— Пайк-сан пай-лайк! Пайк-сан пай-лайк!

Він різко обернувся. Хтось продовжував повторювати «Пайк-сан пай-лайк» (Дай мені гроші). У тіні могутнього дерева розгледів жіночий силует. Це була Ма Хла Мей. Насторожено й обережно вона вийшла на місячне світло. Дівчина трималась осторонь, наче боялася, що той її вдарить. Рясно вкрите пудрою, потворне й зухвале, обличчя виблискувало в місячному світлі хворобливо-білим тоном, нагадуючи череп.

Флорі ледь Богові душу не віддав. Він гнівно запитав її англійською:

— Що, чорт забирай, ти тут робиш?

— Пайк-сан пай-лайк!

— Які ще гроші? Про що ти? Чому ти взагалі взялася переслідувати мене й лякати до смерті?

— Пайк-сан пай-лайк! — майже прокричала вона. — Гроші, які ви обіцяти мені давати, тхакіне! Ви казати, що даватимете мені гроші. Давайте зараз! Негайно!

— Де я тобі їх зараз візьму? Отримаєш наступного місяця. Я вже дав тобі сто п’ятдесят рупій, якщо забула.

На його нещастя, вона почала, надриваючи голос, кричати «Пайк-сан пай-лайк!» і ще кілька схожих фраз. Ма Хла Мей була на межі істерики. Рівень шуму, який створила ця мініатюрна жінка, вражав.

— Тихо! Тебе почують у клубі! — вигукнув він й одразу пошкодував, що вклав їй цю ідею в голову.

— Ага! Дякую, тепер я знаю, чого ви боїтеся! Негайно давайте гроші, або я закричу по допомогу й усі опиняться тут. Хутко! Діставайте гроші, інакше починаю кричати!

— Ах ти ж стерво! — прошипів він і зробив крок уперед. Ма Хла Мей спритно відскочила назад і скинула туфлі, готова до бою.

— Ворушіться! П’ятдесят рупій зараз, а решту завтра. І закінчуйте з цим або закричу так, що почують навіть за базаром!

Флорі вилаявся. І підібрала ж вона мить. Нарешті він дістав гаманець, знайшов у ньому двадцять п’ять рупій і кинув їх на землю. Ма Хла Мей накинулася на банкноти й підрахувала їх.

— Я сказала п’ятдесят рупій, тхакін!

— Як я тобі їх дам, якщо в мене більше нічого нема? Ти справді думаєш, що я ношу із собою сотні рупій у кишені?

— Я сказала п’ятдесят рупій!

— Геть з моєї дороги! — гаркнув він англійською й проштовхнувся повз неї.

Та ця паскуда не збиралася давати йому спокій. Вона вибігла за ним на дорогу, як неслухняний пес, і продовжувала вигукувати: «Пайк-сан пай-лайк! Пайк-сан пай-лайк!», немов очікуючи, що гроші матеріалізуються в її руках через галас, який вона здіймає. Флорі прискорив крок. Почасти тому, що хотів скоріше відвести її подалі від клубу, почасти в надії відірватися від неї. Але, здавалося, Ма Хла Мей була не проти бігти за ним до самого будинку, якщо буде потрібно. Через деякий час Флорі не витримав й розвернувся до неї в черговій спробі здихатися.

— Забирайся геть! Негайно! Якщо прослідуєш за мною бодай на сантиметр, ані анни більше не отримаєш.

— Пайк-сан пай-лайк!

— Яка ж ти дурепа! Яка користь так волати? Як я по-твоєму дам тобі гроші, якщо в мене ані пайси не лишилося?

— Брехня!

Флорі безпомічно порився в кишенях. Він був такий виснажений, що ладен був віддати їй що завгодно, аби лише здихатися. Пальці нащупали золотий портсигар. Він вийняв його.

— Ось, якщо віддам тобі це, заберешся звідси? Його можна закласти за тридцять рупій.

Ма Хла Мей, здавалося, роздумувала, а потім сумно сказала:

— Давай сюди.

Він кинув портсигар на траву біля дороги. Бірманка схопила його та негайно відскочила назад, ховаючи за пазуху, ніби боялася, що той його забере. Дякуючи Господу, що вона вгамувалася й замовкла. Флорі розвернувся й подався додому. Це був той самий портсигар, який Ма Хла Мей поцупила в нього десять днів тому.

Уже біля воріт Флорі обернувся. Сіруватий силует Ма Хла Мей усе ще маячив у місячному світлі на схилі пагорба. Здавалося, вона, стоячи на пагорбі, не випускала його з виду, наче сторожовий пес пильнує підозрілого незнайомця. Це не могло не дивувати. Як і кілька днів тому, коли та надіслала йому листа, в якому нахабно вимагала гроші, у голові Флорі промайнула думка, що така поведінка була їй непритаманна й дуже підозріла. Ма Хла Мей була така завзята, що він ніколи б не подумав, що вона на це здатна. Здавалося, наче хтось підштовхував її до цього.

Після вчорашньої сварки Елліс з нетерпінням готував тиждень терору для Флорі. Він уже вигадав для нього нову кличку «пілка» (скорочено від «підстилка», щоб жінки нічого не запідозрили, і її можна було пускати в хід в їхній присутності) й ще кілька приводів для грандіозних скандалів. Елліс завжди вигадував приводи для нових скандалів із кимось, з ким щойно посварився. Уїдливі образи мали переплітатися знов і знов, поки не переростуть у справжню сагу. Необачливе зауваження Флорі про те, що доктор Верасвамі був «до біса добрий чолов’яга», невдовзі роздули до щоденних блюзнірських і крамольних епітетів, гідних «Дейлі Воркер».

— Чесне слово, місіс Лакерстін, — казав Елліс місіс Лакерстін, яка раптово незлюбила Флорі, відкривши велику таємницю про титул Верролла, і тепер була готова безперестану слухати байки Елліса, — чесне слово, якби ви були там учора ввечері й почули, що той Флорі нам наговорив... вас би почало трусити!

— Ані крихти не сумніваюся! Знаєте, я завжди дивувалася цим його настроям. Якими тепер ідеями він вирішив нас просвітити? Сподіваюся, не соціалізмом?

— Гірше.

Кістки Флорі тепер перемивали всюди. Однак, на велике розчарування Елліса, він поїхав з Чаутади, позбавивши нагоди вдосталь познущатися над собою. Наступного ж дня після розставання з Елізабет, він вирушив у джунглі. Більшість скандальних заяв про Флорі, звісно ж, дійшла й до Елізабет, яка тепер ще ліпше усвідомила його вдачу, зрозумівши, чому так часто він дратував її своїми промовами. Той був звичайним зарозумілим інтелектуалом (найстрашніше визначення в словнику дівчини), розумником на кшталт Леніна, А. Дж. Кука й нікчемних поетиків з кафе Монпарнасу. Вона навіть бірманську коханку могла йому пробачити, тільки не це. Через три дні Флорі написав їй сльозливого й красномовного листа й відправив посильним, щоб передав Елізабет у руки. До Чаутади з табору був день шляху. Відповіді він не одержав.

На щастя Флорі, у таборі на нього звалилося стільки роботи, що часу на роздуми не лишалося. Поки його не було, тут усе пішло шкереберть. Утекло майже тридцять кулі, хворий слон почувався гірше ніж будь-коли, а величезна купа тикових колод, яку слід було відправити ще десять днів тому, усе ще чекала ремонту двигуна. Нічого не тямлячи в механіці, Флорі боровся з двигуном, перебираючи кожний гвинтик, поки по вуха не вимазався мастилом. Ко Сла на це різко зауважив, що білі джентльмени не повинні виконувати роботу чорних кулі. Нарешті ці потуги змусили двигун запрацювати, чи, правильніше сказати, похитнутися. З’ясували й таємницю хвороби слона — звіра мучив солітер. Потім розслідували причину дезертирства кулі: у тих скінчився опій, який вони курили в джунглях для профілактики лихоманки. Справа рук У По Кіна, який, бажаючи дошкулити Флорі, переконав акцизних чиновників виїхати до табору з облогою й конфіскувати всі наркотики. Та Флорі не збирався здаватися, написав докторові Верасвамі, і той вислав їм підпільно виготовлений опій, ліки для слона й докладні інструкції. Невдовзі дістали шестиметрового солітера. Вечорами, якщо не вдавалося знайти собі роботи, Флорі йшов у джунглі й блукав там, поки піт не виїсть очі, а коліна не роздеруть шипи диких рослин. Найгірше йому велося вночі, коли серце роз’їдала гірка отрута втраченого кохання.

Тим часом Елізабет за кілька днів жодного разу не вдалося наблизитися до Верролла більше як на сотню метрів. На велике розчарування Лакерстінів, у клубі він тієї ночі так і не з’явився, що неймовірно обурило дядечка Тома, коли той уторопав, що його даремно загнали в смокінг. Наступного ж ранку завзята тітка змусила свого чоловіка надіслати Верроллові в придорожній готель офіційне запрошення до клубу, яке, на превеликий смуток, лишилося без відповіді. Минали дні, та лейтенант Верролл ніяк не виказував свого бажання долучитися до місцевого товариства. Він навіть знехтував своїм обов’язком з’явитися в офісі Мак-Ґреґора, не вважав за належне відрекомендуватися й доповісти про своє прибуття. Придорожній готель стояв на іншому кінці містечка біля вокзалу, де лейтенант почувався цілком комфортно. За правилами тутешніх міст, житло у таких готелях надавали лише на кілька днів, та Верролл, без жодних докорів сумління, їх ігнорував. Тому європейці мали нагоду побачити його лише рано-вранці чи перед сходом сонця, коли той носився зі списом майданом. На другий день його перебування в Чаутаді на майдан із серпами в руках вийшло п’ятдесят його бійців, щоб розчистити чималу його ділянку. Відтак Верролл, виконуючи удари поло, годинами скакав полем. На співвітчизників, які в цей час прогулювалися дорогою, він і не думав дивитися, не те щоб привітатися, що через край обурювало і Вестфілда, і Елліса, і навіть містера Мак-Ґреґора, який не витримав і зауважив, що поведінка Верролла була «не комільфо». Звісно ж, прояви високошляхетний лейтенант бодай найменшу ввічливість, усі б одразу впали до його ніг, та зараз ті ж усі, окрім двох жінок, його ненавиділи. Зі знаттю так завжди: її або боготворять, або ненавидять. Найменший вияв аристократичної доброзичливості сприймається, як чарівна простота, та проігноруй сер бодай когось — вмить перетвориться на огидного сноба. Чорне або біле, ніяких півтонів.