Литмир - Электронная Библиотека
A
A

— Пробачте! — налякано вигукнув він.

— О, нічого страшного! Благаю, не треба перейматися через це.

Вона допомогла йому підняти стіл і не переставала гомоніти так невимушено й завзято, наче нічого й не сталося. «Вас так довго не було, містере Флорі!», «Я встигла відвикнути від вас!», «Нам дуже бракувало вашої компанії в клубі». Кожне друге слово вилітало з її вуст з тією нарочитою бадьорістю, яка смертельно ясно підкреслювала її бажання не заходити далі загальноприйнятих норм дружньої бесіди. Наляканий такою холодністю, Флорі навіть не наважувався подивитись їй в очі. Вона простягнула йому портсигар, запропонувавши пригоститись сигаретою, та руки так трусилися, що він відмовився.

— Я приніс вам ту шкіру, — рішуче промовив він і розгорнув її на щойно піднятому столі.

Шкура була така пошарпана та жалюгідна, що він мріяв повернути час назад і ніколи не приносити її. Елізабет схилилася над шкурою, щока, схожа на ніжний пелюсток, була так близько, що він відчув тепло її тіла. Страх перед нею був такий великий, що Флорі поспішно ретирувався назад. Тієї ж миті, скривившись від огиди, від шкури відсахнулась і вона, у ніс вдарив страшний сморід. Він ладен був провалитися крізь землю. Йому було так соромно, наче смердів він, а не шкура.

— Щиро дякую, містере Флорі! — промовила вона, відійшовши від подарунка ще на крок. — Така.... ем-м-м-м, чарівна й велика, так?

— Ех, була, доки вони її не зіпсували.

— Ну що ви! Я із задоволенням її залишу! Ви надовго повернулися? Уявляю, яка задуха зараз у таборі!

— Тут ви маєте рацію, там справді дуже спекотно.

Ще три хвилини вони присвятили обговоренню погоди, і він нічим не міг цьому зарадити. Усі аргументи, усі благання про пощаду, які він так рішуче обіцяв собі виговорити їй, клубком застрягли в горлі. Флорі мовчки себе картав: «Гей, дурню, чуєш, йолопе, що ти робиш? Ти за цим біг сюди понад тридцять кілометрів? Ну ж бо! Скажи їй все, що збирався! Схопи її в обійми, змусь вислухати! Штовхни, смикни — роби що завгодно, лише не дозволяй приглушити себе цією маячнею!» Але справа була безнадійною. Язик не міг вимовити жодного слова, окрім простої банальщини. Як міг він вимолювати прощення чи доводити свою правоту, коли цей невимушений бадьорий тон, що занурював кожне слово в пучину клубних балачок, обухом прибивав його ще до того, як він розтулить рота? Де вони вчаться цього жахливого фальшивого хихикання? Певне, у цих новомодних сучасних школах для дівчат. Шматок мертвечини, що лежав на столі, щосекунди наближав відчуття сорому до апогею. У Флорі відібрало мову, він так і залишився стояти над нею із жовтим, змореним після важкого нічного переходу обличчям та родимим тавром, що пульсувало на щоці висхлою плямою бруду.

Ще кілька хвилин — і вона не витримала:

— Що ж, містере Флорі, якщо ви не проти, мені справді час...

— Можливо, ще якось прогуляємося? Пройдемося десь чи знову поїдемо на полювання? — швидше пробурмотів, а не сказав Флорі.

— Ох, ви знаєте, цими днями в мене так обмаль часу! Усі вечори розписані. От зараз уже маю йти. Ми їздимо на конях. З містером Верроллом — додала вона.

Можливо, останнє було сказано, щоб ужалити його. Досі він не знав про її дружбу з Верроллом. Флорі не міг приховати заупокійний тихий тон, що красномовно свідчив про його заздрість, тому відповів:

— І часто ви з Верроллом їздите верхи?

— О, майже щовечора. Він просто божеволіє від коней! У нього цілий табун поні для поло!

— Он як. А в мене ж, як відомо, ніяких табунів.

Це було єдине, що йому вдалося сказати майже цілком серйозно. Проте це викликало в Елізабет не більше ніж образу. Однак вона відповіла йому тим самим веселим щебетом, що й раніше, а потім провела до дверей. Повернувшись до вітальні, місіс Лакерстін одразу ж почула сморід шкури, відтак, не зволікаючи, наказала слугам винести леопардове лахміття на вулицю й негайно спалити.

