— Ох, мамо, рідненька моя, ну як так можна! Поглянь, на що перетворилася ця кімната! Жити в таких умовах просто небезпечно!

— Кімната, моя солоденька? А що з нею не так? Хіба тут неприбрано?

— Звісно ж, неприбрано! Мамо, скажи, тобі справді так конче потрібно кидати тарілку з кашею просто посеред ліжка? А ті каструлі! Це просто огидно. Уяви, якби хтось зайшов!

Тієї ж миті в очах місіс Лакерстін з’являвся піднесений вогник, що переносив її думки в інші світи. Так траплялося щоразу, коли на горизонті з’являвся хоч якийсь натяк на таке, що слід попрацювати.

— Мої друзі, дорогенька, нічого б не помітили, адже ми інакші. Ми — богема, ми митці! Ти навіть уявити собі не можеш, як ми всі поринули у світ свого живопису. Розумієш, у тобі нема цього артистичного темпераменту.

— Я просто мушу спробувати відідрати хоч кілька тих каструль. Думка про те, що ти живеш у таких умовах, просто з глузду мене зводить. Що ти зробила зі щіткою для миття посуду?

— Щітка для чищення? М-м-м... зачекай, я точно її десь бачила. А, точно! Учора чистила нею свою палітру. Але не хвилюйся, буде як новенька, якщо добре вимочити її в скипидарі.

Місіс Лакерстін годинами могла сидіти й мазюкати олівцем Конте по аркушу креслярського паперу, поки Елізабет не завершить прибирання.

— Ти просто чарівниця, люба! Така дієва й практична! Навіть не знаю, від кого ти це успадкувала. А я от уся в мистецтві. Відчуваю його безкраїм морем, що нуртує всередині мене. Воно затоплює все посереднє й другорядне, що трапляється на моєму шляху. Вчора я їла з розстеленого на столі журналу, щоб не гаяти час на миття тарілок. Це просто геніально! Потрібна чиста тарілка — просто відірви брудну сторінку...

Друзів у Парижі Елізабет так і не завела. А подруги її матері — це були жінки, зроблені з такого ж самого тіста, як і вона або немічні підстаркуваті діви, які доживали віку на нікчемну ренту, опановуючи малоповажні напівмистецтва, як, наприклад, різьбярство або розмальовування порцеляни. Окрім них, Елізабет зустрічалися лише іноземці, яких вона недолюблювала, як окремий вид — принаймні всіх іноземців чоловічої статі із їхнім жебракуватим стилем одягу й просто обурливими застільними манерами. Тоді вона мала лише одну віддушину: прогулянки Єлисейськими полями, опісля яких відвідувала Американську бібліотеку, де нагрібала купу ілюстрованих журналів. Бувало щонеділі або якщо траплявся вільний час по обіді, вона годинами просиджувала там за лакованим столиком, поринувши у світ своїх фантазій над номером «Ескізу», «Балакуна», «Графіки», «Новини спорту й театру».

Ті ілюстрації осяювали все навкруги безмежною радістю! «Зустріч двох гончаків на галявині Чарлтон Голлу, чарівної Ворикширської садиби лорда Берроудіна», «Пошана. Місіс Тайк-Боулбі в парку з її розкішною німецькою вівчаркою на прізвисько Кубла-хан, який цього літа отримав другу нагороду в „Крафтс“», «Сонячні ванни в Каннах. Зліва направо: міс Барбара Пілбрік, сер Едвард Тук, леді Памела Вестроуп, капітан „Таппі“ Бенакр».

Чудовий, чарівний, золотий світ! Двічі Елізабет бачила в газеті обличчя колишніх однокласниць, від чого в неї стискалося в грудях. На сторінках тих глянцевих видань жили її однокласниці зі своїми кіньми, автівками, чоловіками-кавалеристами; а вона марніла тут, змушена терпіти ту нікудишню роботу, нікудишній пансіон, нікудишню матір! Чи справді звідси нема порятунку? Чи назавжди вона приречена на цю низькодуху бідність, не маючи надії знов повернутися в пристойний світ?

Дивлячись на матір і її життя, Елізабет відчувала огиду до мистецтва. Ба більше: будь-який вияв надмірної розсудливості, тобто «зарозумілості», вона класифікувала в купу до «гидотності». Справжні, гідні на її думку люди, — ті, що полювали на рябчиків, їздили на скачки в Аскот, плавали на яхтах на острів Коузі, — ніколи не були зарозумілими. Вони не вдаються до дурощів на кшталт написання книжок, пустої балаканини із пензлями в руках чи всіх цих високоінтелектуальних соціалістичних і їм подібних ідей. «Високоінтелектуальний» в її особистому словнику було словом образливим. А коли траплялося, як це було одного разу чи навіть двічі, що їй зустрічався справжній художник, ладний все життя працювати задарма, але не продатися банку чи страховій компанії, вона відчувала до нього зневагу навіть більшу ніж до дилетантів з оточення її матері. Те, що людина готова цілком усвідомлено відвернутися від усього доброго й пристойного, пожертвувати собою заради марноти, яка веде в нікуди, було ганебним, принизливим, лихим. Статус старої діви вселяв у неї крижаний жах, але вона ладна була переживати його тисячі життів, ніж одружитися з таким чоловіком.

Проживши в Парижі майже два повних роки, Елізабет раптово осиротіла: мати померла від харчового отруєння. Дивно, що це не сталося з нею раніше. Так Елізабет залишилась сама із доходом менше ніж сто фунтів. Одразу надійшла телеграма від дядечка з тіткою, в якій вони просили збирати речі й переїжджати до них у Бірму, обіцяючи, що всі організаційні моменти надішлють листом.

Із грацією зміюки, покусуючи ручку й схиливши над сторінкою своє витончене личко із загостреним підборіддям, місіс Лакерстін промовляла:

— Гадаю, ми маємо забрати її звідти до себе... Принаймні на рік... Скільки ж клопоту звалиться на наші голови! Хоча... зазвичай, якщо є на що подивитися, вони вискакують заміж протягом року. Томе, що мені їй написати?

— Та що-що... О, просто напиши, що тут вона підчепить собі чоловіка в тисячу разів швидше ніж удома. Ну щось таке, ти зрозуміла.

— Мій любий Томе, такі речі слід підносити зовсім інакше.

Нарешті, зібравшись з думками, місіс Лакерстін написала:

«Приховувати не буду, це дуже маленьке містечко й більшу частину часу ми змушені проводити в джунглях. Я дуже переймаюся, що після чарівливого Парижу ти помреш тут від нудьги. Але насправді такі невеличкі містечка мають свої переваги для молодої дівчини. В очах місцевих чоловіків вона має вигляд справжньої королеви. Неодружені англійці так страждають тут від самотності, що товариство молодої леді цінують понад усі скарби...»

Спустивши тридцять фунтів на оновлення літнього гардеробу, Елізабет негайно відплила до Бірми. У супроводі товариських дельфінів, які впродовж усієї подорожі то тут, то там привітно вистрибували з води, корабель розбивав хвилі Середземного моря, спускаючись вниз Ла-Маншем у відкрите море кольору сліпучої бірюзи, потім — у смарагдові води Індійського океану, де корпус судна, розрізаючи хвилі, здіймав у повітря табунці сполошених летючих риб. Уночі води фосфоресціювали, а ніс корабля походив на вогняно-зелений рухомий наконечник стріли. Життя на кораблі Елізабет одразу полюбила. Їй подобалося танцювати на палубі в місячному сяйві, коктейлі, якими чоловіки наввипередки її пригощали, палубні ігри, хоч і швидко від них втомлювалася, як, власне, і всі інші пасажири її віку. Матір, яка померла лише два місяці тому, вона навіть не згадувала. Між ними ніколи не було теплих стосунків, до того ж присутні й гадки не мали про її траур. Яке ж це було блаженство після двох довгих років, проведених у злиднях, знов удихнути повітря багатства. І хоча не всі пасажири були справді багатими, на борту корабля вони поводилися саме так. Індію вона полюбить. Це вона знала напевне. З розмов нових знайомих вона сформувала про Індію чітке уявлення; навіть вивчила кілька найпотрібніших поширених фраз на хінді (як, наприклад «idher ао — підійди», «jaldi — хутко», «sahiblog — поважні джентльмени» тощо). У передчутті нового життя вона вже відчувала приємну атмосферу клубів, в яких босоногі хлопчики з пов’язаними на головах білими тюрбанами обдмухують опахалами своїх європейських господарів, розсипаючись одночасно в шанобливих поклонах. Уява малювала засмаглих до бронзового кольору коротковусих англійців, які за матчем в поло прудко вистрибують на конях, вправно завдаючи ударів по м’ячах. Спосіб життя, який люди вели в Індії, змальовувався їй майже таким аристократичним, як і в багатіїв з батьківщини.