— Не знаю, як можна хотіти більше того, що ми вже маємо. Коли була маленькою дівчинкою і босоніж бігала у своєму селі, я ніколи навіть не мріяла, що колись житиму в такому будинку, як цей. Подивись, які в нас розкішні англійські крісла. Знаєш, так ні разу й не дозволила собі сісти на них, але я так люблю ними милуватися та пишатися тим, що вони наші.

— Ич! То якого біса ти взагалі вилізла із свого села, Кін-Кін? Ти ж створена для того, щоб стояти із глиняним горщиком із водою на голові й пліткувати під криницею. Але я, хвала небесам, людина амбіційніша. І зараз я відкрию тобі справжню причину, чому я плету інтриги проти Верасвамі. Я маю намір здобути щось надзвичайно дивовижне. Щось благородне, славетне! Дещо, що є найвищою честю, яку лише може здобути виходець зі Сходу. Ти ж, сподіваюсь, здогадалась, на що я натякаю?

— Ні. Про що це ти?

— Та ну! Найбільше досягнення в моєму житті! Не клей дурня, ти ж здогадалася?

— О, знаю! Ти збираєшся придбати автомобіль. Але, благаю, Ко По Кіне, будь ласка, не чекай, що я в ньому їздитиму!

У По Кін роздратовано здійняв руки до неба.

— Автомобіль! У тебе розуму, як у базарного продавця арахісу! Якби й хотів, уже двадцять купив. Яка взагалі користь від автомобіля в цій дірі? Ні, це щось набагато величніше.

— То що ж це?

— А ось що: Мені довелося прознати, що через місяць європейці збирають чергові збори, на яких мають обрати до свого клубу одного члена із корінних жителів. Звісно ж, зроблять вони це не за власною волею, а через розпорядження комісара, якого не можуть ослухатись. Цілком природним було б припустити, що, вони оберуть Верасвамі, найвищого чиновника в окрузі. Але я зганьбив честь Верасвамі, а отже...

— Отже, що?

У По Кін замовк, вирішивши насолодитися миттю. Він дивився на Ма Кін, і його величезне жовте обличчя з широкою щелепою й незліченними зубами так розм’якло, що зробилося навіть по-дитячому милим. У його рудувато-червоних очах навіть зажевріло щось схоже на сльозинку. Тихим, майже благоговійним голосом, ніби захлиснувшись величчю сказаного, він промовив:

— Жінко, ти й справді досі не збагнула? Невже ти не розумієш, що якщо Верасвамі буде остаточно дискредитовано, то до клубу оберуть мене?

Ефект був приголомшливий. Ма Кін ошелешено мовчала. Здавалося, пишність задуму чоловіка відняло в неї мову.

І зовсім небезпідставно, адже якщо порівняти з цим, усі інші досягнення її чоловіка просто марніли. Ось він — справжній тріумф! Чиновник, що починав із самих низів, пробився до європейського клубу. Європейський клуб — цей неприступний таємничий храм, свята святих, ввійти в який важче ніж у нірвану! По Кін, голопузий хлопчисько з канави, довгорукий клерк і маловідомий чиновник, зможе зайти до цього сакрального місця, де європейці б називали його «старий», пити віскі й газовану воду, ганяти білі кульки туди-сюди зеленим столом! Ма Кін, проста селянка, яка вперше побачила світло крізь шпарину бамбукової хатини, покритої пальмовим листям, сиділа б на високому стільці, зануривши ноги у шовкові панчохи та взуття на високих підборах, — так, у це місце вона б справді взувала туфлі!, — розмовляючи з англійськими дамами Гіндустаном про дитячі пелюшки! Така перспектива засліпила би будь-кого.

Ще довго Ма Кін замріяно роззявивши рота, сиділа мовчки, поринувши в роздуми про європейський клуб та його розкіш. Уперше у своєму житті інтриги У По Кіна не викликали в неї обурення. Можливо, цей подвиг був навіть більшим, ніж штурм клубу: у ніжному серці Ма Кін удалося прорости зернятку честолюбства.

Флорі ввійшов у ворота лікарні. На подвір’ї його ледь не збили з ніг четверо замизканих підмітальників, які тягнули закутаного в мішковину мертвого кулі до глибокої могили, виритої в джунглях. Потім він пройшов уздовж усього двору, ступаючи твердою, немов цеглина, землею. На широких верандах мовчки на незастелених койках лежали знерухомлені ряди смертельно-блідих чоловіків. Між колонами будівель куняли або ганяли бліх замурзані дворняги, які, якщо вірити чуткам, харчувалися ампутованими кінцівками хворих. Вітер розносив повсюди запах бруду й гнилі. Доктор Верасвамі щосили намагався дотримуватися гігієни, та від пилу не було ніякого спасіння. Водопостачання теж працювало через раз, прибиральники байдикували, а недосвідчені операційні асистенти халтурили.

