Вони так добре в усьому ладнали. Він ніколи не набридав їй і не дратував, як це робив Флорі. Варто сказати, що Флорі вона майже забула, невиразно пригадуючи лише родиму пляму. Їх єднали залізні тенета: Верролл ненавидів усе «високоінтелектуальне» навіть більше за неї. Якось він зізнався, що з вісімнадцяти років не тримав у руках книжки, і що всім нутром «не переварював» книжок, окрім, ясна річ, Сьортіса з його пригодами про Джоррокса. Після їхньої третьої чи четвертої кінної прогулянки Верролл, як завжди, проводив Елізабет до воріт Лакерстінів. Йому блискуче вдалося відбити всі атаки місіс Лакерстін із запрошенням на вечерю, то ж у самому будинку сімейства він і досі не бував, та, власне, і не збирався. Грум саме забирав в Елізабет поні, коли Верролл промовив:

— А знаєте, наступного разу поїдете на Белінді, а я — на вашій. Гадаю, уже можете її осідлати, тільки сильно не тягніть за повіддя.

Беліндою була та сама арабська кобила. Верролл придбав її два роки тому й за весь цей час ще нікому, зокрема й груму, не дозволяв осідлати її. Це був найбільший вияв прихильності, на який він лише був здатен. Елізабет, яка розуміла Верролла більше за інших, одразу ж розпізнала всю велич і шляхетність такої милості.

Наступного вечора, коли вони пліч-о-пліч їхали додому, Верролл обняв Елізабет за плечі й сильним мужнім рухом притягнув до себе. Вивільнив одну руку, опустивши вуздечку, і притягнув її обличчя до свого. Вуста сплелися в поцілунку. Якусь мить вони так і цілувалися, та потім він швидко витяг її з сідла, опустив на землю й сплигнув вслід за нею, притримуючи рукою обидві вуздечки. Спітнілі сорочки діткнулися в міцних обіймах.

Десь тоді Флорі, що був за тридцять кілометрів від Чаутади, вирішив пішки повернутися додому. Він стояв на краю джунглів там, де колись протікав струмок, до якого той так часто любив прогулюватися з Фло, і спостерігав за крихітними, схожими на зябликів, пташками, що дзьобали насіння трави. Красуючись перед своїми горобцеподібними подружками, самці переливались жовтим хромом. Занадто крихітні, щоб зігнути стебла, вони підлітали до їхніх верхівок, хапали зерна в польоті й опускалися на землю. Байдужий до цієї картини Флорі майже ненавидів цих пташок за те, що вони не могли оселити в ньому бодай слабку іскру інтересу до їхньої присутності. Спересердя Флорі навіть жбурнув у них свій дах, аби ті забралися геть. Якби ж вона була тут! Якби ж... Усе навкруги — і птахи, і дерева, і квіти — усе втратило сенс та інтерес, адже її не було поруч. Із кожним днем він дедалі більше усвідомлював, що втратив її, і відчай отруював кожну мить його буремного животіння.

Зневірений Флорі ледь-ледь пробирався крізь джунглі, розчищаючи дорогу дахом. Ноги й руки налилися свинцевою втомою. Помітивши плітуху дикої ванілі, що оповила кущ напроти нього, він схилився понюхати її стрункі запашні стручки. Аромат приніс відчуття зачерствілості й внутрішньої спустошеності. Самотній бранець життя, полонений на безлюдному острові! Біль роздирав зсередини. Він щосили вдарив кулаком по дереву. З роздертих кісточок хлинула кров. Йому треба скоріш потрапити до Чаутади. Він знав, що це було безумство, він знав, що після їхньої останньої зустрічі ледь промайнуло два тижні, як знав і те, що єдиним його шансом було дати їй час забути все. Та все ж, його тягнуло в Чаутаду. Лишатися й надалі наодинці зі своїми думками в цій непрохідній глушині не стало сил.

Аж раптом обнадійлива думка! Він може забрати леопардову шкуру, яку для Елізабет підготовлювали у в’язниці! Який чудовий привід для побачення! Та й з подарунком у нього більше шансів бути почутим. Цього разу він не дозволить їй обірвати його на пів слові. Він зможе все їй пояснити, вимолити прощення, дати зрозуміти, що вона була несправедлива до нього. Усе це було дарма й скоро вона зрозуміє, що не мала засуджувати його через Ма Хла Мей, яку він виставив за двері лише заради Елізабет. Вона ж пробачить йому, почувши правду? І цього разу вона його почує. Якщо буде треба, він триматиме її й не пускатиме доти, доки та його не вислухає.

