На схилі пагорба Флорі побачив Елізабет у бузковій сукні, яка поспішала до церкви в супроводі тітки й дядечка.

Зранку він зустрів її у клубі і, скориставшись дорогоцінною хвилиною, доки вони наодинці, поставив лише одне запитання:

— Верролл поїхав? Назавжди?

— Так.

Більше в словах не було потреби. Він просто взяв її за плечі й потягнув до себе. Вона охоче, навіть з радістю притулилася до нього. Просто там, у денному світлі, такому безжалісному до його спотвореного обличчя. На якусь мить Елізабет повисла на ньому, майже як дитина, немов він щойно врятував її або захистив від чогось. Флорі хотілося скоріш її поцілувати, та притягнувши до себе її обличчя, з подивом побачив на ньому сльози. На жаль, часу на розмову зовсім не було, навіть на коротеньке «Ви вийдете за мене?». А зрештою, нічого страшного, після служби його буде вдосталь. Хтозна, можливо, через шість тижнів, коли святий отець знову приїде в Чаутаду, він їх одружить?

Елліс, Вестфілд і новий військовий поліціянт вийшли з клубу, де їм було просто конче треба добряче підкріпитися пальним, щоб протриматися всю службу. За ними плівся новий окружний лісничий, якого прислали на місце Максвелла. Це був високий хворобливо-жовтуватий чоловік, геть голомозий, тільки два пучки бакенбардів стирчали, наче пруття мітли. Флорі встиг лише кинути Елізабет «Доброго вечора». Побачивши, що всі зібралися, Матту облишив бити в дзвони й священнослужитель рушив усередину, за ним — містер Мак-Ґреґор, тримаючи топі на грудях, за ним Лакерстіни, а потім — християни з-поміж аборигенів. Захмелілий Елліс ущипнув Флорі за лікоть і прошепотів йому на вухо:

— Ану, шикуйся. На парад плаксіїв кроком руш!

Усередину Елліс зайшов останнім під ручку з військовим поліціянтом, який, гадаючи, що його ніхто не бачить, виляв своїм товстим задом, пародіюючи танцюриста пве. Флорі сів на ту саму лаву, що й ці двоє, через прохід від Елізабет. Це був перший раз, коли він наважився сісти до неї щокою з відмітиною. «Заплющ оченятка й порахуй до двадцяти п’яти», — прошепотів Елліс своєму новому приятелеві, який ледь не луснув від придушеного сміху, щойно вони стали на коліна. Місіс Лакерстін уже зайняла своє місце за фісгармонією, яка була завбільшки як письмовий стіл. Матту став біля дверей і почав смикати за мотузку опахала, яке повісили так, що обдмухувати лише передні ряди, де сиділи європейці. У проході з’явилася Фло, пошмигала носиком і, знайшовши лаву Флорі, улаштувалася під нею. Почалася служба.

Думками Флорі постійно витав десь за межами урочистого дійства. Тіло саме машинально схилялося на коліна й бурмотіло «Амінь» після нескінченних молитов, поки Елліс штовхав його збоку та шепотів богохульства над Псалтирем. Він був надто щасливий, щоб зібратися з думками. Пекло повертало Еврідіку. Жовте світло проникало крізь відчинені двері й золотило широку спинку шовкового пальта містера Мак-Ґреґора. Від Елізабет Флорі відділяв лише вузький прохід, тому він міг розчути кожен шелест її сукні й відчувати, як йому здавалося, тепло її тіла. Проте жодного разу він не дозволив собі звести на неї очі, щоб не видати себе перед іншими. Попри старанне накачування міхів, діряві легені фісгармонії застуджено сипіли. Замість співу лунав якийсь дивний, незлагоджений шум: завзяте рокотання містера Мак-Ґреґора, якесь присоромлене бурмотіння збоку інших європейців, а із задніх лав — мугикання каренів, які вивчили мелодію, та жодного слова вимовити не могли.

