— Краще битися, ніж отак чекати, — зазначила Брієнна. — Коли б’єшся, то не почуваєшся таким безпорадним. Маєш-бо коня та меча, або й сокиру. В обладунку мало хто може тобі зашкодити.

— Лицарі теж гинуть у битві, — нагадала їй Кетлін.

Брієнна глянула на неї своїми прегарними синіми очима.

— А жінки помирають на породільскому ложі. Та про них ніхто не складає пісень.

— Діти — то теж битва, тільки інша. — Кетлін рушила через двір. — У тій битві не сурмлять роги, не плескають прапори, але вона від того не менш запекла. Виносити дитя, привести його у цей світ… ваша мати розповість вам, яка то мука…

— Я не знала своєї матері, — мовила Брієнна. — Мій батько брав собі пані… щороку іншу, але…

— То були не пані, — відповіла Кетлін. — Хай як тяжко народжувати дітей на світ, Брієнно, все ж найтяжче те, що починається потім. Часом я гнітилася тим, що наче рвуся на шматки. Якби ж мене було п’ятеро, по одній на кожне дитя, щоб я могла вберегти їх усіх.

— Але хто збереже вас, пані?

Усмішка Кетлін була слабка та втомлена.

— Хто ж, як не чоловіки мого шляхетного дому. Так вчила мене мати. Пан батько, брат, дядько, чоловік — саме вони збережуть мене… але їх поруч нікого нема, і напевне, за них доведеться відбувати вам, Брієнно.

Брієнна схилила голову.

— Я спробую, ласкава пані.

Пізніше того ж дня маестер Виман приніс їй листа. Кетлін прийняла маестра негайно, сподіваючись на звістку від Робба або пана Родріка з Зимосічі. Але послання виявилося від такого собі князя Лукача, що величав себе каштеляном Штормоламу. Листа було прислано її батькові, братові, синові або «тому, в чиїх руках нині знаходиться Водоплин». В листі писалося, що пан Корній Пенроз помер, а Штормолам відчинив браму Станісові Баратеону, законно уродженому та істинному спадкоємцеві трону. Залога замку присягнула йому на мечах, і жодному не заподіяли ніякої шкоди.

— Не рахуючи, певна річ, пана Корнія Пенроза, — пробурмотіла Кетлін. Вона сама не знала старого лицаря, та зі смерті його засмутилася. — Робб мусить дізнатися негайно, — рішуче мовила вона. — Чи знаємо ми, де він є?

— Остання звістка була про те, що він ішов на Прискалок, столець дому Вестерлінів, — відповів маестер Виман. — Якщо надіслати крука до Попельні, то звідти, напевне, зможуть вислати кінного гінця.

— Так і зробіть.

Коли маестер пішов, Кетлін перечитала листа ще раз.

— Князь Лукач нічого не пише про Робертового байстрюка, — поділилася вона з Брієнною. — Напевне, він віддав хлопчика. Я, правду кажучи, й не знаю, навіщо він так конче потрібен Станісові.

— Може, той боїться спадкових прав малого.

— Які права може мати байстрюк? Ні, тут щось інше… чи не знаєш ти, який той хлопчик на вигляд?

— Йому сім чи вісім років, собою показний, чорнявий, з блакитними очима. Гості часто думали, що то рідний син Ренлі.

— А Ренлі дарував Роберта своєю дружбою. — Кетлін відчула спалах розуміння. — Станіс хоче показати байстрюка свого брата усій державі, щоб люди побачили у його обличчі подібність до Роберта і спитали себе, де ж вона у обличчі Джофрі.

— Невже з цього вийде щось путяще?

— Ті, хто стоїть за Станіса, скажуть, що це доказ кровозмісу. Ті, хто підтримує Джофрі, скажуть, що це геть нічого не означає.

Її власні діти більше взяли від Таллі, аніж від Старків. Єдина Ар’я мала в обличчі достатньо Недових рис. «І ще Джон Сніговій, та він не мій і ніколи не був моїм.» Вона раптом подумала про матір Джона — таємниче кохання її чоловіка. Він не бажав про неї говорити, але та невідома їй жінка кидала на її життя похмуру тінь. «Чи сумує вона за Недом так, як я? Чи може, ненавидить його за те, що він втік з її ліжка до мого? Чи молиться вона за свого сина так, як я молюся за своїх?»

То були невтішні, а до того ж безплідні думки. Якщо Джон вродився від Ашари Дейн з Зорепаду, як подейкували люди, то вона давно померла. Якщо ж від іншої жінки, то Кетлін навіть гадки не мала, хто вона і де може бути. Утім, тепер байдуже. Неда більше нема. Його кохання і його таємниці померли разом з ним.

Втім, її знову вразила думка, як дивно й різно чоловіки поводяться зі своїми байстрюками. Нед завжди палко оберігав Джона від усякого лиха, пан Корній Пенроз віддав своє життя за того Едріка Шторма, але байстрюк Руза Болтона, схоже, важив для нього менше за одного з хортів, якщо судити з моторошно холодного листа, що його отримав Едмур якихось три дні тому. Болтон писав, що перетнув Тризуб і саме йде на Гаренгол згідно відданого йому наказу.

«Замок міцний, і залога добра, та король отримає його, навіть якщо я муситиму вбити кожну живу душу всередині.» Князь сподівався, що його милість зважить таку заслугу проти злочинів його байстрюка, якому пан Родрік Касель вкоротив віку. «Він своєї долі цілком вартий», писав Болтон. «Брудна кров завжди схильна до зради, а Рамзай був від народження лукавий, жадібний та жорстокий. Я вважаю за щастя позбутися його. Поки він жив на світі, мої законні сини, обіцяні мені молодою дружиною, ніколи б не почувалися безпечно.»

Похмурі думки прогнали з голови похапливі кроки за дверима. До покоїв забіг зброєносець пана Десмонда і впав на коліно.

— Ласкава пані… ланістерівці… на тому березі…

— Ану відсапайся, хлопче, і розкажи повільно.

Він зробив, як наказали.

— Валка збройних вершників, — доповів він. — На тому березі Червонозуба. Під левом Ланістерів корогва з ліловим однорогом.

«Котрийсь із синів князя Бракса.» Колись Бракс приїжджав до Водоплину, ще коли вона була дівчиною, і пропонував шлюб одного зі своїх синів з Лізою. «Чи не той самий син, часом, зараз очолює напад?», спитала вона себе.

Ланістерівці наїхали з південного сходу під кольоровим буянням прапорів. Пан Десмонд зустрів її на мурі й коротко розповів, що до чого.

— Не більше за кількадесят розвідників, — запевнив він. — Головна сила князя Тайвина стоїть далеко на півдні, а тут нам ніщо не загрожує.

На південь від Червонозуба простягалася пласка відкрита місцина, яку зі сторожової вежі Кетлін бачила на багато верст. Але з бродів було видно тільки найближчий, оборону якого разом з трьома іншими вище за течією Едмур довірив князеві Язону Малістеру. Ланістерівські вершники непевно мулялися коло води під кармазиновими та срібними корогвами, що плескали на вітрі.

— Їх хіба що десятків зо п’ять, мосьпані, — підрахував пан Десмонд, придивившись.

Кетлін спостерігала, як вони розтягнулися довгою лавою. Вояки князя Язона чекали на них за каменями та горбками, ховалися у високій траві. За звуком сурми вершники рушили уперед повільним кроком, скаламутили воду потоку. Якусь мить загін у яскравих обладунках, під хвилястими прапорами та сонячним вогнем на вістрях списів виглядав надзвичайно хвацько та грізно.

— Ось зараз, — почула Кетлін обабіч себе бурмотіння Брієнни.

Що сталося, вони достеменно не бачили. Але навіть на відстані добре розчули жалісний вереск коней і трохи тихіший брязкіт криці по криці. Прапор раптом упав; хорунжий зник у потоці, й скоро першого загиблого пронесла повз стіни замку бистра річкова вода. До того часу ланістерівці збентежено сахнулися назад. Кетлін бачила, як вони вишикувалися, хутко перемовилися і чвалом рушили туди, звідки з’явилися. Вояки зі стін гукали їм образливі лайки, хоча втікачі їх чути й не могли.

Пан Десмонд від захвату ляснув себе долонею по череві.