— Якби ж князь Гостер бачив на власні очі! Напевне б, затанцював з утіхи.

— На жаль, пан батько своє відтанцювали, — мовила Кетлін, — а ця битва ще тільки починається. Ланістери нападуть знову. Князь Тайвин має людей вдвічі більше проти братового числа.

— Хоч вдесятеро, то байдуже, — відповів пан Десмонд. — Західний берег Червонозуба, пані, вищий за східний, ще й заріс лісом. Наші лучники мають гарну криївку і бачать цілі, як на долоні… а якщо хтось прорветься, Едмур тримає у сторожовому полку кращих латників, що готові рушити туди, де найбільша у них потреба. Ми не пустимо ворога через річку.

— Молюся, щоб так і сталося, — похмуро проказала Кетлін.

Тієї ночі вони з’явилися знову. Кетлін наказала збудити її, щойно ворог повернеться. Серед ночі дівчина-покоївка тихенько торкнулася її плеча. Кетлін негайно сіла у ліжку.

— Що таке?

— Б’ються при броді, мосьпані.

Загорнувшись у халат, Кетлін видерлася сходами на дах кам’янця. Звідти вона бачила через стіни залиту місячним світлом річку, де буяла битва. Захисники розпалили сторожові багаття уздовж берега, і ланістерівці, можливо, подумали, що ті засліпнули чи втратили пильність. Якщо так, то вони жорстоко помилилися. Темрява — невірний союзник. Перебрідаючи по груди у воді, вояки ступали у невидимі ями і шубовсали у воду, запиналися на каменях, ранили ноги на розкиданих тут і там шпичаках. Малістерівські лучники з шипінням пускали вогняні стріли через річку; здалеку вони вабили дивною красою. Одного вояка проштрикнув десяток таких; одяг на ньому зайнявся, і він крутився у навіженому танку по коліно у воді, аж поки не впав і не сплив униз течією. Доки його тіло вигулькнуло поблизу Водоплину, річка вже загасила і вогонь, і його життя.

«Невеличка, та все ж перемога», подумала Кетлін, коли бій скінчився, і вцілілі вороги розчинилися у темряві. Сходячи звивистими сходами башти, Кетлін спитала Брієнну про її думку.

— Князь Тайвин лише мазнув нас кінчиками пальців, мосьпані, — відповіла та. — Він мацає оборону, шукає слабкого місця, незахищеного броду. Якщо ж не знайде, то стисне пальці у кулак і спробує одним ударом пробити собі шлях.

Брієнна знизала плечима.

— Я б учинила саме так. На його місці.

Вона сягнула рукою по меча і попестила руків’я — мовби упевнитися, що він висить там, де належить, в неї при боці.

«Хай порятують нас тоді боги», подумала Кетлін. Але поробити нічого не могла. На річці, ззовні замку, битву очолював Едмур; її битва кипіла тут, усередині.

Наступного ранку за сніданком вона послала по старого батькового управителя, Утерида Возняка.

— Хай панові Клеосу Фрею принесуть глек вина. Я його скоро допитаю і хочу, щоб він мав добре розв’язаного язика.

— Як накажете, мосьпані.

Невдовзі від князя Язона прибув вершник з малістерівським орлом на грудях. Він повідомив, що сталася ще одна сутичка, яка знову скінчилася перемогою. Пан Флемент Бракс спробував був перетнути річку іншим бродом за тридцять верст на південь. Цього разу ланістерівські латники вкоротили списи і рушили пішки, але малістерівські стрільці почали пускати стріли перекидом, щоб ті падали згори за щити, а тим часом метавки-скорпіони, що їх Едмур понаставив на березі, важкими каменями трощили стрій ворогів.

— У воді лишилося з тузінь тіл, до мілкої води дісталися лише двоє, і ми їм швидко дали раду, — доповів вершник. Ще він розповів про бій вгору течією, де броди втримав князь Карил Ванс. — Той удар теж відвернули, і за тяжку ціну для нападників.

«Може, Едмур розумніший, ніж я гадала», подумала Кетлін. «Усе його панство вважає задум доцільним, то чого ж я така сліпа? Мій брат вже не той малий хлопчик, якого я знала колись. Так само, як Робб.»

Кетлін почекала до вечора, перш ніж відвідати пана Клеоса Фрея, бо вирішила так: що довше вона затримається, то п’яніший той нап’ється. Коли вона увійшла до келії в башті, пан Клеос запнувся і впав на коліна.

