— Не корчте з себе всезнайку.
— А ви не створюйте комедій, які переростають у трагедії...
— Ви, здається, не для цього мене тут піймали?..
— Не піймав. Натрапив на слід і мене одразу зацікавило — чим цього разу цікавитесь ви? Невже й цього разу ми йдемо по сліду паралельно. Тільки різними шляхами... Признайтесь, Кублею, поки у мене гарний настрій: ви шукаєте жінку?
— Я все життя шукаю жінок...
— І не можете знайти. Не з вашими даними, Кублею.
— Знаєте, що я вам скажу, — спалахнули знову маленькі очиці Кублея. — Не наступайте мені на п'яти!
— Я знаю, що вони у вас ахіллесові.
— Ви, ви просто... Просто... Капітан!
— З якого це часу звання «капітан»... Гм-м, воно набуло, як вам сказати, з вашої ласки негативного відтінку?
— З того часу, відколи я вас знаю... Капітаном.
— Ви мені дорікаєте... Але, чоловіче добрий, якщо мені пам'ять не зраджує, ви на пенсію вийшли прапорщиком?
— Старшим прапорщиком, — уточнив Кублей.
— Хай старшим. Але це все одно не вище навіть молодшого лейтенанта.
— Молодших лейтенантів ліквідували, як клас...
— Ну, гаразд, гаразд... Скажімо, воно не вище простого лейтенанта...
Кублей хотів розтулити рота, але капітан йому не дав:
— Не гнівайтесь на мене, Кублею. Просто в мене сьогодні гарний настрій. Я завершив успішно чергову операцію. Одержав преміальні і гумор сам по собі поселився в моїй душі. Мені кортить трохи повеселитися... Я пригощаю... Ви ще п'єте шампанське, коньяк, віскі з содовою?..
— Звідки така раптова любов до Кублея? Ви ж завжди ненавиділи мене...
— Не перебільшуйте, Кублею. Я раніше, і ви це знаєте, любив вас... Звичайно, якщо ви від мене нічого не приховували і не стояли поперед дороги. Чи, скажімо, третій варіант: не пробували передчасно злякати пташку, за якою ми полювали...
Вони піднялися нагору. Ресторан з іронічною назвою «На сьомому небі» був напівпорожній. За окремим столиком неподалік бару сиділа купка офіціанток і почергово позіхали. Одна з них щось мляво розповідала решті про минулий вечір, і вся її поза, розповідь свідчили про те, що й у неї вечір минув досить спокійно, як для її віку і навіть нічого цікавого не приснилося. Інша офіціантка, вийнявши нехотя міні-калькулятор, маніпулювала з цифрами, розраховуючи поодинокого клієнта. Тому здалося, що вона нарахувала йому зайве.
— Ой, — нарешті безсоромно посміхнулася дівчина, коли номер з раннім склерозом не пройшов, — я й забула, що то замовлення клієнта з сусіднього столика. Ви й справді нічого не пили. Окрім компоту...
Кублей з капітаном умостилися поруч за сусіднім столиком.
— Це ризиковано, — кивнув Дубль вбік офіціантки з калькулятором.
— Не я ж ризикую — ви.
— Це правильно.
Офіціантка зміряла Кублея вивчаючим поглядом і нічого цікавого в ньому для себе не знайшла, тож пропливла повз столик вигинаючи стегнами, на горішній частині яких можна було сміливо ставити келих вина, не боячись, що він з неї раптом упаде.
— Ну й тумба! — ошкірився Кублей.
— Я вас розумію. У неї за столиком сам комісар Метре, і така зневага до його персони.
— Давайте без претензій на жарт.
— Пробачте, я й справді не правий. Не комісар Метре, а тільки його тінь.
Офіціантка не йшла. Вона склала компанію купці офіціанток і жваво щось розповідала. Здається, трохи розважила своїх колег. Кублей вибухнув:
— Ей ти, красуне, з нафарбованими губами! Може, тут теж люди сидять.
Та огризнулася, відповівши коротко:
— Не бачу!..
— Ти ба, вона не бачить!
— Вона каже, що вас не бачить, Кублею. А мене чудово побачила, але хоче ще трохи здалеку роздивитися. їй одразу з першого погляду не вдалося...
— А капітана ти бачиш? — знервовано кинув Кублей.
— Капітана я бачу. Непоганий був би капітан, аби йому хтось погони ще б позичив...
— Він справжній капітан!..
— Не заводьтесь, Кублею. Для чого оце базікання? — тихо мовив Дубль.
— Ти чуєш? — гукнув Кублей.
— Та чую. Не в твоєму ж віці. Ще не глуха...
