Порт Коломбо зустрів їх зеленими глянцевими водами, на хвилях яких дрейфували черепахи й чорні змії. Назустріч кораблю виплив ескадрон сампанів, укомплектований чорними, як смола, чоловіками з криваво-червоними від соку бетелю губами. Не дочекавшись, поки всі пасажири вийдуть, вони голосно кричали й навіть влаштовували бійки навколо їхнього багажу. Коли Елізабет разом зі своїми новими друзями спускалася з корабля, на неї накинулися двоє тягонош, які просто під трапом благали її:

— Не йди з ним, місі! Тільки не з ним! Він бути лихим! Місі не годитися брати його!

— Не слухати його брехні, місі! Потворний негідний хлопець! Він грати в погані брудні ігри! Неприємні тубільні витівки!

— Ха-ха! Він сам немісцевий! О ні! Йому європейські люди й біла шкіра всі бути на одне лице! Ха-ха!

— Ви двоє, негайно припиніть цей ґвалт, інакше я когось із вас добряче відшмагаю! — гаркнув на них чоловік подруги Елізабет. Він був плантатором.

Зійшовши на борт одного з сампанів, вони запливли на ньому у сонячну пристань, де їхній човнар, радіючи своєму успіху, розвернувся до конкурентів, що лишилися без пасажирів, і виплюнув в їхній бік стільки слини, що, здавалося, він збирав її ввесь день.

Таким був Схід. Із берега розпечене повітря вдарило в ніс різкими ароматами кокосової олії, сандалу, кориці й куркуми. Друзі Елізабет відвезли її на пляжі Маунт-Лавінії, де вони купалися в теплому морі, що пінилося, наче кока-кола. До корабля вона повернулася лише ввечері. Попереду чекав ще тиждень дороги до Рангуна.

На півночі Мандалая потяг, що заправляли дровами, зі швидкістю не більше як дев’ятнадцять кілометрів на годину повз уздовж величезної опаленої сонцем рівнини, віддалені краї якої обрізали кільця голубих пагорбів. Білосніжні чаплі нерухомо балансували на одній лапці, а багряні в’язки зібраного чилі виблискували на сонці. Іноді посеред рівнини здіймалася біла пагода, наче груди лежачого велетня. Поволі опускалася рання тропічна ніч, і потяг неквапом рухався далі, зупиняючись на маленьких станціях, де з темряви лунали варварські крики напівоголених чоловіків із довгим зав’язаним волоссям. Їхні осяяні світлом смолоскипів обличчя здавалися Елізабет огидними, майже демонічними. Потім поїзд занурився в ліс і невидимі гілки почали чіплятися за вікна. До Чаутади вони дісталися близько дев’ятої. Дядечко з тіткою вже чекали на Елізабет у позиченій у Мак-Ґреґора машині, прихопивши із собою кілька слуг із смолоскипами. Тітка висунулася вперед і торкнулася плечей Елізабет своїми тонкими саламандрячими руками.

— То ти, певне, і є наша племінниця Елізабет? Ми дуже раді зустрічі, — промовила вона, чмокнувши дівчину в щічку.

У світлі смолоскипів з-за плеча дружини визирнуло обличчя містера Лакерстіна. Присвиснувши, він вигукнув «Вау! Щоб мене чорти вхопили!», потім стиснув Елізабет у міцних обіймах і поцілував набагато тепліше, ніж було потрібно, як здалося Елізабет. Вона ніколи раніше не бачила нікого з них.

Після вечері, зручно вмостившись під опахалом у вітальні, жінки нарешті мали змогу поговорити. Містер Лакерстін, буцімто бажаючи насолодитися ароматом тропічного жасмину, подався в сад. Насправді ж замість квітів на нього там чекала заничка, яку один зі слуг проніс йому туди через чорний вихід.

— Люба моя, яка ж ти чарівна, я просто не можу! Дай-но ще раз на тебе поглянути, — мовила тітка, узявши дівчину за плечі. — Тобі, безперечно, личить ця зачіска. У Парижі зробила?

— Так. Там майже всі стрижуться під хлопчиків. Пасує всім, хто має невелику голову.

— Чудово! А ці окуляри в роговій оправі. Яка ти в нас модниця! Я чула, що зараз їх носять всі... ем-м-м-м... демімонденки в Південній Америці. Я навіть не підозрювала, що маю таку чарівливу племінницю. Нагадай, люба, скільки тобі років?

— Двадцять два.

— Двадцять два! Як же зрадіють наші чоловіки в клубі, коли ми завтра там з’явимося з тобою! Бідолахи божеволіють тут від самотності й неможливості познайомитися з кимось. То, кажеш, ти провела в Парижі повних два роки? Навіть не уявляю, що ж там за чоловіки, якщо дозволили тобі стільки часу пробути там незаміжньою.

— Знаєте, не можу сказати, що зустрічала там багато чоловіків. Переважно лише іноземців. Ми були змушені жити дуже скромно. До того ж я працювала, — додала вона, вважаючи це досить ганебним зізнанням.

— Так-так, — зітхнула місіс Лакерстін. — Таке зараз — не рідкість. Важкі часи. Таким красуням доводиться працювати, щоб мати копійчину на життя. Але який же це сором! Я маю на увазі... Це неймовірно егоїстично, чи не так? Усі ці бовдури, які тягнуть з одруженням, коли у світі стільки бідолашних дівчат шукає собі чоловіків. — На це Елізабет не знайшла, що відповісти, і місіс Лакерстін, зітхнувши ще раз, продовжила. — Я просто впевнена, що якби була молодою дівчиною в такому скрутному становищі, то вийшла б за першого-ліпшого, буквально за першого-ліпшого!

На цих словах жінки зустрілися поглядами. Місіс Лакерстін хотіла сказати набагато більше, але розуміла, що в такій делікатній справі ліпше діяти невимушеними натяками. Здебільшого свою промову та будувала саме на натяках, однак вона не забувала переконатися, що всі вони доволі зрозумілі. Ніжним і водночас байдужим голосом, ніби обговорюючи буденні справи, вона продовжила:

— Звісно ж, мушу визнати, трапляється, що дівчині так і не вдається вийти заміж. Але в цьому не слід звинувачувати нікого, окрім неї самої. Іноді таке трапляється навіть тут. Ось нещодавно, пам’ятаю, випадок: приїхала дівчина й просиділа цілий рік зі своїм братом. Багато чоловіків з доволі непоганими перспективами пропонували їй руку: полісмени, чоловіки з лісоторговельних компаній, торговці деревиною... І вона відмовила їм усім; подейкували, що хотіла вискочити за когось з Міжнародної палати судноплавства. Ну а далі все передбачувано: звісно ж, брат не міг утримувати її вічність. Нещодавно мені розповіли, що вона повернулася додому. Бідолашці довелося влаштуватися помічницею по господарству до якоїсь леді. Майже прислуга. Та ще й за п’ятнадцять шилінгів на тиждень! Страшно навіть подумати, скажи?

— Страхіття якесь! — повторила за тіткою Елізабет.

Більше вони цієї теми не торкалися. Уранці, повернувшись від Флорі, Елізабет докладно описала дядечку з тіткою свою пригоду. Вони снідали за заставленим квітами столом, над головою здіймалися опахала, за стільцем місіс Лакерстін у білому костюмі й тюрбані із тацею в руках стояв чорношкірий дворецький, який своїм виглядом нагадував Елізабет лелеку.

— О, тітонько, ось що ще цікаво! До нас на веранду зайшла бірманка. Раніше я їх не бачила. Точніше, не здогадувалася, що це дівчата. Яка ж вона маленька й чудернацька! Округле жовте обличчя, чорне волосся, затягнуте в пучок — ну чим не лялька! На вигляд не більше як сімнадцять років. Містер Флорі пояснив, що це його прачка.

На довгому тілі індійського дворецького, який чудово розумів англійську, напружився кожен м’яз. Із чорного обличчя на дівчину ледь не викотилися його білі очні яблука. Завмер і містер Лакерстін із виделочкою риби, яка застрягла на півдорозі від тарілки до роззявленого рота.

— Прачка? — перепитав він. — Прачка! Дідько, що відбувається? У цій країні навіть поняття такого немає. Усім пранням займаються чоловіки. Якщо хочете моєї думки...

Та раптом він замовк, як роблять чоловіки, яким під столом наступають на ногу.

Того вечора Флорі наказав Ко Сла послати за цирульником — єдиним у містечку індійцем, який заробляв на життя тим, що через день голив насухо своїх побратимів кулі за вісім анн на місяць. Іншого не було, тому до нього звертались і європейці. Перукар уже чекав на веранді, коли Флорі повернувся з тенісу й особисто продезинфікував ножиці спочатку окропом, а потім одеколоном «Конді».

— Приготуй мій найліпший бавовняний костюм, шовкову сорочку й черевики зі шкіри замбара, — велів він Ко Сла. — І нову краватку, яку доставили з Рангуна минулого тижня.