Коли ті нарешті витягли її надвір, і все стихло, у церкві запанувала мертва тиша. Вистава, яку влаштувала Ма Хла Мей, вразила всіх своєю жорстокістю та ницістю. Здавалося, навіть Еллісові стало огидно. Флорі не міг ані сказати щось у своє виправдання, ані ворухнутися. Він просто сидів, утупившись у вівтар. На блідому обличчі не ворушився жоден м’яз; родима пляма зараз здавалася великою чорнильною ляпкою на білому папері. Елізабет глянула через прохід на нього, і від відрази її ледь не знудило. Ні слова з того, що прокричала Ма Хла Мей вона не зрозуміла, та чи потрібні тут були слова? Одна лише думка про те, що він міг мати стосунки з тією психопаткою із сірим обличчям проймала до кісток. Але ще гірше за це, гірше за будь-що була його потворність у цю мить. Його мертвецько-бліде суворе й таке старе обличчя наводило на неї жах. Не обличчя, а череп. Ознаки життя на ньому видавала лише родима пляма, за яку тепер вона його ненавиділа. Досі Елізабет ніколи не помічала, якою ганебною і невимовно огидною вона була.
Як і належить крокодилові, У По Кін ударив у найслабше місце. Та чи варто говорити, що все це було його рук справою? Як завжди, він угледів свій шанс у трагічній історії Ма Хла Мей і особисто репетирував з нею цю виставу до найменших дрібниць. Майже одразу після цього священник поспішив завершити проповідь, як поспішив і Флорі вибігти з церкви, опустивши очі. На щастя, ставало дедалі темніше. Відбігши від церкви на п’ятдесят кроків, він зупинився й побачив, як інші об’єднуються в пари, щоб піти у клуб. Здавалося, вони дуже квапилися. Ах, ну звісно ж! Сьогодні їм нарешті буде про що поговорити! Ніг торкнулися пухнасті лапки Фло, яка грайливо вляглася на спину й вимагала уваги. «Відчепися, чортова бестіє!» — гримнув він, відштовхнувши її ногою. Ось у дверях з’являється Елізабет і зупиняється — містер Мак-Ґреґор, скориставшись щасливою нагодою, підзиває її, щоб представити священникові. Ось двоє чоловіків ідуть до будинку Мак-Ґреґора, куди священника запросили переночувати. Елізабет подалася до клубу за кроків тридцять від інших. Флорі стрімголов кинувся за нею і наздогнав майже біля воріт клубу.
— Елізабет!
Вона озирнулася й побачивши його, зблідла і, не мовивши ні слова, поспіхом пішла далі. Але Флорі не міг усе так лишити й схопивши її за руку, скрикнув:
— Елізабет, я хочу... я мушу все пояснити!
— Та дайте вже мені пройти!
Вона тягнула руку назад, він не пускав. Раптом обоє застигли, побачивши, що за метрів п’ятдесят у темряві з неабияким інтересом за ними споглядають двоє каренів, які вийшли із церкви. Флорі продовжив трохи тихіше:
— Елізабет, знаю, я не маю жодного права так зупиняти вас, але я повинен, я повинен поговорити з вами! Прошу, вислухайте мене! Благаю вас — не тікайте від мене!
— Що ви собі дозволяєте? Чому вчепилися в мою руку? Відпустіть негайно!
— Так-так, відпускаю — ось, дивіться! Але вислухайте мене, будь ласка! Дайте відповідь лише на одне запитання: чи зможете ви мене коли-небудь пробачити після того, що сталося?
— Пробачити? Що це ще має значити?
— Знаю, ви зневажаєте мене! Це була найвідразливіша сцена з усіх можливих! Але, якщо дозволите, певною мірою я не винен. Ви й самі все зрозумієте, коли трохи охолонете. Як гадаєте, ви зможете мене пробачити? Не зараз, звісно ж, зараз це неможливо, я розумію.
— Я справді не розумію, про що ви говорите. Пробачити? Яке мені до цього діло? Так, я вважаю, це було просто огидно, та мене це не стосується! Узагалі не можу зрозуміти, навіщо ви мені все це наговорили.
Він був просто у відчаї. Вона говорила тими ж інтонаціями й словами, як і під час першої їхньої сварки. Вона знову віддалялася від нього. Замість того щоб вислухати, намагалася якнайшвидше позбутися його й ретируватися, принизити, давши зрозуміти, що між ними немає і не було нічого, що б давало право на подібні розмови.
— Елізабет! Прошу вас, мені треба почути вашу відверту відповідь! Цього разу це дуже серйозно. Я не чекаю, що ви одразу ж будете готові відновити стосунки. Ви не зможете після того, як мене публічно було осоромлено. Але ж ми не можемо так все залишити! Урешті-решт ви ж дали мені зрозуміти, що згодні вийти за мене...
— Що-о-о-о? Обіцяла вийти за вас? І коли ж це я обіцяла вам вийти за вас?
— Так, ви зробили це не словами, але так, що для нас обох це стало очевидним.
— Нічого подібного між нами не було очевидним! Знаєте, не пам’ятаю, щоб ви колись поводили себе неприйнятніше, ніж зараз! А тепер пустіть, я іду до клубу. Гарного вечора!
— Елізабет! Елізабет! Та послухайте ви! Це ж так несправедливо — засуджувати мене, не давши змоги все пояснити. Ви й раніше знали про помилки мого минулого, як знали й те, як я змінився відтоді, коли зустрів вас. Сьогоднішній випадок у церкві — це лише нагадування долі про те, ким я був раніше. Так, зізнаюся, та нещасна жінка справді колись була моєю...
— Я не хочу! Я не збираюся це слухати! Я йду геть!
Він знову схопив її за зап’ястя й цього разу не відпускав. На щастя, карени вже зникли, ховатися було ні від кого.
— Ні-ні! Ви повинні мене вислухати! Я розумію, що можу зараз скривдити вас до глибини душі, та повірте, це ліпше ніж залишати все таким невизначеним. Невизначеність між нами просто вбивала мене! Тиждень за тижнем, місяць за місяцем! І жодного разу за весь цей час я не міг наважитися відверто поговорити з вами. Здається, ви навіть не розумієте, а, можливо, просто не хочете розуміти, як сильно весь цей час змушували мене страждати. Але цього разу я все так не залишу, ви повинні мені відповісти.
З усією своєю силою, про яку навіть не підозрював Флорі, вона намагалася вислизнути з його захвату. Ще ніколи не бачив він, і навіть не міг уявити, що вона може бути такою розгніваною. Елізабет так переповнювала ненависть, що вона б з радістю його вдарила, якби руки були вільними.
— Відпустіть мене! Ви просто потворний! Відпустіть мене!
— О Боже, Елізабет! Що ми робимо! Скажіть, що мені зробити? Я не можу відпустити вас, поки ви мене не вислухаєте! Елізабет, ви мусите вислухати мене!
— Ні! Я не збираюся це обговорювати! Яке ви взагалі маєте право влаштовувати мені такі допити? Відпустіть мене!
— Пробачте мені! Благаю, пробачте мені! Лише одне запитання! Не зараз, а коли цей мерзенний випадок забудеться, ви вийдете за мене заміж?
— Ні! Ніколи! Чуєте — ніколи!
— Не кажіть так! Не ставте крапки. Якщо хочете, скажіть, що не зараз, але через місяць, рік, п’ять років...
— Хіба я не сказала вам «Ні»? Чому ви не облишите мене?
— Елізабет, послухайте мене. Я стільки разів намагався відкритися вам! Пояснити, що ви для мене значите, хоча, коли йдеться про почуття, слова всі марні! Благаю, спробуйте зрозуміти. Хіба я не розповідав вам, яким життям ми змушені тут жити? Це ж просто смерть наяву! Занепад, самотність, жалість до себе! Спробуйте усвідомити, що це означає, і що ви — єдина людина на всій землі, яка могла б мене врятувати від цього.
— Та коли ж ви мене вже відпустите? Навіщо влаштували цю жахливу сцену?
— Хіба для вас нічого не значить моя любов? Не думаю, що ви коли-небудь усвідомлювали, чого я від вас чекаю. Якщо хочете, я одружуся з вами й пообіцяю ніколи навіть пальцем не торкатися. Я ладен навіть на це, лише б ви були поруч. Я більше не можу тягнути своє самотнє існування! Будь ласка, знайдіть у собі сили пробачити мені.
— Ніколи! Ніколи! Я б не вийшла за вас, навіть якби ви були останнім чоловіком на всій планеті! Я ліпше б вийшла за мітлача!
Вона почала плакати. Він зрозумів, що останнє вона сказала не зопалу, це були її справжні думки. Намагаючись приховати власні сльози, він сказав:
— Наостанок хочу попрохати вас пам’ятати, що в цьому світі є одна людина, яка кохає вас. Я хочу, щоб ви пам’ятали це, коли знайдете багатших за мене, молодших і ліпших у всьому за мене чоловіків. Навіть тоді пам’ятайте, що ніхто з них ніколи так сильно не кохатиме вас і не піклуватиметься про вас так як я. І хоча я і небагатий, принаймні можу дати вам дах над головою. Є спосіб життя — цивілізований, пристойний...
