Слово «європейців» він промовив так, ніби говорить це містер Чоллоп просто зі сторінок «Мартіна Чаззлвіта». Обмірюючи цих двох холодним поглядом, Елізабет мовчала. Про те, що чи хто стояв перед нею, вона мала дуже неясне уявлення, але те, що заговорити до неї з їхнього боку було виявом надмірного нахабства, вона знала точно.

— Дякую, я запам’ятаю про тамаринд, — відповів за неї Флорі.

— Особливий рецепт славетного китайського лікаря, сер. А ще, шановні сер і мадам, дозвольте зауважити, що носити у квітні лише крислатого фетрового капелюха з подвійною тулією нерозсудливо. Тубільцям що? Їхні черепушки й не таке витримають. А от нам тут постійно загрожує сонячний удар. Для європейського черепа це сонце смертоносне. Але я, напевно, затримую вас, мадам?

Останнє він промовив засмученим тоном. На цьому Елізабет остаточно вирішила третирувати цих недоєвропейців. Як Флорі може дозволяти їм до себе звертатися та ще й підтримувати розмову! Розвернувшись і прямуючи назад до тенісного корту, вона підняла ракетку й зробила в повітрі удаваний удар, щоб нагадати Флорі, що матч затримується. Зрозумівши цей натяк, він неохоче поплівся за нею. Хоча бідолаха Френсіс і встиг йому добре набриднути, та отак залишати його Флорі не хотілося.

— Мушу йти, — сказав він. — Гарного вечора, Френсісе. Гарного вечора, Самуеле.

— Гарного вечора, сер! Гарного вечора, мадам! Гарного вечора Гарного вечора вам! — віддаляючись повторювали вони й розмахували своїми велетенськими капелюхами.

— Хто вони такі? — запитала Елізабет, щойно Флорі підійшов до неї. — Такі дивні створіння! Я бачила їх у церкві цієї неділі. Один з них майже білий, але ж він точно не англієць, чи не так?

— Ні, вони євразійці — сини білих батьків і тутешніх матерів. Жовтопузи — так ми жартома називаємо їх.

— Але що вони тут роблять? Де живуть? Чи виконують якусь роботу?

— Якось перебиваються на базарі. Френсіс, якщо не помиляюся, допомагає з паперами індусові-лихварю, а Самуель — кухарем. Якби не милостиня місцевих, гадаю, уже б давно сконали з голоду.

— Що? Тобто ви хочете сказати, що вони випрошують подачки в місцевих?

— Гадаю, що так. Тут це досить легко зробити. Бірманці люблять рятувати інших від голоду.

Нічого такого Елізабет раніше не чула. Звістка про те, що чоловіки, які хоч і частково, але були білими, живуть майже в злиднях серед аборигенів, шокувала її так, що ледь не збила з ніг. На півдорозі до корту вона зупинилася, що затримало партію на кілька хвилин.

— Боже, який жах! Тобто який негідний приклад! Це майже так принизливо, аби хтось з нас так пустився берега. Хіба не можна щось зробити для цих двох? Назбирати якусь суму й відіслати їх кудись звідси? Ну або ще щось...

— Боюся, це не дуже допоможе. Куди б вони не подалися, на них усюди чекає та сама доля.

— Але чому ж їм не знайти якусь достойнішу роботу?

— Сумніваюся, що це можливо. Розумієте, таким євразійцям — чоловікам, яких виховували на базарі, і які не мають жодної освіти — від початку нічого не світить. Європейці гидуватимуть і палицею до них торкнутися, тому їм і відмовляють навіть у найнижчих державних посадах. Їм не лишається нічого, окрім як просити милостиню. Або ж вони відмовляться від усіх претензій на європейську кров. Але на це сіромахи ніколи не наважаться, адже крапля білої крові — єдина їхня цінність. Бідолашний Френсіс, щоразу, коли бачу його, звітує про свою пітницю. Подейкують, що тубільці не страждають від тропічної лихоманки. Це, звісно ж, нісенітниці, але люди в це вірять. Те ж саме і з сонячним ударом. Вони носять ці величезні топі, щоб нагадати всім про свої європейські черепи. Своєрідний родинний герб незаконнонароджених байстрюків.

Відповідь Елізабет не задовольнила. Як і завжди, відчувалася її ница симпатія до напівкровок. Зовнішність цих двох чоловіків викликала в неї особливу неприязнь. Тепер вона їх чітко класифікувала: вони мали вигляд, як італьяшки. Нікчемні мексиканці, італійці й інші макаронники, яким у фільмах завжди дістається роль поганців.