Того ж вечора Флорі вирішив повертатися в Чаутаду. Так, звідси до міста було тридцять кілометрів, які планував пройти розбитою возами дорогою. Але він утішав себе думкою, що вирушивши уночі, іти буде набагато прохолодніше. Почувши про нічну експедицію, слуги ледь не здійняли бунт. Старого Семмі, який останньої миті впав на землю непритомний, довелося навіть відпоювати джином. Ніч була темна, на небі ані зірки. У ліхтарному світлі очі Фло виблискували смарагдами, а очі буйволів — місячними каменями. Перед сходом сонця слуги зупинились, щоб зібрати трохи дров і приготувати сніданок, але Флорі кортіло якнайшвидше дістатися Чаутади, тому не хотів гаяти ані хвилини. Не знаючи втоми, він рухався вперед. Думка про леопардову шкуру сповнювала найсміливішими надіями. Перебравшись на сапсані водним глянцем річки, він одразу ж рушив до бунгало доктора Верасвамі, дійшовши туди десь о десятій.

Доктор швиденько організував сніданок і, відігнавши жінок подалі з очей, відвів Флорі у власну кімнату, щоб той міг обмитися з дороги й поголитися. За сніданком схвильований доктор скоромовкою доповідав про крутні «крокодила». Виявилося, що псевдобунт уже мав ось-ось спалахнути. Лише завершивши трапезу, у Флорі з’явилася нагода нагадати про леопардову шкуру.

— О, до речі, докторе. Як там леопардова шкура, яку я надіслав на вичинку вашому умільцю? Ще, бува, не готова?

— Ох — протягнув лікар, трохи розгублено потираючи ніс. Він зайшов у будинок — дружина доктора протестувала, щоб Флорі не заходив до будинку, тому вони снідали на веранді — і за мить повернувся із загорненою в рулон шкурою.

— Тут от яка справа... — почав він, розгортаючи згорток.

— О ні, докторе!

Шкура була повністю зіпсована. Жорстка, як картон, скрізь тріщини, хутро в багатьох місцях вицвіло і навіть вилиняло. До того ж від неї нестерпно тхнуло. Замість того щоб довести її до досконалості, її перетворили на шматок сміття.

— Боже, докторе! Що вони з нею накоїли! Дідько, як узагалі з неї можна було так познущатися?

— Друже мій, якби ви знали, як мені шкода! Я саме збирався принести вам свої вибачення. Повірте, це найліпше, що ми могли зробити. Зараз у в’язниці немає нікого, хто б знався на цьому ремеслі.

— Але, чорт забирай, той ваш засуджений так гарно з ними управлявся!

— Так, так. Але, на жаль, уже три тижні минуло відтоді, як він звільнився.

— Звільнився? Я думав, йому ще сім років сидіти!

— Як? Друже, невже ви не чули? Я гадав, ви знали ім’я чинбаря. Це ж був Нга Шве О!

— Нга Шве О?

— Дакойт, якому вдалося втекти з легкої руки У По Кіна.

— Дідько!

Флорі був у відчаї. Однак, опанувавши себе, він після обіду викупався й одягнув чистий костюм, а потім, близько четвертої, вирушив до будинку Лакерстінів. Для візиту, звісно, було зарано, та він хотів переконатись, що застане Елізабет, перш ніж вона піде до клубу. Місіс Лакерстін, яка в цей час спала й зовсім не чекала на гостей, прийняла його з неприхованим роздратуванням, навіть не запропонувавши сісти.

— Боюся, що Елізабет ще не готова. Вона одягається для прогулянки на конях. Можливо, буде ліпше, якщо я просто передам їй ваше повідомлення?

— Якщо ви не проти, я б усе ж таки хотів її побачити. Приніс для неї шкуру того леопарда, якого ми підстрелили разом.

Місіс Лакерстін залишила його стояти у вітальні, в якій він почувався аж надто незграбним і не знав, куди приткнутися. Однак вона таки привела Елізабет, знайшовши нагоду прошепотіти їй за дверима: «Позбудься цього нікчеми якомога швидше, люба. О цій порі дня його присутність у моєму домі просто нестерпна».

Коли Елізабет увійшла до кімнати, у Флорі шалено забилося серце, а перед очима поплив червонуватий туман. Засмагла та юна, вона стояла перед ним у шовковій сорочці й бриджах для верхової їзди. Ще ніколи він не бачив її такою гарною. На мить він сторопів. Останні залишки мужності стрімко тікали від нього. Замість того щоб ступити їй назустріч, він подававсь назад. За спиною почувся страшенний гуркіт — завалився стіл із вазою з циніями, яка зараз перекочувалася підлогою.