— Сподіваюся, я доніс до вас свої думки? У вас склалася картина життя, на яке ми тут приречені? Чужинці, самітництво, меланхолія! Чужі дерева, чужі квіти, чужі пейзажі, чужі обличчя. Усе це чужинне, як інша планета. Але розумієте... саме те, що я намагався вам весь цей час сказати... Розумієте, усе може бути не так погано. Життя на іншій планеті може стати дивовижно цікавим і натхненним, якщо знайти людину, з якою його розділити. Людину, яка подивиться на цю планету майже твоїми ж очими. Бірма стала для мене, як і для більшості з нас, відлюдним пеклом, і все ж вона може бути і раєм, якщо знайти когось. Та боюся, що все це звучить якось безглуздо.

Флорі зупинився біля столу й узяв її руку. У напівтемряві він бачив лише блідий, неначе пуп’янок квітки, овал її обличчя. Проте лише один дотик до її руки миттю дав йому збагнути, що вона не зрозуміла й слова зі сказаного. Та й як би вона це зрозуміла? Даремно він розвів цю безладну балаканину! Треба було просто сказати: «Ви вийдете за мене?» Наче життя їм буде мало наговоритися! Він узяв її за іншу руку й ніжно потягнув, змушуючи підвестися.

— Пробачте мені за всю цю маячню, яку я тут наговорив.

— Усе гаразд, — нечітко пробурмотіла вона в очікуванні, що він ось-ось її поцілує.

— Ні, такі балачки — це справжня нісенітниця. Деякі речі можна пояснити словами, деякі — ні. Крім того, це було справжнім нахабством — стільки часу бідкатися вам і жалітися. Але насправді я намагався до чогось підвести. Я хотів запитати про: ви вий...

— Елізабе-е-е-е-е-е-ет!

Із клубу почувся пронизливий меланхолійний голос місіс Лакерстін.

— Елізабет! Де ти, Елізабет?

Очевидно, вона була вже біля вхідних дверей і за мить мала опинитися на веранді. Флорі притягнув Елізабет до себе й поспіхом поцілував. Потім звільнив її із своїх обіймів, усе ще тримаючи за руки.

— Поквапмося, часу вистачить. Просто скажіть: ви вийд...

Але це речення так і не встиг закінчити. Тієї ж миті під його ногами сталося щось надзвичайне! Підлога розступилася, немов бурхливе море, захиталася, і Флорі каменем повалився вниз, сильно забивши плече. Лежачи на підлозі, що гойдалася збоку вбік, він тілом відчував, немов знизу щось, схоже на величезне чудовисько, затято розгойдує на спині всю будівлю.

Напрочуд несподівано скошена підлога розрівнялася й ошелешений, проте вцілілий Флорі сів на неї. Невиразно помітив розпластану поруч Елізабет і крики, що лунали зсередини клубу. До воріт стрімголов бігли двоє бірманців, довге волосся яких майоріло в місячному сяйві, і волали не своїми голосами:

— Нга Йін трясеться! Нга Йін трясеться!

Не тямлячи, що відбувається, Флорі спостерігав за ними. Який ще Нга Йін? Нга зазвичай ставлять перед ім’ям якогось злочинця, то ж Нга Йін, певне, — це якийсь дакойт. Але навіщо він себе трясе? Нарешті до нього дійшло. Він згадав, що Нга Йін, за віруваннями бірманців, це велет, похований під земною корою, подібний до давньогрецького Тифона. Ну звісно ж! Це землетрус!

— Землетрус! — вигукнув він. Потім згадав, що поруч лежить Елізабет й обернувся підняти її, та вона вже сиділа неушкоджена на підлозі, пригладжуючи волосся.

— Це був землетрус? — налякано спитала вона.

З-за рогу веранди показався високий силует місіс Лакерстін, яка пересувалася прилипнувши до стіни, немов витягнута ящірка й істерично репетувала:

— О люба, землетрус! О, який шок! Я цього не витримаю, серце зараз вискочить! Ох люба, моя дорогенька! Землетрус!

Втративши координацію і дивно похитуючись, частково через землетрус, частково через джин, за нею з’явився і містер Лакерстін.

— Землетрус, чорти його забирай, — промовив він.

Флорі й Елізабет повільно підвелися з підлоги. Із дивним відчуттям, яке буває в людини, яка щойно зійшла із хиткого човна на берег, усі зайшли всередину. Поспіхом пов’язуючи на голові тюрбан, з приміщення для слуг вибіг дворецький, за ним — орда гомінких слуг.

— Землетрус, сер, землетрус! — схвильовано лепетів він.

