— Можливо, ліпше сказати «позолочені»? Теплі відносини між синами Англії та цією країною насправді не варті ламаного гроша в базарний день. Лицемірно випиваємо разом, пригощаємо своїми традиційними стравами й удаємо, що всі ми — друзі, хоча ненавидимо один одного та бризкаємо отрутою. Зависаємо разом — так у нас це зветься. Усе це — ніщо інше як політична потреба. Випивка — ось що не дає зламатися цьому механізму. Не було б її, ми б уже за тиждень тут збожеволіли й повбивали один одного. Будь ласка — готова тема для ваших зарозумілих есеїстів, докторе: «Пияцтво як фундамент імперії».
Доктор лише знизив плечима:
— Справді, містере Флорі, навіть не уявляю, що саме зробило з вас такого циніка. Але так не годиться! Вам, обдарованому англійському джентльменові з найвидатнішими якостями, висловлювати крамольні думки, гідні «Бірманського патріота».
— Крамольні? — перепитав Флорі. — Мої думки некрамольні. Я зовсім не хочу, щоб бірманці виставили нас з цієї країни. Боронь Боже! Я тут, як і всі інші, щоб заробити копійчину. Мене не влаштовує лише одне: нісенітниці про тягар, який нібито звалився на тендітні плечі білої людини. Цей образ пука-сахіба. Верне від цього. Навіть ці бісові дурні з клубу могли би бути куди ліпшою компанією, якби ми повсякчас не жили брехнею.
— Але ж, мій любий друже, брехня — це не про вас?
— Чому ж? Звісно, і про мене теж. Ми ж сюди понаїжджали не підіймати з колін своїх бідолашних темношкірих братів, а просто грабувати їх. Загалом, досить притаманна людині брехня. Але це спотворює нас, спотворює так, що ви навіть не уявляєте. Ми відчуваємо себе покидьками й брехунами, і це відчуття гризе нас і вдень і вночі, змушуючи ввесь час шукати собі виправдання. Здебільшого наше гидотне ставлення до місцевих спричинене саме цим. Нас можна було б ще якось терпіти, якби лише визнали, що ми — ніхто інші, як звичайні грабіжники, які продовжували собі грабувати не прикриваючи це спасенними намірами.
На цьому доктор із задоволеною гримасою знову «схопив» потрібні слова обома пальцями:
— Слабкість вашого аргументу, мій дорогий друже, — сказав він, випромінюючи насолоду від своєї іронії, — слабкість криється в тому, що особисто ви — не грабіжник.
— Так-так, мій любий докторе...
Розуміючи, що лежачи йому буде важко підтримувати таку дискусію, Флорі підвівся й сів. Частково таку зміну пози спричинила й пітниця, яка вже встигла проколоти його спину, немов тисяча голок. Ця деякою мірою політична дискусія тривала щоразу, коли ці двоє зустрічалися. Розмова лилася воістину догори дриґом: англієць щосили критикував свою країну, тоді як індієць фанатично її прославляв. Доктор Верасвамі пристрасно захоплювався англійським народом, і хай хоч скільки б сини Англії обмовляли її, його відданість лишалася непохитною. З палким ентузіазмом і чистим серцем погоджувався з тим, що він, як корінний індієць, належить до нікчемної дегенеративної раси. Щира віра доктора Верасвамі в британське правосуддя лишалася непохитною. Ба більше, навіть тоді, коли він із блідим обличчям, наскільки це дозволяла його чорна шкіра, повертався з чергування у в’язниці, де доводилося спостерігати за побиттям в’язнів та навіть повішеннями, і заливав побачене віскі. Бунтарські думки Флорі вражали його, але одночасно й приносили своєрідне задоволення, яке, наприклад, отримує набожний вірянин під час читання богохульних заклинань.
— Мій любий докторе, — мовив Флорі, — коли ж ви нарешті збагнете, що ми припхалися в цю країну лише з однією метою — грабувати? Це ж так очевидно. Чиновник тримає бірманця в міцному захваті, поки англійський бізнесмен вичищає його кишені. Ви справді вважаєте, що моя, наприклад, фірма змогла б отримати всі свої контракти на вирубування й вивезення дерев, якби країна не була в пазурах британців? Як, власне, й інші лісоторговельні або ж нафтові компанії, власники шахт, плантацій і торговельні підприємства? Як ватазі рисових магнатів удавалося б стільки років обдирати бідолашних селян, якби це здирництво не прикривав сам уряд? Британська імперія — це просто знаряддя для розподілення монополії між англійцями. Якщо точніше — між єврейськими та шотландськими бандами.
— Друже мій, ваші слова крають мені душу. Просто роздирають. Кажете, ви тут заради торгівлі? Ну звісно ж. Хіба б могли бірманці влаштувати торгівлю самотужки? Чи здатні вони виготовляти виробниче обладнання, кораблі, побудувати залізницю, прокласти дороги? Без вас вони просто безпорадні. Що б сталося з бірманськими лісами, якби сюди не приїхали англійці? Їх би швидесенько продали японцям, які б, своєю чергою, випотрошили їх і знищили. Натомість у ваших руках усе справді вдосконалюється. І поки ваші бізнесмени розвивають ресурси нашої країни, ваші чиновники окультурюють нас, підіймаючи до свого рівня, із честю обстоюючи інтереси громадськості. Це — неймовірний вияв самопожертви.
— Маячня, дорогий мій докторе. Ми вчимо юнаків наклюкуватися віскі й ганяти у футбол. Не така вже й складна наука. Лишень погляньте на наші школи. Це ж фабрики з виготовлення дешевих клерків. Ще жодного індійця не навчено справді корисного ремесла. Ми не наважуємося на це з остраху породження конкуренції в галузі. Деякі галузі ми навіть знищили. От скажіть мені: куди дівся індійський муслін? Якщо не помиляюся, ще в сорокових роках індійці будували морехідні човни й навіть спромогалися добирати до них екіпажі. Нині ж ви не здатні склепати навіть нещасної рибальської шлюпки, яка б не потонула, щойно відійшовши від берега. У вісімнадцятому столітті індійці виливали гармати, які цілком та повністю відповідали найвищим європейським стандартам. Однак відтоді, як ми припхалися сюди сто п’ятдесят років тому, на всьому континенті не знайдеться жодного ремісника, спроможного виготовити нікчемну латунну гільзу. З усіх східних народів розвинутися вдалося лише тим, хто зберіг незалежність. Не буду ставити в приклад японців, але візьміть хоч Сіам...
На знак протесту доктор схвильовано замахав руками. Він завжди переривав цю суперечку в цьому місці (зазвичай вона була в одному й тому ж напрямку, майже слово в слово), відчуваючи, що приклад Сіаму йде йому не на користь.
— Друже, мій любий друже, ви забуваєте про східний менталітет. Як можна розвивати нас, коли ми такі апатичні й забобонні? Принаймні ви привели нас до закону й порядку. До непохитного британського правосуддя й до Пакс Британики — британського миру.
— Британського мору, докторе. Таке визначення підходить куди більше. Якщо й мир, то знаєте для кого? Для лихварів і правовиків. Так, мир в Індії ми зберігаємо, це в наших власних інтересах. Але до чого зводиться весь цей порядок? Більше банків і більше в’язниць — ось і все.
— Як страхітливо ви викривляєте правду! — заголосив доктор. — Хіба в’язниці не потрібні? І хіба ж окрім в’язниць ви нічого нам не дали? Згадайте Бірму за часів Тібо з усім тим брудом, тортурами й невіглаством, а тоді озирніться навколо. Навіщо далеко ходити! Визирніть з веранди, погляньте на лікарню, на школу, поліційний відділок. Роззуйте очі на весь цей прогрес, що прямує семимильними кроками.
— Певна річ, я зовсім не заперечую, — парирував Флорі, — що ми модернізуємо цю країну певними чином. Цього неможливо уникнути. Правда в тому, що перш ніж ми доведемо все до логічного завершення, зруйнуємо всю бірманську національну культуру. Але ми не цивілізуємо вас, а лише трохи струшуємо з вас пил. Проте куди приведе весь цей семимильний, як ви висловлюєтеся, прогрес? Просто до нашого старого доброго свинюшника, напханого грамофонами й капелюхами-котелками. Інколи мені здається, що мине двісті років — і все це (на цих словах він махнув ногою вздовж лінії горизонту) пощезне. Усі ці ліси, села, монастирі, пагоди — не лишиться нічого. Натомість на їхніх руїнах з інтервалом у пів сотні метрів замайорять витончені маєтки. На всіх цих пагорбах. І кінця-краю їм не буде. Маєток за маєтком. З однаковими грамофонами, що крутитимуть однакові платівки. І всі ліси вирубають по самісіньке коріння, перемелють на целюлозу для «Подій у світі» або ж розпиляють для грамофонних підставок. Але дерева вміють мститися, як стверджує старий з «Дикої качки». Ви ж читали Ібсена?
