Умостившись зручніше на дивані у вітальні Лакерстінів, Елізабет відпочивала за читанням роману Майкла Арлена «Любчики». Можна сказати, це був її улюблений письменник, окрім випадків, коли їй хотілося почитати щось серйозніше, — тоді вона віддавала перевагу Вільяму Дж. Локку.

Вітальня — простора прохолодна й світла кімната з побіленими стінами, однак здавалася меншою за свої розміри через безліч нагромаджених без будь-якої на то потреби столів, на яких припали пилом латунні статуетки й інша мішура, привезена з Варанасі. Пахло тут меблевим ситцем і зів’ялими квітами. Місіс Лакерстін була нагорі — спала. У халупчинах, що стояли у дворі, полуденний сон прикував до дубових подушок і слуг. Десь там дорогою вниз, вочевидь, спав у своєму затишному дерев’яному кабінеті і містер Лакерстін. Завмерло все й усі, окрім Елізабет і чокри, який ногою, продітою через петельку мотузки, смикав опахало, розлігшись на спині під спальнею місіс Лакерстін.

Елізабет, якій нещодавно виповнилося двадцять два роки, була сиротою. Її батько, хоч і не був таким завзятущим п’янюгою, як його брат Том, все одно не далеко від нього відкотився. На життя він заробляв, продаючи чай, з чого мав надзвичайно нестабільний дохід. Однак його уродженого надмірного оптимізму не вистачило, щоб змусити відкладати гроші з вдалих угод. Мати Елізабет — невміла поверхнева пустомеля, жінка, яка більшість свого часу проводила в жалю до себе й ухилялася від усіх можливих обов’язків, що покладає на людину життя. Пояснювала вона це тонкістю своєї душевної організації і нездатністю опанувати її. Кілька років без пуття провозившись з питаннями жіночого виборчого права й вищими матеріями, почала штурмувати літературу чиселенними пробами свого бездарного пера. Не зумівши проявитися й тут, узялася за живопис — єдине мистецтво, яке не потребує ані таланту, ані завзятої працьовитості. Місіс Лакерстін дотримувалася принципу піднесення особи митця «над простими обивателями», до яких, звісно ж, належав і її чоловік. Ця філософія відкривала перед нею майже безмежний плацдарм для власних дурощів.

В останній рік війни містерові Лакерстіну, який зумів ухилитися від військової служби, удалося заробити кругленьку суму, то ж одразу після перемир’я вони переїхали в новий величезний, досить гнітючий маєток у Гайґейті, переповнений оранжереями, зеленими алеями, конюшнями та тенісними кортами. Одразу вони найняли цілу орду слуг. Славнозвісний оптимізм містера Лакерстіна замахнувся навіть на дворецького. Елізабетоньку на цілих два семестри відправили до надзвичайно дорогого пансіонату. О радість, незабутня втіха тих двох семестрів! Четверо дівчат у школі мали «високоповажний» титул, майже в усіх були власні поні, на яких їм дозволяли прогулюватися щосуботи після обіду. У житті кожної людини настає короткий період, упродовж якого формується характер; в Елізабет це були ті два семестри, протягом яких вона водилася з багатіями. Після цього весь її життєвий кодекс звівся до одного доволі невигадливого переконання: «добрий» (особисто вона для цього використовувала слово «гарненький») — це синонім дорогого, елегантного, аристократичного; а «поганий» (тобто «гидкий») — це дешевий, нікчемний, злиденний, той, що потребує важкої фізичної праці. Можливо, ці дорогущі пансіонати для дівчат існують якраз для того, щоб навчати цього віросповідання. З роками це відчуття в Елізабет лише посилювалося й полонило всі її думки. Усе: від пари панчіх і до людської душі, вона класифікувала лише як «гарненьке» або «гидке». І на велике розчарування, оскільки біла смуга процвітання містера Лакерстіна тривала недовго, у житті її переважав «гидкий» період.

Неминуча катастрофа звалилася наприкінці 1919 року. Елізабет забрали з пансіонату продовжувати освіту в дешевих, гидких школах, з перервами у два-три семестри тоді, коли її батько був не в змозі внести оплату. Коли їй виповнилося двадцять, батько помер від грипу. Місіс Лакерстін залишилася з доходом у 150 фунтів стерлінгів на рік — стандартна виплата вдові. Прожити вдвох в Англії на три фунти на тиждень, та ще й за умови, що ними розпоряджається місіс Лакерстін, жінки не могли. Тому вирішили переїхати до Парижа, де життя було дешевшим, і де місіс Лакерстін мала намір цілком присвятити себе мистецтву.

