— Ніч Терпсіхори! — скорботно промовив його усміхнений рот.

Відповіді не було — усі зачаровано дивилися на корт. Зовсім забувши про інших, Елізабет з Верроллом кружляли й кружляли, ледь торкаючись взуттям слизького бетонного покриття. Танцював Верролл з тією ж впевненістю і грацією, з якою тримався в сідлі. Грамофон грав «Покажи мені дорогу додому», яка вже морем обійшла весь світ і нарешті дісталася Бірми:

Стараннями місіс Лакерстін, яка знімала грамофонну голку, коли та добігала середини платівки, і ставила на початок, гнітюча нудота повторювалась знов і знов, стрясаючи ароматне повітря під кронами розлогих дерев. Немов виснажений хворобою дідуган, що повільно виповзає з ліжка, місяць змучено піднявся вище, розбуркуючи дорогою тьмяні хмари. Не знаючи втоми, Верролл з Елізабет єдиним організмом танцювали в унісон знов і знов, розбиваючи пітьму світлим і чуттєвим силуетом. Містер Мак-Ґреґор, Елліс, Вестфілд і містер Лакерстін мовчки спостерігали за парою, запхавши руки в кишені. Щиколотки вогнем пекли від укусів москітів. Хтось замовив випити, але віскі гірчив у горлі. Усіх чотирьох мучила страшенно гірка заздрість.

Місіс Лакерстін Верролл на танець не запрошував, та й на інших європейців він зважав мало, коли нарешті сів з Елізабет. Ще пів години він безсоромно монополізував Елізабет, а потім, кинувши коротке «Добраніч» Лакерстінам і жодного слова іншим присутнім, пішов з клубу. Елізабет була на сьомому небі від щастя. Він запросив її поїздити верхи разом і навіть запропонував їй власного поні! Відверто грубої поведінки розпаленого Елліса вона, звісно ж, не помітила. Коли Лакерстіни дісталися дому, було вже досить пізно, та Елізабет із тіткою було не до сну. Вони завзято працювали до опівночі, перешиваючи пару джодпурів місіс Лакерстін для Елізабет.

— Сподіваюся, люба, ти вмієш їздити верхи? — запитала місіс Лакерстін.

— Так, звичайно! Удома я часто практикувалася.

Насправді ж вона їздила верхи на коні разів з десять і ті в шістнадцятирічному віці. Нічого страшного, у неї вийде! Із Верроллом вона ладна осідлати й тигра.

Коли нарешті джодпури були готові й Елізабет приміряла їх, місіс Лакерстін, побачивши її, зітхнула. Вигляд вона мала приголомшливий, просто приголомшливий! Лишень подумати, що за день чи, може, два їм доведеться повернутися до табору й залишити Чаутаду із цим найбажанішим юнаком на тижні або навіть місяці! Це просто нестерпно! Нагорі, розходячись по своїх кімнатах, місіс Лакерстін зупинилася у дверях, наважуючись на велику й болісну жертву. Узявши Елізабет за плечі, вона поцілувала її так ніжно, як до цього ніколи не робила.

— Моя люба, залишати Чаутаду зараз було б для тебе такою ганьбою!

— Знаю, тітонько...

— Тоді ось що я тобі скажу, моя дорогенька: ми не повернемося до тих жахливих джунглів! Твій дядько вирушить туди сам, а ми з тобою залишимося в Чаутаді.

Спека ставала дедалі нестерпнішою. Квітень уже майже закінчився, та дощів найближчі три або навіть і п’ять тижнів годі було сподіватися. Навіть казкові швидкоплинні світанки отруювали очікуванням нескінченно довгих годин сонячного буйства, коли світло проникає крізь кожну шпарину, склеює повіки й замість сну приносить лише головний біль. Задуха виснажувала й тубільців, і європейців, та вдень не давала заснути без бою. Уночі ж безсоння підтримували пси, які старанно завивали, і рясні потоки поту, що проникав у висипи пітниці та мучив лихоманкою, від якої вже точно було не до сну. Москіти просто осатаніли, зліталися до клубу роями, тому по всіх закутках стояли запалені свічки із ладаном і сандалом, біля яких умощувалися жінки, ховаючи ноги в подушках. На ці тропічні тортури не зважали лише Верролл з Елізабет. Їх рятувала молодість і свіжа кров. До того ж Верролл був давно загартований, а Елізабет надто щаслива, щоб звертати бодай якусь увагу на клімат.

