— То ви десь тут зупинилися? — запитала місіс Лакерстін, і досі нічого не тямлячи. Поповнення тут начебто не чекали.

— Саме так. На превелике своє задоволення.

— Але ми не чули, щоб хтось... Ах, ну звичайно! Ви, певне, з лісового департаменту? Приїхали на місце бідолашного містера Максвелла?

— Що? Якого ще лісового департаменту? Це вже навряд! Перед вами новий військовий поліцюган.

— Хто, перепрошую?

— Новий військовий поліцюган. Переймаю естафету старини Верролла. Те миле личко отримало наказ повертатися до свого полку. Таке враження, що зібрався за секунду. Добрячий розгардіяш залишив по собі вашому покірному слузі.

І хоч військовий поліціянт був несосвітенно дурний, але навіть він помітив, що Елізабет зараз знепритомніє. Зависла незручна пауза. Через кілька хвилин місіс Лакерстін усе ж оговталася й мовила:

— Містер Верролл, кажете, зібрався? Ви маєте на увазі, що він зібрався в дорогу й готовий їхати?

— Їхати? Та він уже тю-тю!

— Уже?

— Ну майже вже! Потяг відправляється хвилин за тридцять. Певне, уже на станції. Відправив йому трудовий батальйон. Там не завадить допомога з усіма цими поні, ну ви розумієте.

Імовірно, далі були ще якість пояснення, але ані Елізабет, ані її тітка, ошелешені новиною, уже не чули ні слова. П’ятнадцять секунд їм знадобилося, щоб прийти до тями, підвестися і, навіть не попрощавшись з військовим поліціянтом, вийти на сходи веранди.

— Дворецький! — різко крикнула місіс Лакерстін. — Веліть моєму рикші подати до переднього входу. Хутко!

Потім, дочекавшись свого рикшу й умостившись у візку, вона тицьнула в нього парасолькою й знов крикнула: «До станції, джалді!»

Елізабет накинула плащ, місіс Лакерстін схилилася в повозі, ховаючись під парасолькою, але проти дощу все це було безсиле. Це був не дощ, а скоріш водяна завіса, плащ Елізабет промок ще до того, як вони дісталися воріт, рикшу, здавалось, ось-ось підхопить і понесе вітер. Утягнувши голову, він, стогнучи, боровся з буревієм. Усередині Елізабет все кипіло. Вона щосили намагалася себе опанувати. Це була помилка, безумовно, як інакше? Якась безглузда помилка. Звісно ж, він написав їй, та лист загубився в дорозі. Усе було, усе повинно бути саме так! Не могло ж вийти так, що він просто вирішив залишити її тут, навіть не попрощавшись! Та якби і так... ні... навіть тоді вона б не втратила надії! Ось Верролл побачить її на платформі — розтане лід, і він не зможе її залишити! Коли до станції було рукою подати, вона призупинилась пощипати щічки, щоб додати трохи рум’янцю. Промоклий до нитки наряд сипаїв з військової поліції поспіхом катав туди-сюди ручні візки з багажем. Трудовий батальйон Верролла в дії. Хвала небесам, у запасі ще п’ятнадцять хвилин. Ще п’ятнадцять хвилин потяг не рушить з місця. Слава Господові хоча б за самий цей останній шанс побачити його!

Вони прибули на платформу якраз вчасно, щоб побачити, як поїзд виїжджає зі станції та набирає швидкість серією глухих спусків пари. Начальник станції, товстенький чорношкірий коротун, стояв на лінії із жалем проводжав потяг. Однією рукою він притримував водонепроникну накидку на топі, іншою відбивався від двох індусів, які стрибали навколо нього й щось без упину торочили. Місіс Лакерстін висунулася з повозу й схвильовано прокричала крізь дощ:

— Начальнику станції!

— Так, мадам!

— Що це за потяг?

— На Мандалай, мадам.

— На Мандалай! Не може бути!

— Запевняю вас, мадам! Це саме мандалайський потяг. — Він підійшов до них, знімаючи топі.

— А містер Верролл? Поліціянт? Він же не на ньому?

— Так, мадам, він щойно відправився цим потягом, — сказав начальник, махнувши рукою на потяг, який, набираючи швидкість, швидко віддалявся в завісі дощу й пари.

— Але потяг ще не мав рушати!

— Так, мадам. Мав стояти ще десять хвилин.

— То чому він відправився раніше?

Начальник станції винувато махав топі збоку вбік. Його темне пухкеньке обличчя було вкрай засмученим.

