— Ну, — сказала місіс Лакерстін, — хто готовий на рабар?

Вона цілком чітко вимовила саме «рабар». Її вимова із кожним сказаним словом ставала дедалі аристократичнішою. Розібрати це було дедалі складніше. Виявилося, що на «рабар» були готові Елліс, Вестфілд і містер Лакерстін. Щойно почувши відмову Елізабет долучитися до них, від гри відмовився й Флорі. Ось вона — нагода застати її саму. Зараз або ніколи. Усі рушили до салону грати в карти. Водночас страх і полегшення охопили Флорі, коли він побачив, що Елізабет заходить останньою. Він зупинився у дверях, перегородивши їй прохід, і зблід, як привид. Вона аж відсахнулася від нього.

— Вибачте, — випалили обоє одночасно.

— Секунду, — мовив він тремтячим голосом. — Чи можемо ми поговорити? Якщо ви не проти, я маю дещо вам сказати.

— Містере Флорі, чи не були б ви такі люб’язні дати мені пройти?

— Будь ласка! Прошу вас! Зараз ми самі. Ви не маєте відповідати, просто дайте мені сказати.

— Сказати що?

— Лишень ось що: благаю, якщо я вас чимось образив, скажіть, чим саме. Скажіть і дозвольте мені це виправити. Адже я радше руку дам навідсіч, ніж дозволю собі образити вас. Просто скажіть, щоб я припинив вибачатися, навіть не розуміючи, за що.

— І гадки не маю, про що ви говорите. Сказати вам, чим ви мене образили? З чого ви взагалі взяли, що образили мене?

— Але я мав це зробити. Інакше як ще пояснити вашу поведінку?

— Мою поведінку? Не розумію, про що ви й чому так дивно себе зі мною поводите.

— Але ж ви зовсім зі мною не говорите! Сьогодні вранці ви мене просто вбили.

— Знаєте, я твердо переконана, що можу робити все, що вважатиму за потрібне, без ваших допитів!

— Але, будь ласка, благаю вас! Хіба ви не бачите... ви ж маєте бачити, що зі мною робить ваша раптова зміна любові на ненависть. Адже лише минулої ночі ми з вами...

Вона сильно зашарілася й прошипіла:

— Гадаю, з вашого богу згадувати такі речі абсолютно... абсолютно неприйнятно й негідно джентльмена!

— Так-так, знаю. Я все усвідомлюю. Та що ще мені лишається? Сьогодні вранці ви пройшли повз мене, як повз каменюку на узбіччі. Я знаю, що якось образив вас. Та хіба можна звинувачувати за те, що я хочу дізнатися, що ж саме накоїв?

Як завжди, із кожним мовленим словом, Флорі лише ускладнював своє становище. Він зрозумів, що, незалежно від скоєного ним лиха, силувати Елізабет говорити про це було для неї гіршим за саму провину. Пояснювати вона нічого не збиралася. Хотіла просто залишити його стояти в темряві, розчавити його, а потім зробити вигляд, що нічого не сталося. Типовий жіночій хід. Проте він не вгавав:

— Благаю, скажіть мені. Я не можу дозволити, щоб між нами все так закінчилося.

— Закінчилося? Між нами не було нічого, що б могло закінчитися, — холодно відповіла Елізабет.

Грубість, з якою вона це промовила, стрілою проштрикнула серце Флорі, і він швидко випалив:

— Це не схоже на вас, Елізабет! Не можна так знищувати чоловіка без жодних пояснень після того, як були з ним ніжні й подарували надію. Можете не напружувати себе добиранням потрібних слів, просто скажіть прямо: що я зробив?

Вона скосила на нього озлоблений погляд. Ні, не через те, що він зробив, найімовірніше, що змусив її про це говорити. Напевне, Елізабет хотілося скоріше завершити цю неприємну сцену й вона сказала:

— Що ж, якщо ви так наполягаєте...

— Так.

— Мені повідомили, що тоді, коли ви прикидалися... тобто коли ви були... зі мною... Боже, це так огидно, я не можу продовжувати.

— Продовжуйте.

— Я дізналася, що ви утримуєте бірманську жінку. А тепер, будь ласка, дайте мені нарешті пройти!

Відтак вона відпливла — іншим словом описати це неможливо. Елізабет пропливла повз нього із шелестом своїх вкорочених спідниць і зникла у вітальні. Не в змозі мовити й слова, аж надто, навіть по-комічному ошелешений Флорі лишився стояти, де стояв, проводжаючи її поглядом.

Це був провал, після якого він просто не міг, він би не витримав зустрічі з нею. Бажаючи якомога швидше забратися з клубу, Флорі розвернувся йти, та через салон пробиратися не наважився, щоб не потрапити їй на очі. Зайшов у лаундж, роздумуючи над тим, як звідти вибратися, і нарешті поспіхом переліз через бильця веранди, звалившись на невеличку галявину, що спускалася до Іраваді. З чола стікав піт. Від гніву й горя втрати хотілося вити. Ну чому йому так не щастить! Це ж треба пійматися на такій дурниці! «Утримуєте бірманку!» Це ж навіть не можна назвати правдою! Та заперечувати все це марно. Але це ж яким проклятущим і злим випадком доля підкинула цю інформацію до її вух?

Однак випадок тут був зовсім ні до чого. І це була не випадковість, а цілком обґрунтована причина, яка, до речі, пояснювала й незвичну поведінку місіс Лакерстін у клубі сьогодні ввечері. Ще вчора, якраз перед землетрусом, місіс Лакерстін вивчала Цивільний лист. У цьому списку, в якому, окрім витрат на королівську родину, йшлося ще про точний дохід кожного англійця, що проживає в Бірмі, і який був для неї джерелом невичерпного інтересу. Вона була саме на середині складання заробітної плати й надбавок члена комітету з охорони лісів, якого їй якось довелося зустріти в Мандалаї, коли їй спало на думку пошукати в списку лейтенанта Верролла, який, як вона чула від містера Мак-Ґреґора, прибував завтра в Чаутаду із сотнею військових поліціянтів. Знайшовши це ім’я, місіс Лакерстін побачила напроти нього два слова, які мало не звели її з розуму:

«Високошляхетний титул»!

Титулований! Титуловані лейтенанти — річ досить рідкісна. Шанси зустріти їх у Бірмі приблизно такі ж, як і знайти діамант в індійських казармах чи птаха додо, який, між іншим, тут на межі вимирання. А коли ти тітка єдиної на вісімдесят кілометрів дівчини на виданні, і дізнаєшся, що вже завтра прибуває титулований лейтенант... Що ж, до справи! З тривожним серцем місіс Лакерстін згадала, що Елізабет пішла у сад із Флорі — тим пропитим жалюгідним Флорі, який ледь наскрібав сімсот рупій на місяць і який (що було аж надто вірогідно), можливо, просто зараз їй освідчувався! З цією думкою вона кулею кинулася за Елізабет, але її плани порушив землетрус. Однак дорогою додому вона таки знайшла нагоду поговорити. Із материнською ніжністю взявши Елізабет за руку, найлагіднішим голосом з усіх, які їй колись вдавалося із себе видавити, вона сказала:

— Елізабет, серденько моє, ти ж, певна річ, знаєш, що Флорі завів собі бірманку?

Але цей смертельний заряд і не думав вибухати. Елізабет ще не встигла вивчити всі нюанси життя в цій країні, то ж зауваження це не створило на неї жодного враження. Для неї воно прозвучало не важливіше за «завів собі папугу».

— Завів бірманську жінку? А нащо?

— Нащо? Дівчинко моя, а ти сама як гадаєш, нащо чоловіки заводять собі дівок?

Ось воно, запалювальний ґніт зашкварчав.

Біля річки Флорі простояв доволі довго. Місяць відбивався у воді сріблясто-золотавим щитом. Прохолода ночі остудила його запал, гніватися він більше не міг, адже надто добре себе знав і саме тому тепер аж так ненавидів. У хвилини самокопання, що доволі часто з ним траплялися, він вирішив, що все, що сталося цієї ночі, було на його совісті. Так йому й треба. На мить Флорі навіть здалося, що в місячному світлі повз нього проходить ціла процесія бірманських жінок — полк привидів. Святі небеса, скільки ж їх тут! Не тисяча, але сотня точно є. «Рівняння праворуч!», — журливо скомандував він. Їхні голови повернулися до нього, але облич не було, лише безликі плями. Він уривчасто згадував то синій лонджі, то пару рубінових сережок, але жодного обличчя чи імені. Боги справедливі. Із наших найсолодших гріхів вони готують нам найгіркіші покарання. Він сам безнадійно занурив себе в болото по самі вуха, і це було справедливе покарання.

Флорі обережно пробрався крізь кущі кротону й обійшов клуб. Через відчай, який його переповнював, він не міг усвідомити всю силу болю, яка невдовзі його охопить. Як і всі глибокі рани, ця роз’ятриться згодом. Проходячи повз ворота, Флорі почув шелест листя за спиною й здригнувся. Почувся шепіт різких бірманських слів.