— Мають жахливий вигляд, так? Схожі на дегенератів. Такі худорляві, занедбані й плазуючі; на обличчях і натяку на чесність чи благородство нема. Я правильно розумію, що ці євразійці — яскравий приклад виродженців? Кажуть, що метиси завжди успадковують найгірше з обох рас. Це правда?

— І гадки не маю. Більшість євразійців навряд чи можна назвати вдалим зразком змішування крові. Та й з їхнім вихованням важко зрозуміти, якими б вони могли стати. Але ми надто жорстокі до них. Завжди говоримо про них так, ніби ті виросли з-під землі, наче гриби, одразу з усіма своїми вадами. Однак зрештою ми несемо відповідальність за їхнє існування.

— Відповідальність за їхнє існування?

— Ну, розумієте, у них усіх є батьки.

— А... Ви про це... Так, але, наприклад, конкретно ви не несете відповідальності. Я хочу сказати, що лише дуже нікчемний чоловік стане.... ем-м-м-м... вступати бодай в якісь стосунки з азійкою, чи не так?

— Так, звісно. Але, здається, батьки обох з них були панотцями й мали священний сан.

Флорі згадав Розу Мак-Фі, метиску, яку він спокусив у Мандалаї 1913 року. Те, як він нісся до її будинку, прокрадаючись у повозі із заштореними віконцями; кучеряві, немов штопор, локони Рози; її стару матір — зморену бірманку, яка пригощала його чаєм у темній вітальні, обставленій горщиками з квітами папороті й плетеним диваном. Згадав і те, як кинув її, і те, як згодом перестав навіть відкривати її листи з погрозами та мольбами, написаними на напарфумленому поштовому папері.

Після тенісу Елізабет повернулася до теми Френсіса та Семуеля.

— Ці двоє євразійців... З ними хтось тут товаришує? Можливо, запрошує в гості чи щось на кшталт того?

— Боже милостивий, ні. Вони абсолютні ізгої. Насправді навіть заговорити з ними — це вже геройський учинок. Більшість з нас лише вітається з ними, а Елліс і того не зробить.

— Але ж ви з ними розмовляли.

— Що ж, іноді я порушую правила. Пука-сахіб навряд би був помічений за розмовою із ними. Але розумієте, іноді, коли набираюся досить хоробрості, намагаюся трішки побути не пука-сахібом.

Необачне зауваження. Елізабет уже встигла познайомитися зі словом «пука-сахіб» і всіма його значеннями. Це невдало кинуте зауваження лише підкреслило різницю в їхніх світоглядах, зробивши її чіткішою. Погляд, який вона кинула на нього, був майже ворожим і дивовижно жорстким; попри її квітучу молодість і ніжну, як пелюсток, шкіру, обличчя Елізабет іноді могло мати дуже суворий вигляд. Надмірної холоднокровності додавали модні окуляри в роговій оправі. Дивовижна річ ці окуляри. Іноді вони говорять більше ніж самі очі.

Ситуація не змінювалася: Флорі не вдавалося ані зрозуміти, ані завоювати її довіру. Зовні принаймні все видавалося мирним. І хоча іноді він продовжував її дратувати, те приємне враження, яке він створив того першого ранку, ще не вивітрилося. Неймовірно, але дівчина й досі не помічала його родимої плями. На деякі теми вона навіть із задоволенням продовжувала з ним розмовляти. Наприклад, про полювання, розповідями про яке вона й досі захоплювалася, що було вкрай нетиповим як для дівчини. Або ж коней, хоча тут він був менш обізнаний. Вони навіть домовилися, що трохи згодом, коли він все ретельно підготує, вони разом вирушать на полювання. Обоє з нетерпінням чекали подорожі в джунглі, хоча в кожного на те була своя причина.

Флорі й Елізабет ішли базарною дорогою. Був лише ранок, а повітря вже так розжарилося, що тепер прогулянка перетворилася на перехід убрід бурхливим морем. Поруч човгикали своїми сандалями бірманці, що поверталися з базару, за ними — юні дівчатка із дзвінкими голосками; зазвичай вони трималися купи, і короткими швидкими кроками пересувалися по четверо або навіть п’ятеро, виблискуючи на сонці своїм чорним глянцевим волоссям. Уздовж узбіччя, перед поворотом на в’язницю, валялися залишки кам’яної пагоди — жертви дужого коріння піпалів. Просто з трави на перехожих витріщалися розлючені різьблені обличчя демонів, що колись прикрашали пагоду. Недалеко ще один піпал обвився навколо пальми, вириваючи із землі її покручений стовбур — боротьба, що тривала десятиліття.