Флорі сказали, що лікаря можна знайти в амбулаторії. Це була кімната з гіпсовими стінами, де з меблів лише стіл, два стільці й запилюжений портрет королеви Вікторії, варто додати — ненайвдаліший. Ще з коридору й аж до самого столу простягалася черга бірманських селян, з-під вицвілого лахміття, яке було їм за одяг, виднілися грубі натруджені м’язи. Доктор був без піджака, з тіла рясно скрапували краплі поту. Зойкнувши від задоволення бачити друга, він скочив на ноги і, як це завжди бувало, почав метушитися навколо Флорі: всадив його на вільний стілець, витягнув із шухляди столу портсигар.

— Який чудовий сюрприз, містере Флорі! Будь ласка, умощуйтеся зручніше, тобто... ну якщо бодай комусь узагалі може бути зручно в цьому місці. Ха-ха! Згодом у мене вдома ми можемо продовжити за пивом й іншими благами цивілізації. А зараз прошу вибачити мені, маю продовжити приймати населення.

Флорі сів, сорочка одразу ж промокла потом, що виступив на спині. У кімнаті стояла нестерпна спека. Селяни випаровували часник з усіх своїх пор. Із кожним новим пацієнтом, що підходив до столу, доктор піднімався зі стільця, стукав його по спині, прикладався своїм чорним вухом до грудей, випалював кілька запитань примітивною бірманською мовою, потім підстрибував до столу й виписував рецепт. Далі пацієнти човгикали з цим аркушем через увесь двір, показували його аптекареві, а той видавав їм пляшечки із водою й різноманітними рослинними барвниками. Отримуючи від уряду нікчемних двадцять п’ять рупій на місяць, він підтримував штани торгівлею справжніми ліками. Доктор, однак, про це й не здогадувався.

Зазвичай уранці Верасвамі бракувало часу на обхід амбулаторних пацієнтів, і він доручав це одному зі своїх помічників, методи діагностики в якого зводилися приблизно до такого: «Де болить? Голова, спина, живіт?» Почувши відповідь, діставав рецепт із заздалегідь підготовлених стосів паперу, розділених на три категорії. Пацієнтам такий спосіб подобався набагато більше, ніж підхід доктора, який часто ставив незручні й безглузді запитання, як-от чи не було в них венеричних захворювань, а іноді взагалі лякав ще більше, пропонуючи лягти на операцію, яку вони називали «животорізкою». Більшість із них ладні були померти десять разів поспіль, ніж зголоситися на «животорізку».

Відпустивши останнього пацієнта, доктор утомлено впав на стілець, обдмухуючи себе купкою рецептурних бланків.

— Ох, ця спека! Інколи мені здається, що запах часнику ніколи не вийде з моїх ніздрів! Диву даюся, як він ще не просочився в їхню кров. Ви ще не задихнулися, містере Флорі? У вас, англійців, нюх просто досконалий. Як же ж ви всі, певне, мучитеся на нашому брудному Сході!

— Хто входить сюди, заткни носа, чи як там!? Це мають повісити над Суецьким каналом. Але, здається, ви дуже заклопотані?

— Як завжди. Ах, друже мій, якби ви тільки знали, як важко в цій країні працювати лікарем! Терпіти цих селян — брудних невігласів і дикунів! Ми навіть не можемо затягнути їх до лікарні. Вони радше помруть від гангрени або ж десять років тягатимуться з пухлиною, розміром з диню, ніж погодяться лягти під ніж. А чим їх лишень лікують їхні так звані лікарі! Трави, зібрані під молодим місяцем, вус тигра, ріг носорога, сеча, менструальна кров! Як можна пхати в себе таку бридоту.

— Докторе, та у вас талант. Який мальовничий опис. Вам слід скласти бірманську фармакопею. Вийде не гірше ніж в Калпепера, присягаюсь.

— Стадо варварів, просто стадо варварів якесь, — бурмотів доктор, не попадаючи в рукава свого білого піджака. — Зайдімо до мене додому? У мене є пиво і, сподіваюсь, ще кілька кубиків льоду. О десятій у мене операція — защемлена грижа. Дуже термінова, перенести не можу, але до цього часу я у вашому розпорядженні.