— Л-ласкава пані, я геть нічого не знав про якусь там втечу. То Біс сказав, що Ланістер мусить мати гідний Ланістера супровід, словом лицарським к-кля…

— Підведіться, пане лицарю. — Кетлін всілася навпроти нього. — Я знаю, що онук Вальдера Фрея не зможе знехтувати лицарською клятвою.

«Хіба що побачить в тому якийсь зиск для себе.»

— Брат каже, ви привезли умови миру.

— Саме так.

Пан Клеос зіп’явся на ноги. Кетлін відчула втіху, побачивши, як він хилитається.

— То кажіть їх, — звеліла вона, і пан Клеос розказав.

Наприкінці розповіді Кетлін сиділа насуплена і думала: «Едмур мав рацію — це взагалі не умови, хіба що…»

— Ланістер каже, що ладен віддати Ар’ю та Сансу на обмін за свого брата?

— Саме так. Він присягнувся, сидячи на Залізному Троні.

— Перед свідками?

— Перед усім двором, пані. Ще й перед богами. Я вже казав панові Едмуру, та він вважає, що це неможливо. Що його милість Робб ніколи не погодиться.

— Правильно вважає.

Вона навіть не могла стверджувати, що Робб неправий. Адже Ар’я та Санса — діти, а Крулеріз — один з найлютіших їхніх ворогів. Надто вже нерівний вийшов би обмін.

— Ви бачили моїх дівчаток? Чи добре з ними поводяться?

Пан Клеос завагався.

— Я… так, начебто вони…

«Шукає, що б такого збрехати», зрозуміла Кетлін, «але від вина погано тямить себе».

— Пане Клеосе, — холодно мовила вона, — відколи ваші люди вчинили підступне свавілля, ви втратили право на захист мирного прапору. Збрешете мені — висітимете на мурі поряд з ними. Вірте мені, так і буде. Питаю ще раз: чи бачили ви моїх доньок?

Чоло Фрея вкрилося потом.

— Я бачив при дворі Сансу. Того самого дня, коли Тиріон ставив свої умови. Вона була дуже гарна, ласкава пані. Може, трошки бліда. Дещо змарніла з лиця.

«Сансу, але не Ар’ю.» Це могло означати що завгодно. Ар’ю завжди було важче приборкати. Може, Серсея не хотіла, аби вона перед усім двором щось сказала або вчинила. Може, її прибрали геть з очей і зачинили у келії. «Або убили.» Останню думку Кетлін миттю відмела якнайдалі.

— Свої умови, кажете… але ж намісниця на державі — королева Серсея.

— Тиріон говорив за себе і за неї. Королеви там не було. Казали, вона того дня нездужала.

— Як цікаво.

Кетлін полинула думками до жахливого переходу крізь Місячні гори, де Тиріон Ланістер якимось чином зманив чорнявого сердюка з її служби до своєї. «Занадто вже хитромудрий той карлик.» Вона не могла уявити собі, як він вцілів на високому гостинці після того, як Ліза випхала його з Долини. Але не дивувалася. «Принаймні, в убивстві Неда він не брав участі. Ще й став на мій захист, коли на нас напали гірські племена. Якби ж я могла довіритися його слову…»

Вона розтулила долоні й поглянула на рубці поперек пальців. «Сліди від його кинджала», нагадала вона собі. «Його кинджала в руці убивці, надісланого по Бранове життя.» Карлик, певна річ, усе заперечував. Навіть коли Ліза зачинила його у небесній келії та погрожувала місячними дверима, він усе одно заперечував.

— Він брехав, — мовила вона, раптом підводячись. — Ланістери брешуть усі до одного, а карлик гірше за всіх. Убивця був озброєний його власним ножем.

Пан Клеос вирячив очі.

— Я не знаю ні про який…

— Так, ви нічого не знаєте, — погодилася вона, хутко виходячи з келії. Брієнна рушила слідом без жодного слова.

«Їй простіше», подумала Кетлін трохи заздрісно. «Вона в таких речах думає майже як чоловік. А чоловіки на все мають одну відповідь — вхопитися за руків’я найближчого меча. Але шлях жінки та матері пролягає твердим камінням, де стежку інколи годі й побачити.»

Кетлін повечеряла у великій трапезній палаті разом з залогою замку, щоб якось підбадьорити людей. Римунд Римоспівець супроводжував усі страви піснями, позбавивши її потреби щось казати. Останньою була дума про перемогу Робба при Волоброді.