Вечеря після цього інциденту була дуже напружена. Містер Лакерстін був явно не в дусі. Яке паскудство! Ці жінки корчать із себе бозна-що, не даючи гарно провести час! Дівчина була досить симпатична й нагадувала пікантні картинки з «Паризького життя»... І, чорт забирай, хіба не його коштом вона тут живе? Яке стидовисько. Елізабет у цей час розмірковувала про складне становище, в якому опинилася. Не маючи жодного джерела доходу, у неї не було й іншого житла, окрім дому її дядечка. Вона здолала майже тринадцять тисяч кілометрів, щоб дістатися сюди. Навіть уявити страшно, що лише через два тижні її перебування тут, будинок її дядька зачинить перед нею двері.

Усе це додавало залізної впевненості щодо того, у чому вона раніше мала сумніви: якщо Флорі попросить її руки, — а він це зробить, тут сумніватися нічого, — вона скаже «так». За інших обставин Елізабет, цілком можливо, зробила б інший вибір. Сьогодні вдень під чарами тієї чудової захопливої, цілковито «гарненької» пригоди вона відчула до Флорі щось схоже до любові. Але навіть після того, як Елізабет побачила його таким, скидалося на те, що сумніватиметься вона ще не раз. Адже стосовно Флорі завжди з’являлися якісь сумніви: його вік, родима пляма, його дивакуватий норовливий спосіб вести розмову, коли він ставав таким зарозумілим, що переходив на тарабарщину, яка тривожила Елізабет. Бували дні, коли вона відверто недолюблювала його. Але зараз витівка її дядечка змішала всі карти. Хай би чого їй це коштувало, треба якомога швидше втекти з цього дому. Так, безсумнівно, вона прийме пропозицію Флорі, щойно він освідчиться їй!

Ще з порога бібліотеки Флорі вже побачив відповідь Елізабет в її очах. Вона була набагато ніжнішою й поблажливішою, ніж він звик її бачити. Одягнена вона була в ту саму бузкову сукню, що й першого дня їхнього знайомства, і цей безмовний знак додав йому сміливості. Здавалося, це наблизило Елізабет до нього, забравши ту відчуженість і манірність, які інколи дратували його.

Він узяв до рук розгорнутий перед нею журнал, зробив якесь зауваження щодо написаного й розпочав їхню звичну тривіальну бесіду, якої так рідко вдавалося уникнути. Просто дивовижно, з якою силою комунікативні звички виявляються за будь-якої розмови. Однак бесіда не завадила їм якимось чином перейти до дверей, потім на вулицю, і нарешті — до ароматного куща тропічного жасмину, що ріс біля тенісного корту. Цієї ночі була повня. Немов розпечена до білого жару монета, місяць сліпив очі й стрімко плив у димчасто-блакитному небі, яким дрейфувало кілька кульок жовтуватих хмар. Зірок не було видно. Кущі кротону, огидні удень, немов розбитий жовтяницею лавр, у місячному сяйві були, наче рвані чорно-білі фантастичні гравюри. У кінці подвір’я за огорожею дорогою прогулювалися двоє кулі-дравідів й відблискували своїми білими робами. Легкий прохолодний вітерець носив у повітрі запах жасминового цвіту. Підсилений вночі, він бив у ніс нестерпним ароматом дешевої парфумерії з копійчаного торговельного автомата.

— Лише погляньте на цей місяць! — мовив Флорі. — Як біле сонце. Яскравіший за наше британське зимове світило.

Елізабет звела очі на гілки жасмину, які місяць, здавалося, перетворив на срібні пруття. Світло лягло всюди товстим і важким шаром, покривши й землю, і грубу кору дерев, немов огниста сіль. Здавалося, кожний пелюсток тримає на собі важку, як сніг, перину місячного сяйва. Навіть Елізабет, байдужа до таких речей, була вражена красою цієї ночі.

— Чарівно! Удома такого місячного сяйва ніколи не побачити. Воно таке... таке... — жодного прикметника, окрім «яскраве» на думку не спадало, то ж вона замовкла. Як і Роза Дартл, вона теж, хоча й із зовсім іншої причини, мала звичку свої речення обривати на півслові.

— Так, старий місяць старається як може в цій країні. Але як лише смердить це дерево, ви згодні? Триклятий тропічний чагарник! Терпіти не можу дерев, що квітнуть і квітнуть цілий рік. А ви?

Він перестрибував з теми на тему, тягнучи час, поки кулі не заберуться геть. Нарешті дочекавшись слушної миті, він обійняв Елізабет за плечі, повернув до себе й пригорнув. Обличчям дівчина припало до його грудей, а її коротке волосся лоскотало Флорі губи. Він ніжно торкнувся рукою її підборіддя, притягуючи гарненьке личко назустріч своєму. Елізабет була без окулярів.

— Ви дозволите?

— Так.

— Я маю на увазі, ви дозволите мені наблизитись до вас із цим? — запитав він, розвернувшись до неї щокою з родимою плямою. Він не міг поцілувати її, не запитавши.

— Так, так. Звісно ж, так!

За мить їхні губи злилися в поцілунку, і Флорі відчув, як ніжні руки обвивають його шию. Хвилину чи навіть більше вони стояли тіло до тіла, вуста до вуст, притиснувшись до гладенького стовбура тропічного жасмину. Нудотний запах дерева перебивав аромат волосся Елізабет. Навіть зараз, коли вона нарешті була в його обіймах, цей тропічний запах нагадував йому про їхню віддаленість з Елізабет. Це дерево символізувало для нього прірву між ними, наповнену його усамітненням, таємницями й змарнованими роками. Чи вдасться колись донести до неї, чого саме він очікує від їхнього шлюбу? Флорі відірвався від неї й ніжно притулив до дерева, розглядаючи її обличчя, яке зараз, хоч місяць був і позаду неї, бачив як ніколи ясно.

— Ви знаєте, мабуть, безглуздо навіть спробувати пояснити вам, що ви для мене значите. «Що ви для мене значите!». Ох ці недолугі фрази! Ви не знаєте, просто не можете знати, як сильно я вас люблю! Та я все ж таки спробую пояснити. Я стільки всього повинен вам сказати! Чи ліпше нам повернутися до клубу? Нас можуть кинутися шукати. Продовжмо на веранді?

— У мене не сильно скуйовджене волосся? — запитала вона.

— Воно має просто чарівний вигляд.

— Прошу вас, якщо таки скуйовджене, розгладьте його.

Елізабет схилила до нього голову, він ніжно розгладив її прохолодне волосся рукою. Те, як вона нахилила до нього голову, викликало в нього дивне відчуття інтимності, набагато красномовніше за поцілунок, наче він уже був її чоловіком. О Боже, він просто має взяти її за дружину! Тепер у цьому не було жодних сумнівів. Його життя зможе врятувати лише шлюб із нею. Ще мить і він попросить її руки. Вони повільно пройшли крізь кущі кротону й повернулися до клубу. Він усе ще обіймав її.

— Можемо поговорити на веранді, — повторив він. — Якось так вийшло, що ми з вами ніколи насправді й не говорили. Боже правий, ви навіть не уявляєте, як я мріяв усі ці роки про когось, із ким міг би поговорити так, як розмовляю з вами! Не помічаючи ні часу, ні когось навколо! Але це звучить неймовірно нудно. Не так я маю все сказати. Вибачте, але я змушений попрохати вас перенести цю розмову.

На слові «нудно» вона заперечливо промугикала.

— Ні-ні, це справді нудно, я чудово все усвідомлюю. Ми, так би мовити, англо-індійці, завжди видаємося нудьгарями. Тому ми такі і є, хоч і не винні в цьому. Як би вам пояснити? Усередині нас живе демон, що вічно спонукає щось розповідати. Ми носимо важкі спогади, якими прагнемо поділитися, та якось ніколи не виходить. Це ціна, яку платимо за приїзд до цієї країни.

Двері веранди було причинено, тому завадити їм ніхто не міг. Елізабет сіла, поклавши руки на маленький плетений стіл, а Флорі продовжував намотувати верандою кола, запхавши руки в кишені пальта: то ступав у місячне світло під східним карнизом веранди, то повертався назад у затінок.

— Я щойно сказав, що кохаю вас. Кохання! Слово, яке повторюють стільки разів, і яке вже давно втратило значення. Але дозвольте мені пояснити. Сьогодні, коли ми були на полюванні, ви стояли поруч, а я думав: «Господь милосердний! Нарешті я зустрів ту, з якою можу розділити своє життя. По-справжньому розділити, по-справжньому жити разом». Розумієте...

Він справді збирався освідчитися їй і більше не зволікати з цим. Але потрібні слова ніяк не йшли. Натомість він усвідомив, що самозакохано продовжує насолоджуватися своєю промовою. Та зупинитися не міг. Надважливим для нього було зараз донести Елізабет, яким саме було його життя в цій країні, як нестерпно ранила самотність і як він хоче, щоб вона врятувала його від неї. Та це було диявольськи важко пояснити. Диявольськи нестерпно страждати від болю, якому ще не знайшли визначення. Благословенні ті, хто страждає лише від класифікованих хвороб! Благословенні бідні, хворі, закохані. Принаймні інші люди знають, що з ними відбувається, і можуть співчутливо слухати їхні бідування. Але хто здатен збагнути, якого болю завдає усамітнення, якщо сам не пройшов через це? Елізабет мовчки спостерігала за Флорі, який то виходив, то знов заходив у місячне сяйво, що сріблило його шовкове пальто. Її серце все ще калатало від поцілунку, однак думки блукали, хоч він і продовжував говорити. Чи збирається він освідчуватися? Чому ж він тягне із цим! Краєм вуха вона почула, що той говорить щось про самотність. А, ну звісно! Це він про те, яким самотнім і нудним їй здасться життя в джунглях після їхнього одруження. Йому зовсім не варто цим перейматися. Можливо, іноді в джунглях справді можна занудьгувати. Така глухомань: ані кінотеатрів, ані танців, ні з ким, окрім одне з одним, і не поговорити, вечорами нічим себе зайняти, окрім читання, — а от це справді нудно. Та можна придбати грамофон. А як лише зміниться життя в Бірмі, коли сюди дійдуть портативні радіоприймачі! Вона якраз збиралася сказати йому це, коли він додав: