— Це пояснює те, чому вона впала у воду. І не дивно, що з барбітуратами було важко знайти ознаки життя.

— Чому це перетворюється на таке божевілля?

— Бо це матеріал саме для «Нешнл Інквайрера». Мертві встають з могил. Плюс жінка молода, правильно?

— Я б сказала, трохи за двадцять.

— Приваблива?

— Яка різниця?

— Та ну! — Ейб зареготав. — Ви знаєте, що це все змінює.

Мора зітхнула. Визнала:

— Так, вона дуже приваблива.

— Ну от і все. Молода, сексуальна й мало не випатрана живцем.

— Не було цього.

— Я просто попереджаю, що люди побачать це саме так.

— Можна мені просто піти на лікарняний? Може, сісти на наступний рейс до Бермуд?

— І залишити на мене цей бардак? Навіть не думайте.

Коли двадцять хвилин по тому Мора звернула на Олбані-стріт, вона помітила два фургони телевізійників біля головного входу до бюро судмедекспертизи. Як і попереджав Ейб, репортери були на низькому старті. Щойно вона ступила зі свого кондиціонованого «Лексуса» в густе від вологи ранкове повітря, до неї рвонули з пів дюжини репортерів.

— Докторко Айлс! — гукнув чоловік. — Я з «Бостон Триб’юн». Можна поговорити з вами про невідому?

У відповідь Мора дістала з кейса копії заяви, яку уклала вранці, з коротким фактичним описом подій минулого вечора та її власної реакції. Швидко роздала примірники.

— Ось моя заява. Мені немає чого додати.

Потік запитань це не спинило.

— Як узагалі можна так помилитися?

— Ім’я жінки вже визначили?

— Нас повідомили, що смерть констатував пожежний департамент Веймута. Можете назвати імена?

Мора сказала:

— Про це говоріть з їхніми речниками. Я не можу відповідати за них.

Заговорила жінка:

— Докторко Айлс, визнайте: це чіткий випадок некомпетентності з чийогось боку.

Мора впізнала голос. Розвернулася й побачила біляву жінку, яка проштовхувалася вперед.

— Ви — та репортерка з Шостого каналу.

— Зої Фоссі.

Жінка всміхалася, рада тому, що її впізнали, але від погляду, який на неї кинула Мора, немовби скам’яніла.

— Ви неправильно мене процитували, — сказала Мора. — Я ніколи не казала, що звинувачую пожежний департамент або поліцію.

— Хтось мусить бути винен. Якщо не вони, то хто? Може, ви відповідальні, докторко Айлс?

— Аж ніяк.

— Жінку спакували в мішок для тіл живою. Вона вісім годин провела в полоні холодильника в моргу. І ніхто в цьому не винен? — Фоссі помовчала. — Ви не думаєте, що хтось мав би за таке розпрощатися з роботою? Скажімо, той слідчий?

— А ви швидко знаходите винних.

— Ця помилка могла вбити жінку.

— Але ж не вбила.

— Хіба це не базова помилка? — засміялася Фоссі. — Ну хіба ж важко побачити, що хтось не помер?

— Важче, ніж ви думаєте, — відрізала Мора.

— То ви їх захищаєте.

— Я дала вам свою заяву. Не можу давати коментарів щодо дій інших людей.

— Докторко Айлс? — То був чоловік із «Бостон Триб’юн». — Ви сказали, що констатація смерті не обов’язково проходить легко. Я знаю, що в інших моргах у всій країні теж траплялися такі помилки. Можете розповісти, чому це буває складно?

Він говорив спокійно, з повагою. Не кидав виклик — це було продумане запитання, яке заслуговувало на відповідь. Мора подивилася на чоловіка. Побачила розумні очі, роздмухане вітром волосся, охайну борідку, яка нагадувала про молодого професора коледжу. У таку темну привабливість неодмінно мали закохуватися незліченні студентки.

— Як вас звати? — запитала вона.

— Пітер Лукас. Я веду щотижневу колонку в «Триб’юн».

— Я говоритиму з вами, містере Лукасе. І більше ні з ким. Заходьте.

— Заждіть, — запротестувала Фоссі. — Дехто чекав тут значно довше!

Мора кинула на неї нищівний погляд.

— У такому разі, міз Фоссі, Бог дає не тому, хто рано встав, а тому, хто поводився ввічливо.

Вона розвернулася й увійшла до будівлі, репортер «Триб’юн» ішов слідом за нею.

Луїз, секретарка докторки Айлс, була на телефоні. Затиснувши слухавку рукою, прошепотіла до Мори з відчаєм:

— Дзвінки не припиняються. Що мені їм казати?

Мора поклала їй на стіл копію своєї заяви.

— Відправляйте їм факсом оце.

— Це все, що я маю робити?

— Відхиляйте будь-які дзвінки від преси. Я погодилася поговорити з містером Лукасом, більше ні з ким. Жодних інтерв’ю.

Вираз обличчя, з яким Луїз оглянула репортера, було просто зрозуміти: «Бачу, привабливого обрали».

— Це ненадовго, — сказала Мора.

Вона підштовхнула Лукаса до свого кабінету й зачинила двері. Показала йому на стілець.

— Дякую за те, що погодилися поговорити, — сказав він.

— Ви єдиний там мене не дратували.

— Це не значить, що я не спроможний роздратувати.

Ці слова викликали в Мори слабку усмішку.

— Я роблю це суто з самозахисту, — сказала вона. — Можливо, якщо поговорю з вами, ви станете їхнім джерелом. Мені дадуть спокій і чіплятимуться до вас.

— Боюся, що це не так працює. За вами все одно ганятимуться.

— Містере Лукас, ви могли б писати про значно серйозніші історії. Важливіші історії. Чому обрали цю?

— Бо вона зачіпає на підсвідомому рівні Звертається до найгірших наших страхів. Скільки людей бояться, що їх помилково приймуть за мерців? Випадково поховають живцем? Це, до речі, кілька разів уже траплялося.

Мора кивнула.

— Є історичні задокументовані випадки. Але це було в часи до бальзамування.

— А прокинутися в моргу? Це не просто історично. Я дізнався, що в останні роки було кілька випадків.

Вона завагалася.

— Траплялося.

— Частіше, ніж люди усвідомлюють. — Він узяв записник, розгорнув. — У 1984 році був випадок у Нью-Йорку. Чоловік лежить на столі для розтину. Патологоанатом бере скальпеля й збирається зробити перший розріз, коли труп прокидається й хапає лікаря за горло. Лікар падає замертво із серцевим нападом.

Лукас підняв до неї очі:

— Чули про цей випадок?

— Ви подаєте найсенсаційніший приклад.

— Але це ж правда, чи не так?

Мора зітхнула

— Так. Про цю історію мені відомо.

Він перегорнув сторінку.

— Спрінгфілд, Огайо, 1989 рік. Жінку в будинку для літніх визнають мертвою й перевозять у похоронне бюро. Вона лежить на столі, її саме збираються бальзамувати, і тут труп починає говорити.

— Схоже, ви знаєтеся на цій темі.

— Бо вона заворожує. — Репортер погортав сторінки. — Учора ввечері читав про це, випадок за випадком. Дівчинка в Південній Дакоті прокинулась у розкритій труні. Чоловік у Де-Мойні, якому справді розрізали грудну клітку. Патологоанатом тільки тоді раптом зрозумів, що серце ще б’ється.

Він подивився на неї.

— Це не міські легенди. Це задокументовані випадки, і їх чимало.

— Слухайте, я не намагаюся сказати, що такого не буває, — вочевидь, це трапляється. Тіла прокидаються в моргах. Старі могили розкопують і бачать сліди нігтів із внутрішнього боку кришки труни. Людей так лякає ця ймовірність, що виробники роблять у трунах передавачі, щоб була змога покликати на допомогу. На той випадок, якщо вас поховали живцем.

— Дуже заспокійливо.

— Отже, так, таке може статися. Певна, ви чули теорію про Ісуса, про те, що воскресіння Христа насправді було не воскресіння, а випадок невчасного поховання.

— Чому буває так важко визначити, чи мертва людина? Чи ж це не має бути очевидно?

— Іноді це не так. Переохолоджені люди чи утопленики можуть видаватися мертвими. Нашу невідому дістали з холодної води. До того ж деякі препарати маскують ознаки життя — стає дуже важко помітити дихання чи намацати пульс.

— Ромео та Джульєтта. Те зілля, яке випила Джульєтта, щоб здатися мертвою.

— Так. Не знаю, що саме воно містило, але це цілком імовірний сценарій.

— Які препарати можуть так вплинути?

— Наприклад, барбітурати. Вони пригнічують дихання, його стає дуже важко виявити.

— Саме це показало токсикологічне обстеження невідомої, чи не так? Фенобарбітал.