Париж! Життя в Парижі! Як далеко був Флорі від істини, уявляючи ці нескінченні розмови з бородатими художниками під зеленими платанами. Життя Елізабет у Парижі склалося зовсім інакше.

Мати орендувала студію на Монпарнасі й одразу ж впала в стан жалюгідного та безладного неробства. Вона так нерозумно розпоряджалася грішми, що доходи й близько не покривали витрати, живучи з донькою місяцями впроголодь. Згодом Елізабет влаштувалася на роботу репетитором англійської мови в родину французького банкіра, в якій її називали «наша місс англісс». Їздити довелося аж на дванадцятий округ, то ж дівчина була змушена покинути мальовничий Монпарнас і винайняти кімнату в пансіонаті поруч. Це був вузький будиночок із жовтим фасадом, вікна якого виходили на м’ясну лавку, прикрашену протухлими тушками кабанів. Улюблене місце збору підстаркуватих одряхлілих джентльменів, які щоранку влаштовували собі тортури, обнююхучи їх з усіх боків. По сусідству з м’ясною лавкою притулився трактир із засидженою мухами вивіскою «Кафе „Дружба“. У нас здоровезні келихи». Як же Елізабет ненавиділа цей пансіон! Ту стару господиню-донощицю, маркізу в чорному, яка все життя провела, підкрадаючись навшпиньки вгору й вниз сходами, сподіваючись упіймати квартирантів за пранням панчіх у своїх умивальниках. Тих квартиранток, дошкульних жовчних вдів, які із наполегливістю горобців, що вовтузяться над хлібним окрайцем, не давали проходу єдиному чоловікові в будинку (тихе лисе створіння, що працювало в La Samaritaine). За трапезою всі пильнували тарілки одне одного, щоб розгледіти, кому дісталася більша порція. Ванна кімната скидалася на темну комірчину з запліснявілими стінами й розладженою, вкритою зеленою мідною іржею колонкою, яка вибризкувала у ванну п’ять сантиметрів ледь теплої води, після чого вперто відмовлялася працювати. Керівником банку, дітей якого навчала Елізабет, був чоловік п’ятдесяти років з гладким виснаженим обличчям і темно-жовтою лисиною, схожою на страусине яйце. Другого дня після її приїзду він зайшов до кімнати, в якій навчалися діти, сів біля Елізабет і відразу ж ущипнув її за лікоть. На третій день він ущипнув за литку, на четвертий — під коліном, на п’ятий — вище коліна. Відтоді щовечора між ними обома відбувалася безмовна битва: її рука під столом невтомно захищала територію і відганяла його, схожу на прудкого тхора, руку.

Це було не життя, а мерзенне й гидотне животіння, яке досягнуло свого апогею гидотності, про яку раніше Елізабет і не підозрювала. Але найбільше в усьому цьому її пригнічувала й наповнювала відчуттям занурення на жахливе дно суспільства, студія її матері. Місіс Лакерстін була однією з тих жінок, побут яких летить шкереберть після того, як їх позбавляють прислуги. Вона жила в нескінченному кошмарі, борсаючись між живописом і веденням домашнього господарства, нічим із цього насправді не займаючись. З доволі нерегулярними інтервалами вона відвідувала «школу», де намагалася «творити» сіруваті натюрморти під керівництвом майстра, техніка якого була заснована на брудних пензлях; весь інший час відверто байдикувала вдома в безрезультатних спробах дати лад чайникам і сковорідкам. Стан її студії був для Елізабет більш ніж гнітючим; це було демонічне царство сатани. Холодний запилений свинарник зі стосами книжок і паперів, що валялися по всій підлозі, цілими династіями каструль, що куняли в жиру на іржавій газовій плиті, ліжком, яке ніколи не застилалося до обіду, і скрізь — у всіх можливих місцях, де на них можна було наступити або перевернути — бляшанки із забрудненим фарбою скипидаром і філіжанки, наповнені холодним чорним чаєм. Нерідко піднявши зі стільця подушку, під нею можна було виявити тарілку із залишками яйця-пашот. Зазвичай Елізабет не витримувала й ще з порога вигукувала: