Сказавши це, Верролл смикнув вуздечку й поїхав геть, відчуваючи, що інцидент вичерпано. Сипаї попленталися за ним, не попрощавшись з англійським джентльменом. Діставшись воріт, Флорі озирнувся й побачив Верролла, який мчав на пійманому та пересідланому бурому поні до кілка.

У голові й досі паморочилося від сильного удару. Намагаючись зібратися з думками, Флорі шукав причину такої дивної поведінки Елізабет. Вона добре бачила, як він лежить і стікає кров’ю в болісній агонії, та пройшла мимо нього, як повз дохлого пса. Як узагалі таке могло статися? Йому не привиділося? Дурня якась. Можливо, вона злиться на нього? Чи міг він якось її образити? Слуги дружньо вишикувалися уздовж паркану. Вони хотіли побачити, як господар скаче на поні зі списом у руках, тому кинули справи й підбігли сюди, отож кожен бачив його гірке приниження. Ко Сла зі стурбованим обличчям одразу ж кинувся назустріч Флорі.

— Боже мій, сильно забилися? Віднести мого бога до будинку?

— Ні, — відповів бог. — Ліпше приготуй мені чисту сорочку й віскі.

Зайшовши в дім, Ко Сла змусив Флорі підкоритися йому, всадив на ліжко й зняв подерту сорочку, яка кров’ю прикіпіла до тіла. Цокнувши язиком, покірний слуга вигукнув:

— Ах ма лай! Усі рани забиті брудом. Не варто грати в ці дитячі ігри на дивних поні, тхакіне. Не у вашому віці. Це занадто небезпечно.

— Сідло було не закріплене, — укотре промовив Флорі.

— Такі ігри, — стояв на своєму Ко Сла, — добре підходять молодим поліціянтам. Але ви більше не молодий, тхакіне. У вашому віці забиватися дуже небезпечно. Вам слід ліпше дбати про себе.

— Хочеш сказати, що я вже дідуган старий? — розгнівано запитав Флорі. Плече жахливо нило.

— Вам тридцять п’ять років, тхакіне, — ввічливо, але рішуче зауважив Ко Сла.

Це все було дуже принизливо. Ма Пу разом з Ма Йі, з якою в них було тимчасове перемир’я, притягли горщик з якоюсь жахливою рідотою, яка, як вони стверджували, миттю заживляє рани. Крадькома від них Флорі дав розпорядження Ко Сла вилити її з вікна й замінити борною маззю. Потім, сидячи в прохолодній ванні, поки Ко Сла дбайливо вимивав бруд з його саден, він спантеличено розмірковував над ранковим інцидентом. У голові прояснювалося і ставало дедалі бентежніше. Він чимось дуже образив її. Точно образив. Але як, якщо навіть не бачив її всю ніч? Жодної, бодай трохи вірогідної відповіді в нього не знайшлося.

Ще кілька разів Флорі пояснив Ко Сла причину падіння, нагадуючи знов і знов про незакріплене сідло, але той, хоч і дуже співчував господареві, в історію цю не вірив. До кінця своїх днів, гадав тепер Флорі, його згадуватимуть як того, хто впав з коня, бо не вмів їздити верхи. З іншого боку, два тижні тому йому незаслужено дісталася слава жорстокого погонича миролюбних буйволів. Доля все врівноважила.

Знову побачити Елізабет Флорі вдалося лише після вечері, коли він вирушив до клубу. До цього він її не шукав і не вимагав жодних пояснень. Відзеркалення своєї пики в склянці віскі лишило його останньої мужності. Одна щока спотворена родимою плямою, інша роздерта об землю майдану. Герой із фільму жахів. Ні, у такому вигляді за денного світла він нікуди не піде. Увійшовши до лаунджу клубу, Флорі одразу ж прикрив рукою родиму пляму, буцімто його вкусив москіт за лоб. Хвилювання зробило своє, як тут не прикритися. Щоправда, Елізабет він там не знайшов.

Натомість Флорі встряг у неочікувану сварку. Елліс з Вестфілдом щойно повернулися з джунглів і тепер пропускали по склянці з кислими мінами. З Рангуна надійшла звістка, що редактора «Бірманського патріота» засудили лише на чотири місяці позбавлення волі за наклепницьку статтю про містера Мак-Ґреґора. Це вкрай розлютило Елліса, який вважав, що такого покарання недосить. Не встиг Флорі переступити поріг, як Елліс уже почав діймати його фразами про «того маленького чорномазого Віразвами». Саме зараз Флорі найменше на світі цікавила сварка, та він мав необережність кинути якусь необачливу відповідь, яка й спровокувала конфлікт. Хмари згущувалися, і після того як Елліс назвав Флорі підстилкою чорномазого, а той відповів не згірше, терпець урвався Вестфілдові. Хоч він і був добродушною людиною, та більшовицькі ідеї Флорі часто дратували його. Він ніколи не міг зрозуміти, чому Флорі, чітко усвідомлюючи, що саме схвалює й не схвалює громада, завжди із надзвичайним задоволенням хапається за те, проти чого виступають інші. Вестфілд попрохав його, «не починати говорити, як проклятий агітатор із Гайд-парку», а потім прочитав коротку проповідь, узявши за основу п’ять головних блаженних заповітів пука-сахіба, як-от:

Та Флорі, стривожений думками про зустріч з Елізабет, не чув і половини з того, що йому говорили. До того ж він слухав таке вже сотні, можливо, і тисячі разів. Коли в перший свій тиждень у Рангуні його бура-сахіб — старий шотландський гульвіса, який знався на розведенні скакових поні, і якому згодом наказали триматися якомога далі від іподрому за якесь шахрайство із забігом одного й того самого коня під різними кличками — побачив, як юний Флорі знімає топі й пропускає похоронну процесію аборигенів, докірливо сказав йому: «Запам’ятай назавжди, парубченя: ми тут — сахіблоги, а вони — лайно собаче!» Від того, що й донині йому доводилося слухати таке паскудство, Флорі просто нудило. Тому зараз він нахабно обірвав промову Вестфілда:

— О, стули пельку! Мене вже нудить від цього. Верасвамі, щоб ви знали — до біса добрий чолов’яга. До біса ліпший за більшість білих, яких лише можу згадати. До вашого відома, я збираюся висунути його кандидатуру на наступних зборах. Можливо, він трохи оживить це трикляте місце.

Хтозна, чим би завершилася ця сварка, яка ставала дедалі палкішою, аби не закінчилася, як і більшість таких ситуацій у клубі, — несподіваною появою дворецького, який прийшов на звук підвищених голосів, і промовив:

— Ви кликали, господарю, сер?

— Ні. Іди до біса, — похмуро пробуркотів Елліс.

Дворецький зник, суперечка на цьому закінчилася.

Надворі почулися голоси й кроки — Лакерстіни прибули до клубу.

Побачивши їх у вітальні, Флорі рознервувався так, що не наважувався підвести на Елізабет очі; але все ж таки помітив, що всі троє одяглися набагато вишуканіше, ніж зазвичай. Містер Лакерстін навіть нап’яв на себе смокінг (білий, якраз по сезону) і був абсолютно тверезий. Накрохмалена сорочка й пікейний жилет, здавалося, підтримували його у вертикальному положенні й зміцнювали силу духу, наче грудний ремінь. Місіс Лакерстін мала прекрасний вигляд у червоній сукні, що підкреслювала всі принади її витонченої зміїної фігури. Скидалося на те, що всі троє прибули в очікуванні якогось вельмишановного гостя.

Дочекавшись, коли всі замовлять напої і місіс Лакерстін узурпує місце під опахалом, Флорі взяв стілець і сів позаду від співвітчизників. Підійти до Елізабет він усе ще не наважувався. Місіс Лакерстін доволі неочікувано й не в тему почала розповідати про «нашого дорогого принца Уельського». До того ж так урочисто й пискляво, неначе тимчасово призначена на місце головної актриси хористка виконувала роль герцогині в другосортній опереті. Усі інші непомітно обмінювались поглядами, намагаючись зрозуміти, що, у біса, відбувається. Флорі знову переставив стілець й опинився майже позаду Елізабет. Вона була в жовтій укороченій за модою сукні, панчохах кольору шампань і туфлях-човниках, що якнайліпше пасували цьому ансамблю. Довершувало образ розлоге страусине віяло. Вона мала такий модний і дорослий вигляд, що Флорі боявся її більше ніж будь-коли. Тепер навіть не йняв віри, що колись цілував цю дівчину. Елізабет невимушено вела бесіду з усіма й одразу. Час від часу він теж робив спроби вставити слівце в такі розмови, але вона ніколи не відповідала конкретно йому, узагальнюючи свою відповідь; то ж збагнути, чи насправді вона його ігнорувала, чи це лише його уява, Флорі не міг.