У ці дні в клубі сталося чимало сварок і скандалів, причиною яких був Верролл, що став усім завсідникам як кістка поперек горла. Вечорами він навідувався на годинку-друту до клубу й продовжував ігнорувати товариство своїх співвітчизників, відмовлявся від випивки, яку ті йому пропонували, й обриваючи кожну наступну спробу зав’язати з ним розмову монотонними односкладними відповідями. Він зручно вмощувався в кріслі під опахалом, яке колись узурпувала місіс Лакерстін, перебирав газети в пошуках бодай чогось цікавого, а потім, коли приходила Елізабет, не більше як дві години відводив на танці чи розмови з нею, відтак відкланювався, не кинувши навіть «добраніч» іншим. Тим часом містер Лакерстін, який вирушив до табору без супроводу пильної дружини, утішав свою самотність, якщо вірити чуткам, у ніжних обіймах бірманських жінок.

Майже щовечора Елізабет з Верроллом збиралися разом та їздили верхи. Ранкове тренування в поло, яке починалося після шикування, Верролл залишив недоторканим, однак вечори вирішив доцільним присвятити Елізабет. До верхової їзди в Елізабет виявилися такі ж дивовижні схильності, як і до полювання. Вона навіть не побоялася запевнити Верролла, що вдома часто їздила верхи. Одразу зрозумівши, що дівчина бреше, Верролл утішав себе тим, що принаймні вона їздить не так погано, щоб створювати йому якість незручності.

Щовечора багряна дорога виводила їх у джунглі. Там, під велетенським деревом пунікадо, що рясно вкрили орхідеї, вони убрід переходили струмок і виходили на тверду гужову дорогу, де коні могли розігнатися до галопу. У запилених джунглях було дуже задушливо й завжди чулись далекі розкати грому, які все ніяк не приносили дощу. Крихітні ластівки полювали на мух, що вилітали з-під копит коней, і потім ще довго кружляли навколо них. Елізабет ніс бурий поні, Верролла — білий. Дорогою додому вони їхали на своїх спітнілих конях так близько, що інколи торкалися коліньми й правили при цьому світські бесіди. Виявилося, що Верролл, якщо захоче, — аз Елізабет він-таки хотів, — може змінювати гнів на ласку й бути доволі приємним співрозмовником.

Яке ж то щастя приносили ті спільні прогулянки! Радість відчувати себе верхи на коні й у світі заможних володарів породистих коней! Світі мисливства й перегонів, поло та полювання на кабанів зі списом! У Верролла Елізабет могла без тями закохатися бодай лише через те, що він відкрив для неї коней. Про них вона силувала його розповідати із тим самим завзяттям, з яким колись мучила Флорі, розпитуючи про полювання. Однак одне про Верролла можна було сказати із абсолютною впевненістю: він був не з балакучих. Найбільше, що з нього можна було витягнути, це кілька непривітних, уривистих речень про поло й полювання на конях, перелік індійських станцій, на яких він встиг побувати, та назви полків, в яких проходив службу. Та якось ця скупість його слів змогла захопити Елізабет набагато більше ніж усі розповіді Флорі. Досить було лише глянути, як він тримається в сідлі, і слова тут були зайвими. Його оповивав дух незламних лицарів і запеклих боїв. На його засмаглому обличчі й гордій, упевненій осанці Елізабет вбачала романтику пишного життя кавалеристів. Уява малювала Північно-Західний рубіж і кавалерійський клуб, поля для поло й витоптані плаци казарм, бурі ескадри вершників, що стрімко неслися із довгими списами наголо, розвіюючи на вітрі краї тюрбанів. Вона чула фанфари, брязкіт залізних шпор, полковий оркестр, що лунав знадвору, поки офіцери, убрані в тугі й вишукані камзоли, трапезували за величезним столом. Яким дурманним і неймовірним був цей кінний світ! І це був її світ! Елізабет, безсумнівно, була народжена саме для цього. У ці дні вона жила кіньми, думала й мріяла лише про них, майже як і сам Верролл. Настала мить, коли дівчина сама повірила у свої брехні про те, як «часто їздила верхи вдома».