Була вже десята година, а спека стала нестерпною. На обличчях усіх присутніх і на оголених по лікоть руках чоловіків виступили дрібні прозорі краплі поту. Підмокла пляма на спині шовкового піджака Мак-Ґреґора розповзалася все далі й далі. Відблиски сліпучого різкого світла, здавалося, просочувалися крізь зеленкуваті шибки вікон, ріжучи очі й відгукуючись стуком у скронях. З тугою обмірковували присутні свій невигадливий сніданок і прийдешні довгі нудні до плачу години до сну. Зітхнувши, Мак-Ґреґор поправив окуляри, які постійно спадали з його спітнілого носа, і мовив:

— На жаль, на цьому мушу відкланятися й перервати наше урочисте засідання. Час снідати й поринути в турботи імперії. Когось підкинути? Водій чекає надворі.

— Ох, дякую, ми з Томом будемо дуже вдячні, якщо підвезете нас, — без зволікань зреагувала місіс Лакерстін. — Ви наш рятівник! Не уявляю, як би ми дійшли пішки в таку спеку.

Інші теж почали збиратися. Вестфілд смачно потягнувся і, позіхаючи, протягнув:

— Так, саме час забиратися звідси. Ще трохи — і я тут закуняю. Боже правий, як подумаю про цю парню в кабінеті й стоси паперів!

— Гей, сподіваюся, усі пам’ятають, що сьогодні ввечері в нас теніс? — озвався Елліс. — Максвелле, ледачий ти дияволе, не здумай знову вшитися кудись. Щоб був тут зі своєю ракеткою о пів на п’яту як штик.

— Apres vous[10], мадам, — галантно промовив містер Мак-Ґреґор.

— Макдуфе, починай! — уже виходячи, вигукнув Вестфілд.

Вулиця зустріла їх сліпучим світлом, що виїдало очі. Гаряча земля піддавала такого жару, наче під ногами було розпечене вугілля. На палаючих під сонцем квітах, що сліпили очі своїм різнобарв’ям, не колихався жоден пелюсток. Здавалося, ці палаючі промені сонця пронизували тіло до кісток. Безвихідь убивала. Страшно було навіть подумати, що це блакитне сліпуче небо вкриває собою всю Бірму й Індію, простягаючись далі до Сіаму, Камбоджі та Китаю без жодного прихистку у формі хмаринки. Сонце розжарило машину містера Мак-Ґреґора — не доторкнешся. Настав найлютіший час доби. Час, який бірманці охрестили, «коли не чути ніг». Завмерло все. Не ворушилася жодна жива істота, окрім людей та мурах, які, змушені постійно рухатися через розпечену землю, чорними стрічками перебігали дорогу. А високо в небі, над всіма ними кружляли безхвості стерв’ятники, вишукуючи свою здобич.

Флорі вийшов з воріт клубу, звернув ліворуч й подався стежкою вниз, що вела до базару, сховавшись у тіні пишних дерев. Майже за сотню метрів від нього чулися відголоски маршу, під який загін військової поліції повертався назад до своїх казарм. Високі й худорляві індійці, одягнуті в форму кольору хакі, крокували строєм під мелодію юного гуркха, який прямував попереду та задавав ритм волинкою. Флорі йшов провідати доктора Верасвамі, який мешкав у відсирілому від надмірної вологи довгому бунгало. Воно трималося на дерев’яних палях і тонуло в хащах занедбаного саду, який межував з клубом. Фасад будинку виходив до лікарні, від якої його відділяла річка, а задня його частина дивилася на дорогу.

Щойно Флорі ступив на подвір’я, з дому почув гучні жіночі нарікання й метушню, які одразу дали зрозуміти, що господиню ліпше не турбувати своїм привітанням. Дійшовши до веранди, він гукнув:

— Докторе! Я не потурбую? Можна зайти?

Тієї ж миті крихітна чорно-біла фігурка доктора виплигнула з будинку, наче злодій.

— Заходьте! Негайно заходьте! І не думайте зволікати! Ах, містере Флорі, яка ж насолода — бачити вас знову! Проходьте, годі стовбичити у дверях. Чим вас пригостити? У мене є віскі, пиво, вермут й інше європейське спиртне. Ах, мій любий друже, як же я скучив за нашими інтелігентними бесідами!

