— Рифе, — звернувся він до сина небіжчика, — у вас випадково не збереглися креслення батькового будинку?
— Випадково збереглися... Хоча батько категорично відмовляв усім, хто його про те просив. Хотів, аби хоч дача залишилася оригінальною. Якщо вже пам'ятникам не судилося... Він дуже пишався будинком, казав, що це його найкращий останній витвір. Так воно й вийшло...
— Після вас, — посміхнувся судмедексперт Череватенко, вкладаючи в свої слова ледь помітну іронію.
— Звичайно! — підтвердив Риф, навмисне не помічаючи іронічного змісту. — Це він також казав. Ви його майже процитували. Але я дещо раніше створений...
Подарований міліції американцем українського походження німецький «Опель», за кермом якого сидів сержант Ягідка, буквально влетів під арку, що повисла у плетиві пізнього осіннього винограду, досі не зібраного. Риф вийняв з сумки ключі від дачі й пішов зеленою алеєю між низькорослим самшитом (також акуратно підстриженим, як у ботанічних садах), тисом і туями.
— Скажіть, Рифе, — зупинив його капітан Дубль. — У батька є автомобіль?
— Так.
— Але я не бачу гаража...
— Це ще одна витівка батька: його навіть слідчому тут нелегко знайти... Але це саме той аргумент, який свідчить, що батько не сам повісився...
— Цікаво, — знову посміхнувся Максим Череватенко.
— Цікавого мало, — спалахнув Риф.
— Пробач, синку, — розвів руками судмедексперт. — Слово-паразит. Вилетіло — не впіймаєш.
Риф відчинив двері. Вони увійшли до передпокою. Саме тут Панчук-Ковалевський-старший накинув собі на шию зашморг і вибив сам або хтось допоміг йому вибити з-під ніг табуретку, яка так і залишилася лежати перекинутою. Риф зняв шкіряні рукавички й недбало кинув їх на крісло-гойдалку, що стояло перед каміном. Але не попав. Капітан Дубль підняв їх з підлоги і поклав у крісло...
— Ви завжди ходите в рукавичках? — раптом запитав він.
— Тільки восени і взимку. А що ви цим хочете сказати?.. Не знайшли відбитків пальців?..
— Не гнівайтесь, Рифе, Ви так легко запалюєтесь... Асоціативне мислення. Це моя радість — і моя біда...
— Не можна, капітане, усіх підряд підозрювати. Невже ви припускаєте, що вбивця сам просить знайти вбивцю? Якщо припустити, що батька повісив я... Адже людина, яка його повісила, була йому чимось близька, принаймні, він їй довіряв. Спокійно сидів... Навіть писав прощальну записку, прохав нікого ні в чому не звинувачувати, не шукати злочинця. «Злочинець я». Але ці два слова з батькової записки...
— Ви даремно гарячкуєте, Рифе. Саме в цьому полягає маневр злодія, який кричить: «Ловіть злодія!»
— Це ви серйозно?
— У принципі — так. Конкретно? Конкретно ще нічого не можу сказати. Я просто відповідаю вашій молодості: у нашій справі не можна нічим нехтувати. У моїй практиці були й такі вбивці... Убивці, які потім звертаються до слідчого, щоб із самого початку на них не впала підозра...
— Припустимо, ви підозрюєте мене. Припустимо, що я злочинець, котрий приходить на місце злочину. Яку ж мету я ставлю перед собою у даному випадку? Де логіка? Адже я вже знаю, що ви не збираєтесь порушувати кримінальну справу, бо майже на сто відсотків упевнені, що батько накинув зашморг на себе сам...
— Так! Я це й зараз стверджую. Рифе. Так, сам. Але не виключено, що під тиском дорогої йому людини... Людини, для якої йому не жаль навіть власного життя... Такою людиною у цьому світі, наскількі мені відомо, є тільки ви, Рифе... Ви ж, якщо не помиляюсь, одинак?
Вродливе обличчя юнака вкрилося плямами, пухленький рот скривився, очі запалахкотіли ненавистю.
— Ви багато собі дозволяєте, капітане! Я вас зараз викину геть з батькової дачі і не подивлюсь на ваш авторитет. Я сам займусь слідством і доведу вам, що...
Капітан підійшов до молодого журналіста, заспокійливо обняв його за плечі і чисто по-батьківськи сказав:
— Синку, ти мене питав про мою практику. Я тобі спокійно відповідав. Якщо ти стверджуєш, що це вбивство, а я тепер також схильний думати, що це так...
— А я не впевнений, — перебив Череватенко. — Я зараз вам обом доведу протилежне.
— Що ж, викладай! Ось стіл перед тобою. Як бачиш, також у стилі Людовіка XIV...