— Чорт забирай, без тебе б ніхто не здогадався, — пробурмотів містер Лакерстін, обережно опустившись на стілець. — Принеси ліпше чогось випити. Боже правий, мені треба промочити горло, щоб заспокоїтися.

Горло хотіли промочили всі. У позі лелеки, застигши біля столу із тацею в руці, дворецький одночасно випромінював і сором’язливість, і невимовну радість.

— Землетрус, сер, великий землетрус! — натхненно повторив він. Його розпирало від бажання обговорити це, як, власне, і всіх інших. Коли кінцівки перестали тремтіти, усіх охопила шалена життєрадісність. Так весело обговорювати землетрус, коли він вже позаду. П’янке усвідомлення того, що ти не лежиш мертвим, завалений купою руїн, хоча й міг би. На одному диханні все товариство говорило: «Любий, у мене ніколи не було такого шоку!», «Я впав просто на спину», «Я гадав, якийсь бродячий пес ганяє бліх під підлогою», «Мені здалося, десь пролунав вибух» — звичайна балаканина очевидців землетрусу. Навіть дворецького долучили до розмови.

— Гадаю, на вашому віку було чимало землетрусів, чи не так, дворецький? — запитала місіс Лакерстін з непритаманною їй люб’язністю.

— О так, мадам, дуже багато! 1887-го, 1899-го, 1906-го, 1912-го й ще дуже багато, мадам!

— 1912-го трусило найсильніше, — сказав Флорі.

— Сер, а 1906-го який! Дуже великий шок, сер! Тоді повалився буддійський ідол тхатханабанг з верхівки храму. По-вашому, мадам, це буддійський єпископ сказав, що це поганий знак, який віщує неврожай рису й епідемію ящуру. Перший мій землетрус стався 1887 року. Тоді я був ще малим чокрою майора Мак-Лагана, сахіба, який тієї ночі ховався під столом й обіцяв наступного ранку кинути пити. Напився так, що думав, то якась кара, а не землетрус. А ще двох корів забило на смерть уламками зірваних дахів...

Європейці пробули в клубі до опівночі. Дворецький разів із шість навідувався до них, щоразу з новою байкою. Це була його зоряна мить. Куди й ділася вся та зверхність і зневага, якою зазвичай його тут зустрічали. Ніщо так не зближує людей, як пережитий разом землетрус. Іще б один поштовх — і вони б запросили дворецького сісти за їхній столик.

Тим часом Флорі так і не освідчився. Ну хто ж просить руки дівчини одразу після землетрусу? Та й Елізабет до кінця вечора більше не вдалося застати саму. Та, зрештою, яке це мало значення тепер, коли він усім серцем відчував її своєю. Уранці ще буде вдосталь часу. З цією думкою, спокійний і виснажений після важкого довгого дня, Флорі пішов спати.

З білястих від посліду масивних гілок ксилій, що росли біля кладовища, здійнялася зграя стерв’ятників, вимальовуючи своїми дужими крилами спіралі в небі. Було ще рано, та Флорі вже вийшов з дому. Він рішуче крокував до клубу, щоб там дочекатися Елізабет й офіційно зробити їй пропозицію. Щось підсвідомо підказувало йому, що ліпше поквапитися й зробити це до того, як з джунглів повернуться інші його співвітчизники.

Вийшовши із двору, він неочікувано побачив, що в полку Чаутади прибуло. На білому поні із тонким, мов голка, списом у руці майданом галопував юнак. За ним бігло кілька сихків, схожих на сипаїв, тримаючи за уздечки ще двох поні — гнідого й бурого. Порівнявшись з ним на дорозі, Флорі зупинився й бадьоро прокричав «Доброго ранку!» Привітався з незнайомцем він не тому, що впізнав його, просто так було заведено в містечках, схожих на це. Помітивши цей жест, молодик елегантно розвернувся й завернув поні до узбіччя. Це був високий і стрункий молодий чоловік років двадцяти п’яти, викапаний кавалерійський офіцер. У нього було одне з тих кроликоподібних облич, поширених серед англійських солдатів, зі світло-блакитними очима й маленьким трикутником передніх зубів, що стирчали з-під верхньої губи. Однак цей кролик мав безстрашний і навіть жорстокий вигляд. Бойовий кролик. На поні він сидів так, наче з ним вони становили єдине ціле, і аж надто агресивно випромінював молодість й чудову форму. Його свіже обличчя засмагло рівно до того відтінку, який найліпше пасував світлим очам; та й сам він був витончений, немов щойно зійшов з портрета, що підкреслював білий топі з оленячої шкіри та високі лаковані черевики, які виблискували в ранковому сонці, як стара пінкова люлька. Вони ще не заговорили, а Флорі вже почувався незручно в його присутності.