— Знаю, мадам, знаю! Усе це просто нечувано! Але молодий офіцер з військової поліції категорично наказав мені відправити потяг! Заявив, що все готово, і він не збирається чекати. Я йому сказав, що так не можна, що є розклад. А він мені каже: «Здався мені твій розклад!». Я його вмовляю, він стоїть на своєму. І от...

Сказавши це, начальник розвів руками, у такий спосіб пояснюючи, що проти Верролла, який будь-що зробить, та доб’ється свого, навіть якщо йдеться про відправлення потяга на десять хвилин раніше, він безсилий. Запала тиша. Убачивши в цьому свій шанс, двоє індійців метнулися до місіс Лакерстін і з жалісливими обличчями почали тикати їй якість засмальцьовані записні книжки.

— Що їм від мене треба? — стривожено прокричала місіс Лакерстін.

— Це торговці фуражем, мадам. Кажуть, що лейтенант Верролл поїхав, заборгувавши їм чималі суми грошей. Одному за сіно, іншому за кукурудзу. Хай там що, та мене це не стосується.

Здалеку почувся гудок потяга. Довжелезною чорною гусінню, що озирається через плече, він увійшов у поворот і зник. Мокрі від дощу білі штани начальника станції похлюпали геть. Чи від Елізабет так біг Верролл, чи від торговців фуражем — цікаве запитання, відповіді на яке ні в кого не було.

Елізабет і місіс Лакерстін мовчки вирушили додому. На пагорбі їх зустрів такий шквальний вітер, що іноді повозку відкидало на кілька кроків назад. Утомившись боротися зі стихією, діставшись веранди, обидві ледь могли дихати. Слуги забрали дощовики, Елізабет струсила трохи води з волосся. Уперше, відколи вони поїхали зі станції, тишу порушила місіс Лакерстін:

— Яка нечувана невихованість! Яке неприпустиме нахабство...

Елізабет мала блідий і хворобливий вигляд, а дощ із вітром, що били просто в обличчя, тут були ні до чого. Та розповісти тітці, що коїться на душі, вона не могла.

— Так, міг би зачекати, щоб попрощатися з нами, — холодно сказала вона.

— Люба моя, повір тітці на слово: це просто щастя, що тобі вдалося здихатися цього типа, поки не пізно!.. Як я вже й казала, одіознішого молодика мені ще не траплялося!

Трохи згодом, коли вони, викупавшись і вбравшись в сухий одяг сіли снідати, почуваючись значно ліпше, вона мимохіть кинула:

— Люба, а який сьогодні день?

— Субота, тітонько.

— Оце так, уже субота! То сьогодні ввечері прибуде наш велебний отче. Цікаво, скільки пастви збереться завтра на службу? Не знаю чому, але, здається, там будуть усі! Просто чудово! І містер Флорі теж приїде. Якщо не помиляюся, він казав, що повертається з джунглів якраз завтра. Ах, наш любий містер Флорі, — майже з любов’ю додала вона.

Була вже майже шоста по обіді, коли старий Матту під крихітним церковним шпилем почав смикати за мотузку цинкового дзвона, — і той слабенько забряжчав. Сонце, що повільно збиралося за небосхил, мов райдуга, відбивалося у далеких ливнях, заливаючи майдан казковим вогняним сяйвом. Зранку вже пройшов дощ і, безперечно, піде ще раз. Християнська громада Чаутади налічувала п’ятнадцять душ, які саме збиралися біля дверей церкви на вечірню службу.

Флорі вже був на місці, як і містер Мак-Ґреґор у сірому топі, ну і, звісно ж, містер Френсіс та містер Самуель, які козиряли у свіжовипраних лляних костюмах — служба, яку правили один раз на шість тижнів, була великою соціальною подією в житті кожного з присутніх. Святий отець, високий сивочолий чоловік із благородним вигорілим обличчям з пенсне на носі, стояв на церковних сходинках у сутані й сакоті, які одягнув у будинку містера Мак-Ґреґора. Він привітно, але досить безпомічно всміхався чотирьом рожевощоким каренським християнкам, які підійшли поклонитися йому. Ні він, ні вони не розуміли мови одне одного. Був ще один християнин-азієць — зажурений, темношкірий індієць невизначеної раси, який смиренно стояв поодаль від усіх. І хоча він не пропускав жодного богослужіння, ніхто й досі не знав, хто він і як навернувся до християнства. Найімовірніше, іще дитиною потрапив на очі місіонерам, які одразу його й охрестили, бо з дорослими цього майже ніколи не вдавалося зробити.