— Одержали аналізи, Алекс, — звернувся він до капітана Дубля. — Я б не хотів говорити при синові...
— Вважай, ти вже сказав.
— У нього був... СНІД! Ота чума двадцятого віку й примусила його накинути зашморг на свою шию. Перев'язати спокійно собі рот, щоб не вивалився язик. Він же належав, ти сам кажеш, до естетів... Він волів навіть після смерті мати привабливий вигляд... Що ти тепер скажеш на це?.. Ти любиш себе ставити на місце інших. Поміняйся ролями, Алексе. Що б ти вчинив на його місці, якби тобі раптом, не доведи Господи, сказали: капітане Дубле, у вас СНІД? Га?!
— Важко сказати, — зітхнув приголомшений Дубль.
— І все-таки? У тебе ж асоціативне мислення, ти вмієш уявляти...
— Не знаю, Максе. Але боюся, що ти маєш рацію... Я, мабуть... повісився б...
Риф упав у крісло, затулив обличчя руками.
— Цього не може бути, — нарешті прохрипів він. — Але якщо, припустимо, й так... Звідки він міг знати? Він що — перевірявся?..
— Це завтра перевіримо ми. Принаймні, спробуємо... Хоча це й дуже важко... А ви, Рифе, й після цього факту наполягаєте на своїй версії? — сухо уточнив капітан.
— Так! Наполягаю, — істерично відповів Панчук-Ковалевський-молодший.
— Ви в усьому такі вперті? — майже глузливо запитав капітан.
— Це в мене від батька: довести будь-якою ціною усе до кінця...
— Що ж, валяйте... На нас чекає ящик коньяку... Ти не забув, Максе, про парі? — звернувся він до Череватенка. — Бо мені не так легко розкошелитися на ящик коньяку за нинішніх цін.
— Не поспішайте, капітане. Ящик буде наш. Я вам відкрию секрет, — підвівся Риф.
Нервово міряючи колишню батьківську світлицю з гарним французьким каміном — копією каміна президента Франції, яку Ковалевський-старший сфотографував з екрана телевізора. Сам сфотографував і сам зліпив його. Зовні камін мав нібито імпозантний вигляд, а ось кімната скидалась на музейний салон мистецтв, де замість оригіналів зібрані самі репродукції.
— У чому ж полягає ваш секрет, Рифе, якщо не секрет? — скаламбурив капітан Дубль.
— У двох речах! — Риф розкрив сумку і витягнув звідти великого, як про себе назвав його Дубль, фортечного ключа. — Ось ключ до вбивства! Це — запасний ключ від батькового гаража. Він зберігався у мене вдома. Другий ключ — у батьковій автомашині, в гаражі. Гараж тут, під нами. А ви питали, де ж гараж...
— Тут? — перепитав Череватенко.
— Так, тут! Ви, до речі, сидите на ньому. Ну, не зовсім на ньому, але над входом. Відсуньте крісло й відкиньте килим, лікарю!
Максим Череватенко слухняно взявся виконувати його пораду.
— Бачите отвір у підлозі? — нетерпеливився Риф.
— Так.
— Це отвір для ключа...
— Для того, що у ваших руках?..
— Ні, для того, що на в'язанці, де й усі ключі — від брами, од вхідних дверей, від решітки на другий поверх, яка на ніч зачинялась. Проведемо експеримент?
— Ви нас заінтригували, Рифе. У вас таки є щось від батька...
Відкинули ляду, до якої були прикріплені сходи у вигляді гармошки. Риф повернув чорну ручку вмикача — у підземеллі спалахнуло світло. Вони опустилися в коридор з добрим десятком ніш, в яких зберігалися яблука на зиму, картопля, буряки і кілька ящиків червоного вина. Г-подібним зигзагом пройшли по підвалу — і раптом помітили у його кінці бокс, посеред якого стояв чисто вимитий автомобіль марки «форд».
Риф відчинив дверцята автомашини. Потім узяв принесений з собою ключ, поклав його у бардачок автомобіля.
— Ось тут, на цьому місці, мав лежати такий самий ключ... Його тут нема. Він зберігався завжди тільки в цьому місці...
— Чому ж не в кишені батька? — недовірливо гмукнув Дубль.
— Я вам поясню, капітане. Ви бачите оцей внутрішній замок з труб поперек дверей? У ці труби входить металевий засув. Ось так. Берете за цю ручку і зсередини зачиняєте двері гаража. А коли авто виїжджає, засувом ззовні ви аж ніяк не зачините дверей гаража... Бачите? Вам потрібен саме той ключ, що я приніс. — Вони вийшли на вулицю і опинилися на протилежному боці від центрального входу...
