Джордж Орвелл

Бірманські будні

У богом забутому бірманському місті Ката, що на півночі країни, де Джордж Орвелл уперше сів за написання «Бірманських буднів», височіє занедбаний блідо-помаранчевий димар. Просторий британський будинок, у центрі якого він колись красувався, уже давно стерто з лиця землі. По обидва боки вцілілого фундаменту маячить полишений цегляний камін. Посередині димоходу видніються залишки другого поверху — п’ять потріпаних дощем і життям дощок, що стирчать увсібіч, немов покажчики на роздоріжжі.

У «Бірманських буднях» на місці зеленої галявини, що нині оточує димохід, колись була вітальня, яку господарі рясно прикрасили візерунчастими столами й безліччю мідяних дрібничок в індійському стилі. Орвелл писав, що з кімнати тхнуло індійським набивним коленкором і зів’ялими квітами.

У виданні відтворено схематичну мапу місцевості, що колись накреслив сам Орвелл. За картою, відповідно до моїх розрахунків, у часи «Бірманських буднів» реальне географічне місцезнаходження цього димаря було на місці будинку містера Лакерстіна (точніше того, що від нього лишилося). Лакерстін, розпусний і завжди охочий до джину сахіб та його дружина, невгамовна мемсахіб, яка, здавалося, з ранку до ночі давала своїм слугам кіт-кіт[2] і скаржилася на спекотні тропіки.

Відколи я вперше відвідала Кату, «Бірманські будні» назавжди перетворилися для мене в захопливе поєднання фактів і вигадки. В основі роману період з 1922 по 1927 роки, коли Орвелл проживав у Бірмі. Автор занурює нас у власні переживання, показує щиру й убивчу критику колоніального режиму на підставі особистого досвіду. І хоча колоніальне суспільство, що породило до життя «Бірманські будні», уже давно зникло, усі основні будівлі в романі й досі такі, якими їх описав Орвелл. Тому, блукаючи вулицями Кати, може видатися, що ви прогулюєтеся давно полишеними й занедбаними декораціями та реквізитами.

Персонажі, які дивляться на нас зі сторінок «Бірманських буднів», так яскраво викарбувані на тлі Бірми, що легко уявити, як вони й досі, немов привиди, снують країною.

До того як стати письменником, Орвелл майже п’ять років присвятив службі в імперській поліції колонізованої Бірми як полісмен. Тоді під своїм справжнім іменем — Ерік Блер — він явно був неорвеллівським персонажем. Соціальне походження віщувало йому життя гідного сина імперії. Його батько — збирач опійного податку в Індії, а матір належала до вельможної родини суднобудівників і торговців деревиною тикового дерева. Її виховували в Бірмі як справжню знать, яка зазвичай не уявляла свого існування без невеличкої армії прислуги. Сам Орвелл народився в Індії, а до Англії повернувся разом із матір’ю незадовго до свого другого дня народження. Знову до Бірми він вирушив у дев’ятнадцять років, сповнений сил і натхнення після навчання в Ітонському коледжі. Юний Орвелл насолоджувався декадансом панівного класу Бірми; згодом він писав: «Для мене було звичним, що одягатися й роздягатися мені допомагав мій бірманський бой».

Але в британських колоніях кар’єра Орвелла хутко обірвалася в червні 1927 року, коли він узяв піврічну відпустку й повернувся до Англії. Його родина саме відпочивала в Корнуоллі, коли той приєднався до них й оголосив, що налаштований залишити роботу імперського поліціянта й стати письменником. Звістка про те, що хлопець готовий знехтувати респектабельною кар’єрою заради такого безперспективного майбутнього, неабияк нажахала родичів. Утім, попри їхні погані передчуття й побоювання, він узяв собі літературний псевдонім Джордж Орвелл і почав писати. Завдяки своїм есеям і романам, зокрема «Колгоспу тварин» та «1984», став одним з найшанованіших і найцитованіших письменників XX століття.

Час, який Орвелл провів у Бірмі, знаменує переломну мить в його житті. Саме тоді відбулася трансформація снобістського хлопчика-випускника приватної школи в письменника, який став голосом суспільної совісті, що лунав у головах обездолених жертв суспільства. Під час виконання обов’язків полісмена в Бірмі, Орвелл на власні очі побачив темний бік імперії; не тріумфальні горни й магараджів, а п’яничок-сахібів, які маринувалися від спеки й алкоголю в клубах, і знедолених побитих бірманців, які волали в тюремних камерах. Він став свідком руйнівних наслідків репресивного управління, що посіяли в його душі обурення. Орвелл не мав змоги поділитися своїми поглядами із захопленими будівниками імперії зі свого оточення, тому усамітнився наче Джон Флорі, головний герой «Бірманських буднів»: «Жити в тиші й самотності, шукаючи розради в таємних світах».

У Бірмі Орвелл здобув репутацію людини, яка не вписується в загальну картину суспільства. На відміну від своїх сучасників, які пишалися тим, що були істинними джентльменами, Орвелл вважав за ліпше проводити вільний час наодинці за читанням або іншими неджентльменськими справами, як-от: відвідування церков етнічної групи каренів або ж дружба з англійцем, дискредитованим капітаном армії Британської Індії, який курив опій. Коли читаєш «Бірманські будні», легко помітити, що ненависть Орвелла до колоніалізму мов відкрита гнійна рана від самотності й спеки розросталася так швидко, мов оранжерейна квітка. Згодом Орвелл писав, що відчуває провину за роль, яку відігравав у роботі великої деспотичної імперської машини; його переслідували «обличчя в’язнів на лаві підсудних, людей, які рахували дні й години в камерах смертників, підлеглих, з яких знущався, немічних селян, яких принижував, слуг і кулі, яких розлючений бив палицею».

Після повернення до Англії, понівечений цими бірманськими привидами, Орвелл став прискіпливіше придивлятися до власної країни й побачив, що й тут теж є пригноблений робітничий клас. Він писав, що той перетворився на символічних жертв несправедливості, яку він бачив у Бірмі. Орвелл був змушений зазирнути до світу безпритульних у Лондоні й зневірених в Парижі (досвід, який за кілька років буде зібрано в його книжці «У злиднях Парижа і Лондона»): «Я хотів сповна зануритися, щоб опинитися на самісінькому дні серед пригноблених; стати одним із них, стати на їхній бік у боротьбі проти тиранії».

«У злиднях Парижа і Лондона» — перша опублікована книжка Орвелла, а «Бірманські будні» вдалося підготувати до друку лише за кілька років після повернення з Бірми. Спершу видавець Орвелла неохоче погоджувався публікувати «Бірманські будні» через занепокоєння надто реалістичним зображенням Кати та побоювання, що деяких персонажів, можливо, змальовано з реальних людей, а це, своєю чергою, могло б потенційно надати роману наклепницького забарвлення. Тому публікацію «Бірманських буднів» перенесли на кілька років і континентів: уперше роман вийшов у США 1934 року. Ретельно цензуроване британське видання з’явилося через рік і лише опісля, як Орвелл змінив імена персонажів і спробував замаскувати час та місце, де відбувалися події роману. Ім’я індійського лікаря Верасвамі було замінено на Мурхасвамі (так втратилося жартівливе прізвисько «Віразвами», а Лакерстіни стали Латімерами. Місто, в якому розгортаються події роману, у книжці зветься «Чаутада», усі згадки про його місцезнаходження у Верхній Бірмі було вилучено. (Нині, завдяки кільком редакційним змінам, що внесли згодом, сучасне видання відновлено в його первісному вигляді.)

Щоб розшифрувати деякі географічні маскування, Орвелл намалював схематичну мапу Кати для свого видавця (див. стор. 16). На мапі в загальних рисах зображено об’єкти, які вказують на місцезнаходження будинку Флорі, церкви, базару, в’язниці й Британського клубу — фізичного й духовного осередку «Бірманських буднів». Зважаючи на слова Орвелла, насправді британська влада була сконцентрована не в маєтку правосуддя чи поліційному відділку, а в цій понурій, запилюженій маленькій халупі.