Усі знову опустилися на коліна. «Більше чортових колінних тренувань», — прошепотів Елліс. Сутеніло. По даху почулося легке постукування дощу, вітер шугонув деревами, здійнявши в повітря жовту хмаринку опалого листя, граючись ним за вікном. Усе це Флорі бачив крізь пальці. Двадцять років тому, сидячи зимовими недільними вечорами на своїй лаві в парафіяльній церкві, він любив отак спостерігати за жовтим листям, яке дрейфувало й пурхало у свинцевому англійському небі. Можливо, тепер усе можна почати спочатку, забувши всі роки печалі й смутку, наче їх і не було? Крізь пальці зиркнув на Елізабет, яка стояла навколішки, зігнувши свою молоду голівоньку й сховавши її у веснянкуватих долонях. Коли вони одружаться... коли вони одружаться! Як весело їм заживеться на цій чужій і водночас такій привітній землі! Уява малювала щасливі картини. Ось Елізабет приїхала з ним у табір і зустрічає його втомленого після важкого дня. Ко Сла біжить з намету із пляшкою пива в руці. А ось вони прогулюються лісом, милуються птахами-носорогами на гілках піпалів, збирають дикі квіти. Наступна картина — закохана пара, закутавшись по вуха від холоду, пробирається крізь туман і болота, щоб уполювати бекаса й дику качку. Він бачить, в яке гніздечко перетвориться дім після того, як його торкнеться її жіноча рука. Колись розпусна й парубоцька вітальня обставлена новими, привезеними з Рангуна меблями, а на столі з’явилася ваза з рожевими бальзамінами, що буйно квітнуть трояндовим цвітом. У кутку стоїть чорне фортепіано, завалене книжками, на стінах — акварелі. Це ж треба — фортепіано! Його думки сконцентрувалися навколо нього. І хоча Флорі ніколи не мав пристрасті до музики, фортепіано йому вбачалося символом розміреного цивілізованого життя. Прощавайте, привиди минулого десятиліття! Прощавайте, розпуста, пияцтво, брехня, біль відлюдності, самотність, повії, лихварі й пука-сахіби.

Святий отець підійшов до маленької дерев’яної трибуни, яка також слугувала за амвон, дістав купку аркушів з проповідями, кигикнув й оголосив текст: «В ім’я Отця і Сина, і Святого Духа. Амінь».

— Та ну ж бо, швидше, Христом молю, — пробурмотів Елліс.

Один Флорі не помітив, скільки все зайняло часу. Слова проповіді пропливали в його голові спокійним, ледь чутним струмком. Коли вони одружаться... Він усе ще думав про час, коли вони одружаться.

— Гей! Що там таке?

Священник запнувся на пів слові. Знявши своє пенсне, він збентежено затрусив ним на когось у дверях. Почувся страшний, охриплий крик:

— Пайк-сан пай-лайк! Пайк-сан пай-лайк!

Усі дружно підстрибнули на місці й обернулися. Це була Ма Хла Мей. Побачивши, що тепер вона в центрі уваги, бірманка спересердя відштовхнула старого Матту й увійшла всередину церкви. Погрожуючи Флорі кулаком, вона крикнула:

— Пайк-сан пай-лайк! Пайк-сан пай-лайк! Так, я до того говорю, до Флорі! (Вона вимовляла ім’я, як Порлі.) Отого, що сидить отам, із чорним волоссям! Гей, боягузе, ану, давай розвертайся й поглянь мені в очі! Де гроші, які ти мені обіцяв?

Вона кричала, наче психопатка. Усі присутні завмерли й дивились на неї, пороззявлявши роти. На обличчі сіріла пудра, жирне волосся спадало на чоло, а поділ лонджі був обдертий. Вона мала вигляд як базарна стара відьма. Усередині Флорі все похололо від жаху. О Боже! Боже милостивий! Тепер усі здогадаються... Елізабет здогадається, що ось це було жінкою, яка колись була його коханкою? Звичайно, здогадаються. Надії на спасіння не було. Що тут гадати, коли вона вже стільки разів вигукнула його ім’я. Почувши знайомий голос, Фло вибігла з-під лави на прохід і весело завиляла хвостиком перед Ма Хла Мей. А розлючена жінка тим часом, до найдрібніших подробиць, вигукувала перелік усього, що Флорі з нею зробив:

— Гей ви, білі чоловіки! І ви, білі жінки, теж! Подивіться на мене! Подивіться на мене! Погляньте, що він зі мною зробив! Погляньте, в якому я ходжу лахмітті! А цей брехун сидить там і робить вигляд, що не бачить мене! Мріє, щоб я здохла від голоду під його порогом, як бродячий пес! Та я виведу тебе на чисту воду! Ану, озирнися й подивися на мене! Подивися на це тіло, яке ти вкривав тисячами поцілунків! Подивися...

Потім у всіх присутніх на очах вона почала зривати з себе одяг, оголюючи тіло, — що було найгіршим приниженням для бірманської жінки. Різко запищала фісгармонія — судомно хитнулася місіс Лакерстін. Звук ніби пробудив народ і всі заворушилися. Священник, який досі не міг опанувати свій голос, нарешті вимовив: «Виведіть ту жінку на вулицю!»

Флорі зблід. Хутко відвівши погляд від дверей, він намагався зціпити зуби, щоб видаватися якомога безтурботнішим. Та толку з цього було мало. Обличчя стало блідим, як у привида, на лобі заблищали краплі поту. Френсіс і Самуель, можливо, роблячи найкорисніший учинок у своєму житті, схопили Ма Хла Мей попід руки й витягли на вулицю. Вона продовжувала кричати.