Маленький Кублей аж вибухнув. Він за звичкою підскочив на стільці і поліз до кишені за посвідченням.
— Чого ти кип'ятишся? Це ж не мій столик, а Любин...
— Ти ж тільки-но ось тут клієнта обслуговувала...
— А там якраз мій кордон проліг. Автономія — зрозумів, голубчику? Це вже Любин столик...
— А де ж тоді та Люба?
— Вона якраз обідає. Їй теж треба пообідати, як і тобі...
— Так ви ж щойно відкрили ресторан!
— Ну і що?..
Кублей перегоряв і знову накалявся як електрична дуга.
— Аякже, вона обідає... Напевне внизу привезли босоніжки, тож вона пішла приміряти. А ця мені мізки пудрить... Старому розвідникові. Ти чуєш, капі...
— Візьміть себе в руки, майоре, — вирішив підіграти йому капітан Дубль.
Почувши сказане Дублем, «тумба» знехотя підвелася з місця.
— Валю, — звернулася вона до своєї сусідки, що провела бурхливу ніч. Рот у неї сам по собі розтулявся, показуючи відвідувачам ресторану, які сиділи обличчям до неї, низку золотих зубів. — Обслужи тих типів...
— Сходи сама, поки Любка прийде. Та міряти буде довго. Ти ж бачиш, я ледве на ногах стою...
«Тумба» повернула важко корпус, ніби він тримався на якихось особливих шарнірах і, ще раз глянувши на капітана Дубля, тихо промимрила:
— Це ж треба, таке миршаве, а таке зле, як старе щеня...
Капітан посміхнувся і подумав: «Щастя твоє, що оте "щеня" заглибилось у вивчення "продовольчої програми", як Кублей називав меню, а то б він тобі показав, яке він старе щеня...»
— Ви також з ним? — запитала вона, звертаючись до капітана, ніби між іншим хотіла запитати: «Як це ви такий молодий і гарний, а водитесь з отаким засушеним і маленьким опеньком під цією величезною кепочкою?»
Дубль кивком голови підтвердив.
— Ви б у ресторані хоч кепку зняли б. Це ж вам не церква...
— Ти краще помовч... Не зачіпай мене за живе, бо я за себе не ручаюсь...
— Я бачу, — глузливо мовила офіціантка. — У вас, мабуть, і довідка є?
— Є й не одна... Після кожної чергової пиятики дають. Зрозуміла, кізонько перезріла? Записуй, що тобі скаже капітан і одна нога в буфеті, а друга тут. Ясно?
— Так уже й побігла...
— У мене побіжиш! Може трохи розтрусишся... Бач, як обросла вся жиром?..
Офіціантка раптом вишкірилась, як тигриця, трохи зігнулася і, дивлячись прямо в очі Кублею, просичала:
— А дулю не хочеш викусити? Не хочеш... Ти мене краще, майоре, не зачіпай. У нас тепер свобода й демократія. Хочу — обслуговую, а хочу — відпочиваю від таких, як ти. Та й до того ж це не мій столик. Збігай у підсобку, вижени Любку і хай вона тебе сама обслуговує. Зрозумів, жевжику засушений?..
— У мене літак...
— Полетиш на голодний шлунок. Може це тебе і врятує. Коли падатимеш, то десь вітром і на кущі віднесе. Ще виживеш і своїй жінці печінки далі їстимеш...
— А в мене нема дружини...
— Авжеж... Де вона в тебе візьметься? Хто за такого заміж вийде...
Тут Кублей раптом рвучко встав і попрямував до виходу. Здоганяючи його вже у залі для транзитних пасажирів, Дубль кинув:
— Не думав, що ви такі образливі, Кублею. Працюючи в органах провокатором, вам так і не вдалося навчитися терпінню. Де ж ваша форма?
— Я завжди без форми ходив!
— Знаю. Я питаю про вашу психологічну форму.
Кублей несподівано посміхнувся.
— Ось тепер ви мене, Кублею, не дивуєте. Ви справжній кадебіст-провокатор. Щойно вас боляче вдарили по ваших ахіллесових п'ятах, а ви тепер так почуваєтесь, неначе вам за вдалу операцію почесний приз вручили, бо на той час у касі грошей не було...
— Тепер вас пригощаю я! — посміхаючись, мовив Кублей і витяг цигарку. — І не в цьому задрипаному ресторані з такою гучною назвою. Я вас запрошую у валютний бар...
— Піду з задоволенням. Хоча б заради того, щоб подивитися, як аристократ з Борщагівки в дрібних доларах здачі не братиме.