На обличчі маленького й кучерявого темношкірого доктора з-за сталевої оправи окулярів виблискували довірливі очі. Білий лляний костюм був явно не за розміром, про що свідчили задовгі штани, які каскадом спадали на незграбні чорні черевики. Доктор трохи шепелявив, але завжди розмовляв бадьорим енергійним голосом. Щойно Флорі піднявся сходами, коротун хутко забіг на веранду, прудко виймаючи з жерстяного льодовника всі перераховані напої. З низьких карнизів просторої тінистої веранди звисали кошики з папороттю, завдяки чому вона нагадувала вхід до печери, що ховався за промінням сонячного світла, яке водоспадом лилося просто з неба. Тут було розставлено продовгуваті плетені шезлонги, виготовлені в’язнями, у кутку стояла книжкова шафа, набита відверто нудним читвом, серед якого переважали такі ж нудні роздуми всіляких емерсонів, карлайлів, стівенсонів та їм подібних. Доктор, великий поціновувач літератури, любив, щоб його книжки містили те, що він називав «моральним значенням».

— Слухаюся, докторе, — відповів Флорі, якого господар уже вмощував у шезлонг, розставляючи підставки для ніг, щоб той міг розпрямитися, та сигарети з пивом. — Отже, докторе, що нового в нашої старої британки? Потерпає від паралічу, як завжди?

— Ваша правда, містере Флорі, дедалі слабшає й слабшає! Тяжкі ускладнення тривають. Септична лихоманка, перитоніт і параліч нервових вузлів. Боюся, нам доведеться викликати фахівців. Ось такі справи!

Ці двоє любили жартома уявляти Британську імперію літньою жіночкою, яка лікується в доктора. Уже понад два роки Верасвамі насолоджувався такою дотепністю, не втрачаючи запалу.

— Ех, докторе, — протягнув Флорі, випроставшись на шезлонгу, — яка ж насолода опинитися тут після цього бісового клубу. Щоразу, коли приходжу до вашої гостинної оселі, відчуваю себе священником, який збився зі шляху праведного й потайки проводить додому хвойду. Який чудовий відпочинок від них, — промовив він, махнувши рукою убік клубу, — від моїх любесеньких побратимів, які будують імперію. Британський престиж, непосильна ноша білого чоловіка, пука-сахіби[11] sans peur et sans reproche[12] — та ви й самі це чудово знаєте. Яке ж блаженство — хоч ненадовго вирватися з цієї клоаки.

— Ні, друже, ні-ні, припиніть, благаю! Не можна так! Ви не повинні так озиватися про вельмишановних англійських джентльменів.

— Легко вам казати, докторе. Вам не доводиться слухати розмови цих вельмишановних джентльменів. Цього ранку я тримався, як тільки міг. Еллісовий «брудний чорномазий», ці нескінченні жарти Вестфілда, Мак-Ґреґор з безупинним цитуванням латини та їхнім улюбленим «Будь ласка, всипте пред’явнику п’ятнадцять ударів батогом». Але коли вони перейшли до тієї історії про старого унтерофіцера... Ну ви знаєте її: старий добрий унтерофіцер, який відповів, що якщо британці підуть з Індії, не лишиться ані рупій, ані незайманих дівчат... Та ви знаєте її. Що ж, тут мені терпець й урвався. Уже час тому підстаркуватому офіцерові у відставку. Повторює одне й те саме, як папуга, ще з часів Золотого ювілею королеви Вікторії.

Занепокоєність доктора лише зростала. Так бувало щоразу, коли Флорі заходився критикувати членів клубу. Тепер його пухкенька фігура в білому костюмі сперлася об бильця веранди, час від часу розмахуючи руками. У пошуках потрібного слова він цупко стискав темного великого й вказівного пальці, наче хапаючи рукою ідею, що витала в повітрі.

— Але справді, справді, містере Флорі, ви не повинні так говорити! Чому ви постійно так ображаєте пука-сахібів, як ви їх називаєте? Вони — сіль землі. Згадайте лишень, скільки великих речей вони зробили, згадайте великих управителів, які побудували Британську Індію такою, якою вона є нині. Згадайте Клайва, Воррена Гастінґса, Далхоузі, Керзона. Такі величні постаті! Цитуючи вашого безсмертного Шекспіра: «Уже не побачимо їм рівних».

— Гм, а вам хочеться ще побачити таких рівних? Мені — аж ніяк.

— Ви лишень задумайтеся над благородством англійського джентльмена! Їхнє вірнопідданство! Дух, вихований у найліпших університетах світу! Навіть ті з них, чиї манери залишають бажати ліпшого, — так, визнаю, деякі англійці справді гордуваті, — обдаровані іншими великими, бездоганними якостями, яких нам, арійцям, бракує. Під їхньою грубою зовнішністю ховаються золоті серця.