— Професор міг учора ввечері зустрітися з хазяїном особняка. Але він з ним не зустрівся. «Наводчик» направив по сліду Арнольда Івановича якогось бандита. Цим «наводчиком» міг бути й Голубей. Тому він першим і повідомив про це сержанта, щоб на нього не впала ніяка підозра, бо де ж логіка, коли людина заявляє в міліцію сама на себе. Логічно?

— Логічно. Далі, будь ласка, — попросив майор.

— Далі події розвивалися приблизно так. В одному з темних провулків, які ще в нас досі не освітлюються міськкомунгоспом, професору назустріч вийшов хтось із сокирою і...

Квочка втягнув мимоволі голову в плечі і заплющив очі. Руки його помітно тремтіли, неймовірно швидко вистукував пульс. Це передалося й майорові: «Так недовго й до екстрасистолічної аритмії», — подумав про себе він і майже крикнув лейтенантові:

— Не згущуйте фарби, мій любий...

— Не буду, — вибачився лейтенант і на закінчення додав: — Отак, гадаю, напали на професора.

— Мене цікавлять деталі, але, будь ласка, без натуралізму, — звернувся майор до Фостикова, наче той вчора був свідком пограбування Шлапаківського.

— У деталях я це уявляю так, — прокавшлявся лейтенант. — Як тільки грабіжник підійшов до професора і загрозливим тоном почав вимагати гроші, на бандита напав доберман-пінчер і вчепився... Скажімо, за куртку.. Нападник відштовхнув його і, вихопивши сокиру, відрубав Цуцикові голову.

— Щоб не було свідків? — запитав майор. Лейтенант допитливим оком слідопита глянув на свого шефа і в кутику його губ вловив добродушну, але замішану на добрій порції іронії колючу посмішку.

— Ваша версія, мій любий, побудована, як і чимало сучасних будинків, на піску, — майор підвівся й випустив з себе струмінь синього диму, який піднявся і повис над сейфом такою хмарою, що лейтенантові здалося, ніби з неї неодмінно бризне дощ. — У вашій гіпотезі зовсім відсутній цемент, і тому вона не тримається купи. Тут ні фундаменту, ні даху. Одні стіни, але й ті — як у повітряному замку. По-перше, сучасні злодії (їх, до речі, у нас не так уже й багато) давно не ходять на промисел із сокирами. По-друге, ми можемо припустити, що хтось з бандитів переодягся в лісоруба, взяв сокиру і вийшов у темний провулок. Але де в нашому місті він візьме сокиру? Їх немає навіть у крамницях. По-третє, в нашому місті ось уже цілий рік жодна сім'я не користується ні вугіллям, ні дровами. Усі перейшли на парове опалення. По-четверте, якщо все-таки він десь дістав сокиру, хоч пограбування музею в ці дні не було зафіксовано, для чого одрубувати Цуцикові голову? Чи не простіше було стукнути пса обухом по голові? Без зайвої мороки. І останнє, як молодому спеціалісту, котрий подає надії, хочу зауважити, як старший за званням і за віком: ви не з того почали, лейтенанте, — Ситорчук підійшов до свого улюбленого в кабінеті місця — вікна. Підлога біля нього була вичовгана, ніби воротарський майданчик біля футбольних воріт. — Давайте послухаємо старого криміналіста. Судячи з напрямку вусів, у сержанта Квочки є якісь інші міркування.

— Мені думається, — сержант прокашлявся, — перш за все потрібно розбити наше місто, як ви часто кажете, товаришу майоре, на три умовні квадрати: А, Б і В, пройтись по цих квадратах і розпитати, чи ніхто не знає, де і в кого купив професор особняк...

— А якщо він його не купив? — Майор знову вийняв шомпол. Люлька ще була нова і частенько, видно, забивалась. Сержант Квочка замовк, сів, поклавши власні руки на власні коліна, і заворушив, як рак, вусами. Лейтенант Фостиков, поскрипуючи новенькою портупеєю, розкрив рота.

— А чи не простіше зателефонувати у довідкове бюро? — запитав він.

— Нуль дев'ять? — крякнув незадоволено Квочка, захищаючи свою пропозицію. — Нічого не дасть.

— Це правильно, — втрутився майор. — По-перше, туди додзвонитися майже неможливо, по-друге, якщо й додзвонитесь, то вам дадуть стару адресу, бо поправки в довідкове бюро вносять десь аж через півроку. А стільки часу ми не можемо чекати. По-третє, це — шлях найменшого опору. Якщо всі ми отак почнемо працювати, любий, то через тиждень станемо канцелярськими крисами, пардон, як казав Голохвостов[12], — пацюками. А ще через тиждень — астматиками. Нам треба бігати, рухатися. Рух — це життя. Беріть, лейтенанте, приклад з Квочки. Скільки кілометрів на своєму віку він намотав! Жаль, немає спідометра, а то я зараз назвав би вам астрономічну цифру. Чи не так, сержанте? — вийняв з рота люльку майор і повернувся до Квочки.

— Достеменно так, — зірвався зі стільця (не в переносному, а прямому розумінні) сержант, що трохи було задрімав.

— От бачите. Якби ті кілометри витягли в одну пряму, то нині Квочка дійшов би куди? Як ви гадаєте, лейтенанте?

— До Сінгапура, — вихопилося в того.

— Якби ті кілометри витягти в одну пряму, то сьогодні Квочка уже крокував би вулицями й майданами Юпітера — найбільшої планети в Сонячній системі. Отож нуль дев'ять не підходить...

— Тоді, може, сім дріб двадцять вісім? — нагадав Квочка який без цифр почувався, як риба без кисню.

— А що це таке?

— Міське бюро інвентаризації, — відповів за Квочку майор. — От з цього і почніть, сержанте. А ви, лейтенанте, негайно рушайте до Парфенони Микитівни… Тільки не забудьте прихопити речовий мішок з головою і запитати, де їхній Цуцик.

— Товаришу майор, — підвівся лейтенант Фостиков. — Я добре пам'ятаю цього професорового пса. З головою тут усе ясно...

— Це вам ясно, а мені — не зовсім, — відповів стримано майор. — А що, коли нам хтось підклав свиню?

Сержант Квочка стенув плечима й перезирнувся з лейтенантом.

— Ви, сержанте, після інвентарбюро одразу ж їдьте в аеропорт і заспокойте касирку й керівництво. Скажіть, нехай не здіймають паніки: за гроші беремось ми.

— Але...

— Ніяких «але», Квочко. Касирці поясніть, що тоді поводили себе так, як того вимагали обставини. Повертаючись назад, заскочте на хвильку в книгарню і привезіть мені ту продавщицю, яка хотіла мене бачити. — Майор затягнувся й додав: — На все це година. Не більше. А я тим часом почну думати. Мені потрібні ще деякі деталі...

Сержант уточнив:

— Які саме?

Майор глянув на нього і лише після цього сказав:

— Про це поговоримо після вашого повернення. А тепер, — він вийняв з рота люльку, — за роботу, товариші!

Ситорчук залишився один. Коли йому було особливо важко, він не знаходив для себе місця ні за столом, ні на дивані, ні навіть у кутку. Він думав, думав і думав. Для чого відрубувати голову? «Для чого? Для чого? Для чого?» — вистукував пульс під його срібними скронями. Те, що хтось її відтяв сокирою, а не трамвайним колесом, не викликало сумнівів. Але для чого?

Він сів за стіл і почав малювати чортиків, парашутистів, складати чайнворди, але це не допомагало.

«Розв'яжи парочку задач, — підказував йому внутрішній голос. — Розв'яжи».

— Це нічого не дасть, — заперечував Ситорчук.

«Дасть. Обов'язково дасть. Візьми підручник Остроградського або теорію відносності, почитай...»

Ситорчук підвівся й підійшов до поличок. Заскімлило десь під ложечкою. «Організм хоче кави, — наче знущався з нього той самий голос — Для чого було відрубувати голову? Для чого? А тоді возитися з нею? Куди він її міг везти? Куди?» — Він дістав з полиці старий підручник Остроградського. Це був його улюблений математик, земляк з Полтавщини. Та не встиг майор розв'язати й двох рівнянь, як раптом пролунав телефонний дзвінок.

— Що там ще сталося? — Ситорчук схопив трубку і прислухався. Незнайомий голос, як завжди, запитував:

— Це ветлікарня?

«Це масложиркомбінат», — повисло було на кінчику язика, але Ситорчук в останню хвилину стримав себе. — Ні. Алло.. Ви помилились номером, — і поклав трубку прямо на стіл. Але часті і тривожні гудки заважали йому думати. «Ветлікарня, ветлікарня», — наполегливо повторював йому внутрішній голос одну й ту ж думку.

— Ветлікарня. Збожеволіти можна. До чого тут ветлікарня? — запитав Ситорчук і піймав себе на тому, що він розмовляє сам з собою вголос.