Удаючи, що годує голубів, Флорі тинявся біля своїх воріт. Він прагнув ще більшого болю, чекаючи на появу Елізабет з Верроллом, що ось-ось мали вирушити на чергову прогулянку верхи. Як грубо, як жорстоко вона обійшлася з ним! Як жахливо, коли люди не можуть відкритися хоча б для того, щоб з’ясувати стосунки. Аж ось з’являється Верролл на білому поні й під’їжджає до будинку Лакерстінів. Поруч грум на бурому поні Елізабет. Заїжджають у двір, нічого не видно. І от — шляхетна пара вискакує на дорогу й мчить пагорбом угору. Елізабет на білому поні, Верролл — на бурому. Дзвінкі голоси, сміх, плече в шовковій сорочці так близько до його. Флорі вони навіть не помітили.

Коли ті зникли в заростях джунглів, Флорі все ще стояв у саду. Сонце поволі приглушувало яскраво-біле сяйво до лампово-жовтого. Малі копошився в землі, викопуючи англійські квіти, більшість з яких знищило нещадне сонячне проміння, а потім висаджував на їхнє місце бальзаміни, гребінчасті півники й ще більше циній. Минула година. Біля воріт з’явився землянисто-коричневий похмурий індус з пов’язкою на стегнах і в лососево-рожевому пагрі, який ніс на голові кошик для прання. Опустивши його, той привітався з Флорі.

— Ти ще хто такий?

— Книжковий слуга, сахібе.

Книжковим слугою виявився бродячий міняйло книжок, який, шукаючи наживи, блукав від станції до станції всією Верхньою Бірмою. Його система обміну була така: покупець вибирав будь-яку книжку з кошика, давав за неї чотири анни й ще одну свою книжку зверху. Проте не зовсім «іншу». Індус, хоч і був неписемним, але навчився розпізнавати Біблію й відмовлятися від неї.

— Ні, сахібе, — жалібно проскиглював він у таких випадках, — ні. Ця книжка із чорною обкладинкою й золотими літерами не можна взяти, — несхвально промовляв він, демонструючи в своїх коричневих руках Біблію. — Моя не знати чому, але всі сахіби пропонувати мені ця книжка, і ніхто не брати. Що може бути в цій чорній книжка? Якесь зло, точно кажу.

— Давай викладай свій мотлох, — сказав Флорі.

Копирсаючись у кошику, Флорі шукав якийсь страхітливий трилер Едгара Воллеса, Агати Крісті чи щось схоже. Щось, що змогло б відволікти від шаленого неспокою, що краяв серце. Нахилившись над книжками, він побачив, що обидва слуги зараз щось голосно вигукували й показували на край джунглів.

— Декхо! — вирвалося з немов набитого сливами рота малі.

Із джунглів вийшло двоє поні, але без вершників. Із жалюгідним винуватим видом коней, що втекли від своїх господарів, вони риссю спускалися з пагорба, погойдуючи стременами.

Флорі завмер на місці, машинально притискаючи до грудей одну з книжок. Верролл з Елізабет злізли з коней. І сталося це не через лихий випадок. Хто при своєму розумі повірить, що Верролл міг упасти з коня? Вони злізли з коней, а ті втекли.

Вони самі зробили це. Але навіщо? Десь глибоко в душі він знав навіщо! Йшлося не про підозру; він знав. Уява вмить намалювала до болю перенасичену непристойними деталями картину. Спересердя він жбурнув книжку на землю й подався до будинку, покинувши оторопілого книжкового міняйлу. Спершу слуги почули його кроки на скрипучій підлозі, потім — крик принести віскі. Він випив, та полегши це не принесло. Тому знову на дві третини заповнив склянку віскі, долив води, щоб можна було проковтнути і, власне, осушив свій кубок. Не встигла ця гидотна доза провалитися в шлунок, як він її повторив. Якось ще змолоду Флорі займався таким самолікуванням у таборі, але тоді в нього боліло не серце, а зуби, а до найближчого дантиста було майже пів тисячі кілометрів. О сьомій, як завжди, зайшов Ко Сла сповістити, що вода у ванній вже нагріта. Флорі зустрів його, розкинувшись без піджака на довгому шезлонгу в роздертій біля горла сорочці.

— Ванна готова, тхакіне, — сказав Ко Сла.

Гадаючи, що господар спить, Ко Сла торкнувся його руки. Та Флорі був надто п’яним, щоб ворухнутися. Порожня пляшка покотилася підлогою, залишаючи по собі слід від крапель віскі. Покликавши Ба Пе, Ко Сла підняв пляшку й цокнув язиком.

— Ти тільки поглянь! Майже всю видудлив!

56
{"b":"832596","o":1}