— Вставай, вставай! — закричав він. Ганебне, жалюгідне шико, тіло, зігнуте вдвоє, наче очікуючи удару, схилена шия... До цієї картини він так і не зміг звикнути, вона все ще викликала в нього жах. — Не можу на це дивитися, вставай негайно.
Ма Хла Мей знову заридала й потягнулася до його ніг, намагаючись схопитися за них. Він поспішно відступив.
— Негайно вставай і припини галасувати. Не розумію, за чим саме ти так тужиш.
Підійматися вона не стала, лише звелася на коліна й знову почала голосити:
— Чому ви пропонуєте мені гроші? Ви справді думаєте, що я повернулася тільки заради грошей? Ви думаєте, що коли вигнали мене з дому, як собаку, я через гроші переймалася?
— Вставай, — повторив він, відходячи на кілька кроків назад, щоб вона не змогла схопити його. — І що ж тобі потрібно від мене, якщо не гроші?
— Чому ви так мене ненавидите? — проскиглила вона. — Що я вам зробила? Так, я вкрала ваш портсигар, але ж ви не через це на мене розлютилися. Ви збираєтесь одружитися на цій білій жінці, я знаю! Всі знають. Але якщо і так, хіба це має значення? Навіщо вам мене відштовхувати? Чому ви мене ненавидите?
— Я тебе не ненавиджу. Не можу пояснити. Вставай, ну будь ласка, встань вже.
Сльози покотилися рясніше. Зрештою, вона була ще майже дитиною. Протираючи очі, вона стурбовано вивчала його обличчя, шукаючи ознак милості. Потім ще гірше — усім тілом розпласталася на підлозі ницьма.
— Вставай! Я сказав встати! — заволав він англійською. — Не можу цього терпіти! Це занадто огидно!
Та вставати вона не збиралася. Натомість черв’яком, просто через усю кімнату, поповзла до ніг Флорі, залишаючи після себе смужку на запиленій підлозі. Вона лежала перед ним ниць. Приховане обличчя, витягнуті руки — жертва перед божим вівтарем.
— Господарю, господарю, — заскиглила вона, — пробачте мені, благаю! Тільки один раз, благаю! Заберіть Ма Хла Мей назад. Я буду вашою рабинею, я буду ким завгодно. Я ладна на будь-що, лише не проганяйте мене!
Обхопивши його ноги руками, та почала цілувати черевики. Флорі стояв, встромивши руки в кишені, мов укопаний. До кімнати увірвалася Фло й почала обнюхувати лонджі лежачої Ма Хла Мей. Упізнавши знайомий запах, стиха повиляла хвостиком. Більше Флорі не міг на це дивитися. Нахилився, схопив Ма Хла Мей за плечі й підняв на коліна.
— Негайно вставай, — наказав він. — Мені боляче бачити тебе такою. Я зроблю для тебе все, що зможу. Який толк так ридати?
У надії, що все повернеться на круги своя, вона заголосила:
— То ви повернете мене? Ох, господарю, поверніть Ма Хла Мей! Ніхто не знатиме. Коли ця біла жінка до вас приходитиме, я лишатимуся тут непоміченою. Вона думатиме, що я — одна з дружин вашого слуги. Ви повернете мене назад?
— Не можу, це неможливо, — відповів він і знову відвернувся від неї.
Флорі дав їй зрозуміти, що це кінець, і Ма Хла Мей випустила з грудей пронизливий несамовитий крик. І знову схилилася в шико, ударившись чолом об підлогу. Це було просто жахливе видовище. Та найстрашніше було те, що аж обпікало його груди, — за всіма цими благаннями насправді не було ані крихти любові до нього. Благала й падала ницьма вона лише заради становища, яке колись займала, будучи його коханкою. Вона ридала й оплакувала своє безтурботне життя, дорогий одяг і верховенство над іншими слугами. У цьому було щось жалюгідне. Якби вона навсправжки любила його, Флорі виставив би її без докорів сумління. Горе без благородства викликає ще обтяжливіший біль. Він нахилився і підняв її з колін.
— Послухай, Ма Хла Мей, — мовив він, — я тебе не ненавиджу, ти не заподіяла мені нічого лихого. Навпаки, це я скривдив тебе. Але тепер уже нічого не вдієш. Ти маєш поїхати додому, а трохи згодом я пришлю тобі гроші. Якщо захочеш, відкриємо тобі лавку на базарі. Ти ще молода, з грошима тобі буде зовсім неважко знайти собі чоловіка.
— Моє життя зруйновано! — знов залементувала вона. — Я накладу на себе руки. Я кинуся з пристані в річку. Як мені жити після такої ганьби?
Флорі ніжно тримав її у своїх обіймах. Вона притулилася ближче, уперлася обличчям у його сорочку. Тіло здригалося від плачу. Запах сандалового дерева колов його ніздрі. Можливо, навіть зараз вона думала, що, оповивши його тіло руками й тісно притулившись молодим тілом, ще може відновити свою владу над ним. Він обережно вислизнув з її обіймів, а потім, побачивши, що вона не стала знов падати на коліна, відійшов і став поодаль.
— Годі, ти маєш піти. Але пам’ятай, я дам тобі п’ятдесят рупій, як і обіцяв.
Він витягнув з-під ліжка валізу, відкрив і відрахував п’ять купюр по десять рупій. Вона мовчки засунула їх за пазуху свого лонджі. Сльози куди й ділися. Потім зайшла у ванну й за мить повернулася з вимитим до природного коричневого кольору обличчям, ще й встигла поправити і сукню, і зачіску. Вона ще була засмучена, але істерики як і не було.
— Востаннє я питаю вас, тхакіне: ви не повернете мене назад, це ваше останнє слово?
— Не поверну й нічого не можу з цим зробити.
— Тоді я іду, тхакіне.
— Дуже добре. Іди з Богом.
Притулившись до дерев’яної колони веранди, Флорі спостерігав, як вона віддалялася стежкою в жорстокому світлі сонця. Кожен її рух наче видавав гіркий присмак образи. Ма Хла Мей мала рацію — він справді вкрав її молодість. Коліна нестримно тремтіли. Тихо підійшов Ко Сла. Розуміючи, що господар його не чує, стиха кашлянув.
— Що тобі ще?
— Сніданок стигне, найсвятіший.
— Не хочу я ніякого сніданку, принеси щось випити. Джину.
Куди ж подівся старий я?
Розділ чотирнадцятий
Немов довгі вигнуті голки, що пронизують вишиванку, два каное, що несли Флорі й Елізабет. Вони пробиралися до струмка, який вів углиб країни від східного берега Іраваді. Настав день мисливської подорожі — короткої післяобідньої поїздки. Правила гарного тону не дозволяли їм заночувати разом у джунглях, тому планували пополювати декілька годин під кінець прохолодного дня, а повернутися до Чаутади саме на вечерю.
Видовбані із стовбура дерева, каное швидко ковзали темно-коричневою водою, майже не здіймаючи бризок. Струмок, усіяний блакитними квітами гіацинта з рясним губчастим листям, скидався на звивисту стрічку понад метр завтовшки. Крізь переплетене гілля дерев світло відбивалось у воді смарагдовим сяйвом. Іноді можна було почути крик папуг, що пролітали над головою, однак жодна дика істота не наважувалася показати себе, окрім змії, яка одного разу виткнула з води свою голівку, а потім поспіхом відплила й зникла у квітах гіацинта.
— Скільки нам ще пливти до села? — запитала Елізабет у Флорі. Той був у більшому каное позаду, разом із Хо й Ко Сла. Веслувала в них зморшкувата стара жінка, одягнена в лахміття.
— Скільки до села, бабуню? — запитав він її.
Стара витягла сигару з рота й вклала весло на коліна. Трохи подумавши над відповіддю, мовила: «Відстань, на яку може вигукувати чоловік, щоб бути почутим».
— Приблизно кілометр, — переклав Флорі.
Вони пропливли три кілометри. В Елізабет нила спина. Один необережний рух і каное легко могли перевернутися, тому доводилося сидіти струнко, витягнувши спину на вузькому сидінні без спинки, якомога ближче притиснувши до себе ноги, щоб не торкнутися дохлих креветок, які дрейфували на поверхні води. Бірманцю, який веслував в каное Елізабет, було років з шістдесят. Його напівоголене тіло кольору пожовклого листя нічим не поступалося тілу молодого атлета. Обличчя занепале, але не втратило ніжної усмішки. Лискуча грива, якій могли позаздрити більшість бірманців, зав’язана в довільний вузол над одним із вух, звисала по щоці чорнявими локонами. Елізабет сторожко тримала рушницю дядечка, поклавши її на коліна. Флорі був запропонував полегшити її ношу, але вона відмовила, їй так подобалось відчувати власну небезпеку, що не змогла вмовити себе розлучитися зі своїм новим сталевим другом. До сьогодні дівчина ще ніколи не тримала в руках зброю. Одягнена Елізабет була в грубу спідницю, такі ж грубі черевики без підборів, шовкову сорочку чоловічого фасону та капелюх тераї. І, звісно ж, вона усвідомлювала, що все це їй дуже личить. Попри біль у спині, цівки гарячого поту, що лоскотали її обличчя, та велетенських азійських тигрових москітів, що роїлися навколо її ніжних щиколоток, вона почувалася цілком щасливою.