— А за кілька днів наставила на мене зброю. — Завваживши спантеличений погляд Мори, Гебріел уточнив: — Це було цілком виправдано.

— Здивована, що вас це не відлякало.

— Вона цілком може злякати.

— І ви, певно, єдиний чоловік, який її не боїться.

— Саме це мені в ній подобається, — сказав Гебріел. — Дивлячись на Джейн, бачиш тільки чесне й сміливе. Я виріс у родині, де ніхто не виказував своїх справжніх думок. Мама ненавиділа тата, тато ненавидів маму. Але все було «добре», аж до самої їхньої смерті. Я думав, більшість людей так і живе — з брехнею. Але Джейн не така. Вона не боїться казати те, що думає, байдуже, в яку халепу це може її завести.

Він помовчав, тоді тихо додав:

— Саме це мене тривожить.

— Що вона скаже щось таке, чого не варто казати?

— Якщо Джейн штурхнути, отримаєш штурхана взамін. Я сподіваюся, що хоч раз вона сидітиме тихо, удаватиме перелякану вагітну пані в кутку кімнати. Можливо, тільки це її врятує.

Задзвенів його мобільний. Гебріел потягнувся по нього, і від побаченого на дисплеї його пульс скочив у шалений галоп.

— Гебріел Дін, — відповів він.

— Де ви зараз? — спитав детектив Томас Мур.

— У кабінеті докторки Айлс.

— Там і зустрінемося.

— Муре, чекайте. Що сталося?

— Ми знаємо, хто такий Джо. Повне ім’я — Джозеф Роук, три­дцять дев’ять років. Остання відома адреса — Перселвіль, штат Вірджинія.

— Як ви встановили його особу?

— Він покинув своє авто за два квартали від лікарні. Одна жінка бачила, як з автомобіля виходив озброєний чоловік, і підтвердила, що на відео саме він. Кермо вкрите його відбитками.

— Заждіть. У системі є відбитки Джозефа Роука?

— У військовій базі. Я зараз прийду.

— Що ще вам відомо? — спитав Гебріел. Він чув тривогу в голосі Мура і знав, що детектив щось іще не розповів. — Просто скажіть.

— Є ордер на його арешт.

— Звинувачення?

— Це було… убивство. Стрілянина.

— Хто жертва?

— Прийду за двадцять хвилин. Тоді й поговоримо.

— Хто жертва? — наполегливо повторив Гебріел.

Мур зітхнув.

— Коп. Два місяці тому Джозеф Роук убив копа.

— Усе почалось як рутинна дорожна перевірка, — сказав Мур. — Реєстратор у патрульному авто автоматично все записав. Поліція Нью-Гейвена не надіслала відео повністю, але ось стоп-кадри, які вона відправила мені електронкою.

Мур клацнув мишкою, на екрані ноутбука з’явилося фото. На ньому була спина поліціянта Нью-Гейвена, який саме простував до автомобіля, що стояв перед патрульним. Було видно задні номери.

— Номери Вірджинії, — сказав Мур. — Якщо збільшити, краще видно. Саме це авто ми знайшли нині по обіді на Гаррісон-стріт, за кілька кварталів від медичного центру.

Він подивився на Гебріела.

— Воно зареєстроване на Джозефа Роука.

— Ви сказали, що він з Вірджинії.

— Так.

— Що він робив у Коннектикуті два місяці тому?

— Ми не знаємо. Так само, як і що він зараз робить у Бостоні. Усе, що я на нього маю, — доволі схематична біографія, складена докупи в Нью-Гейвені. — Він указав на ноутбук. — І ось це. Стрілянина, записана камерою. Але на фотографіях видно не лише це.

Гебріел зосередився на машині Роука. На задньому склі.

— Там пасажир, — сказав він. — Хтось сидить біля Роука.

Мур кивнув.

— Якщо обробити фото, можна роздивитися, що в пасажирки — довге темне волосся.

— Це вона, — подала голос Мора, дивлячись на екран. — Це невідома.

— Тобто два місяці тому вони разом були в Нью-Гейвені.

— Покажіть решту, — попросив Гебріел.

— Перейдімо до останнього знімка…

— Я хочу подивитися все.

Мур зупинився, тримаючи руку на мишці. Подивився на Геб­ріела.

— Не варто, — тихо сказав він.

— Може, й варто. Покажіть усе.

Повагавшись трохи, Мур клацнув мишкою, переходячи до наступної фотографії. Тепер поліціянт стояв біля вікна Роука й дивився на чоловіка, який за кілька наступних секунд мав позбавити його життя. Рука копа лежала на пістолеті. Просто обережність? Чи він уже підозрював, що дивиться в обличчя вбивці?

Перед наступним знімком Мур знову завагався. Він їх уже бачив, знав, які жахи чекають попереду. Клацнув мишкою.

На знімку завмерла мить у всіх жорстоких подробицях. Офіцер ще стояв, пістолет був не в кобурі. Його голову відкинуло назад ударом кулі, обличчя вже розвалювалося, плоть вибухала кривавим туманом.

Четверте, останнє фото завершувало підбірку. Тіло поліціянта лежало на дорозі біля машини стрілка. Це був постскриптум, однак він змусив Гебріела раптом податися вперед. Він вдивився в заднє вікно автомобіля. У силует, якого не було видно на трьох попередніх кадрах.

Мора теж його бачила.

— На задньому сидінні в Роука хтось є, — сказала вона.

— Саме це я й хотів вам показати, — сказав Мур. — У машині Роука була третя людина. Може, ховалася, може, спала на зад­ньому сидінні. Незрозуміло, чоловік це чи жінка. Видно лише коротко стрижену голову, що піднімається після пострілу.

Він подивився на Гебріела.

— Це третій поплічник, якого ми ще не бачили й не чули. Хтось, хто був із ними в Нью-Гейвені. Код активації міг призначатися не одній людині.

Гебріел досі не зводив очей з екрана. Із загадкового силуету.

— Ви сказали, що він військовий.

— Так ми й знайшли його відбитки. Відслужив в армії, з 1990 по 1992 рік.

— Де саме? — Мур не відповів одразу, Гебріел пильно подивився на нього. — Чого його вчили?

— ВТС. Вибухотехнічна служба.

— Бомби? — сказала Мора й налякано подивилася на Мура. — Якщо він уміє їх знешкоджувати, то й робити, певно, вміє.

— Ви сказали, що він відслужив лише два роки, — сказав Гебріел. Власний голос здався йому моторошно спокійним. Наче голос холоднокровного чужинця.

— Він мав… проблеми, коли його відправили до Кувейту, — мовив Мур. — Його звільнили з позбавленням прав і привілеїв.

— Чому?

— Відмовився виконувати наказ. Ударив офіцера. Мав численні конфлікти з іншими солдатами свого підрозділу. Його емоційна нестабільність викликала підозри — начебто він міг страждати на параною.

Слова Мура лунали мов удар за ударом, вибивали повітря з Гебріелових легень.

— Господи, — промимрив він. — Це все змінює.

— Що ви хочете сказати? — спитала Мора.

Він подивився на неї.

— Не можна марнувати час. Треба витягати її звідти, негайно.

— А переговори? Як щодо «не поспішати»?

— Це вже не актуально. Цей чоловік не лише має нестабільну психіку — він уже вбив копа.

— Він не знає, що Джейн із поліції, — завважив Мур. — І ми не дозволимо йому дізнатися. Слухайте, принцип залишається той самий. Що довше триває криза з заручниками, то кращий зазвичай має результат. Переговори працюють.

Гебріел указав на ноутбук.

— Як, у біса, вести переговори з тим, хто чинить таке?

— Це можливо. І це необхідно.

— Авжеж, там не ваша дружина!

Він побачив, як спантеличено дивиться на нього Мора, й відвернувся, намагаючись опанувати себе.

Далі заговорив Мур — тихим, м’яким голосом.

— Те, що ви відчуваєте, через що вам доводиться проходити… Знаєте, я там був. Я точно знаю, що ви переживаєте. Два роки тому викрали мою дружину, Кетрін. Чоловік, якого ви можете пригадати. Воррен Гойт.

Хірург. Авжеж, Гебріел його пам’ятав. Чоловік ночами прослизав до будинків, де спали жінки, вони прокидалися й бачили в своїй спальні чудовисько. Саме Гойтові злочини вперше привели Гебріела до Бостона рік тому. Він раптом зрозумів, що саме Хірург зв’язував їх усіх. Мура й Гебріела, Джейн і Мору. Усіх їх, так чи інакше, торкнулось одне зло.

— Я знав, що вона в Гойта, — сказав Мур. — І нічого не міг з цим удіяти. Не міг придумати способу врятувати її. Якби ж можна було обміняти її життя на моє, я зробив би це не вагаючись. Та я міг лише дивитись, як минають години. Найгірше було те, що я знав, що саме він з нею робить. Був на розтинах інших жертв. Бачив кожен розріз, залишений його скальпелем. Тож… так, я точно знаю, що ви відчуваєте. І повірте, зроблю все можливе, щоб витягнути Джейн звідти живою. Не лише тому, що вона — моя колега чи ваша дружина, а тому, що я завдячую їй своїм щастям. Це вона знайшла Кетрін. Джейн урятувала їй життя.