба», хоча з досі піднятим вітрилом.
— Повний хід! — гарикнув Давос. Тулумбаси загриміли частіше, весла підхопили лад, розрізали воду, плюх-шух, плюх-шух, плюх-шух. На чардаку щитники стукотіли мечами та сокирами у щити, а лучники тихо напинали тятиви на луки та діставали перші стріли з сагайдаків при поясах. Галери першої шереги затуляли краєвид, тому Давос міряв кроками містка і чекав, коли зможе побачити краще. Жодних пристроїв, які б зачиняли гирло річки, він не побачив — гирло було відкрите, наче пащека, що готується їх усіх проковтнути. Хіба що…
Коли Давос перемитничав, то часто жартував, що береги Чорноводної знає краще за свою долоню, бо до власної долоні не мусить пробиратися крадькома. Може, пан Імрі Флорент навіть і уваги не звернув на дві нові приземкуваті башти з грубого каменю, що стояли одна навпроти іншої через гирло Чорноводної, але Давосові вони вкинулися у око так, якби з його долоні раптом виросло двійко нових пальців.
Затуливши очі від сонця, що вже потроху спускалося на захід, Давос роздивився башти уважніше. Вони були замалі для великих залог. Башта на північному березі була прибудована до скелі, над якою грізно височів Червоний Дитинець, а її сестра на південному березі основою стояла у воді. Давос відразу зрозумів, що її будівники прорізали берег ровом, тому напасти на башту було складно — нападники мусили або перебрідати водою, або наводити моста. Станіс поставив унизу лучників, щоб стріляли по захисниках, раптом ті здуру висунуть голови, та в іншому не надто зважав на нове укріплення.
Там, де темна вода плюскотіла на основі башти, раптом щось блимнуло. Сонячне світло на залізі. Давосові Лукомору цього вистачило. Отже, ланцюг, щоб перегородити річку… але ж вони її не перегородили. Чому?
Він міг би поміркувати і знайти якусь відповідь, але не мав на те часу. З кораблів знову загукали, засурмили в роги — попереду був ворог.
Між рухливими веслами «Пірнача» та «Вірного» Давос побачив ріденький ланцюжок галер, поставлених поперек річки. Сонце блищало на золотій фарбі коробів. Ті кораблі він знав незгірш свого власного, бо коли був перемитником, то задля остороги любив знати, що несе йому вітрило на обрії: швидкий корабель чи повільний, молодого капітана, спраглого до слави, або старого, що доживає свої дні на службі.
«Га-у-у-у-у-у-у-у-у-у-у!», заревли роги.
— Швидкість до бою! — гукнув Давос і почув, як Дал та Алард повторюють той самий наказ з обох боків. Тулумбаси люто застукотіли, заплескали весла, і «Чорна Бета» ринула вперед. Зиркнувши на «Примару», Давос побачив, як Дал його вітає. «Меч-риба» знову шкутильгала ззаду, слідом за меншими кораблями; не рахуючи її, шерега йшла рівно, наче стіна щитів.
Річка, що здалеку видавалася такою вузькою, зараз простяглася широко, наче море. Але й місто виросло, стало велетенське. Червоний Дитинець нагорі Аегонового пагорба височів на усім та усіма. Залізні корони зубців, товстелезні башти, могутні червоні мури надавали йому вигляду якогось хижого звіра, що присів та згорбився над річкою і вулицями. Стрімчаки, над якими він панував, були круті й кам’янисті, порослі мшеддю та кривим тереном. Щоб досягти гавані та міста, флот мусив пройти унизу попід замком.
Перша шерега увійшла до річки, проте ворожі галери почали задкувати. «Схоже, заманюють досередини. Хочуть, щоб ми стиснулися, втратили рухливість, не змогли охопити з країв… а позаду нас — той ланцюг.» Він міряв кроками чардак, вихиляв шию так і сяк, щоб краще роздивитися ланістерівський флот. Серед «хлопчикових човників», які побачив Давос, були «Божа ласка», старий повільний «Принц Аемон», «Шовкова панна» та її сестра «Сороміцька панна», «Буйвітер», «Бережанин», «Білий олень», «Спис», «Морська квітка». Але де «Лев’яча зірка»? Де прегарна «Панна Ліанна», що король Роберт назвав на честь діви, яку кохав і втратив? Нарешті, де «Келеп короля Роберта»? Найбільша галера у королівському флоті, на чотириста весел. Єдиний корабель, який король-хлопчак міг виставити проти «Люті». Саме він мусив би знаходитися у самому серці будь-якої оборони.
Давос відчував пастку, але не бачив, щоб позаду скрадалися якісь кораблі, окрім великого флоту Станіса Баратеона у вишикуваних шерегах, які тягнулися назад аж до морського обрію. «Може, вони хочуть підняти ланцюга і порізати нас надвоє?» Давос не бачив, як це їм допоможе. Кораблі, що лишаться у затоці, зможуть висадити людей на північ від міста; вийде повільніше, зате напевно.
З замку злетіла зграйка миготливих жовтогарячих птахів — два чи три десятки. Барила палаючої смоли окреслили над річкою вогняні дуги. Більшу частину проковтнула річка, та декілька влучили у галери першої шереги. Полум’я розбризкалося з розтрощених барил; на чардаку «Королеви Алісанни» забігали щитники, а з трьох різних місць на «Драконоборці», найближчому до берега, здійнявся чорний дим. Метавки плюнули вогнем вдруге; зі стрілецьких гнізд на замкових баштах угорі зашипіли стріли. За облавок «Кота» випав якийсь вояк, скотився веслами, пішов на дно. «Перший вбитий сього дня», подумав Давос, «та певно ж, не останній».
