Вони йшли далі, аж поки дісталися самої в’язниці — величезного квадратного блока площею з двісті квадратних метрів, що виблискував бетонними стінами заввишки шість метрів. Павич, який тут був за хатнього улюбленця, манірно перебирав своїми клишавими лапками уздовж парапету. Шестеро засуджених, опустивши голови, під пильним наглядом індійських тюремників тягнули дві навантажені землею тачки. Це були приречені на пожиттєве ув’язнення кремезні чоловіки із затюканими сіруватими й дивовижно сплющеними обличчями. Одягнені вони в роби з грубої білої тканини й ковпаки, з-під яких визирали їхні поголені потилиці. На ногах дзвеніли кайдани. Повз пройшла жінка з кошиком риби на голові, над яким кружляло двоє воронів, час від часу атакуючи здобич, через що вона була змушена відмахуватися однією рукою.
Трохи поодаль почувся гомін.
— Базар уже просто за рогом, — пояснив Флорі. — Напевне, сьогодні базарний день. Забавне містечко.
Обіцяючи, що побачене її розвеселить, він запропонував дівчині спуститися до базару в його супроводі. Завернувши в поворот, перед ними відкрився сам ринок — огороджена, як і будь-який загін для худоби, територія, по краях якої стояли низенькі лавки, укриті переважно пальмовим листям. Усередині кипів натовп людей. Усі голосно кричали й штовхалися, а мішанина їхнього різнокольорового одягу нагадувала розсипану з банки жменю цукрових драже. За базаром протікала величезна мулиста ріка, що стрімким потоком несла із собою відірвані гілки й білі смуги піни зі швидкістю не менше як одинадцять кілометрів на годину. Під берегом із намальованими на носах очима на хвилях гойдалася ціла флотилія сампанів, прив’язаних до швартових стовпів.
На мить Флорі з Елізабет зупинилися, щоб насолодитися краєвидом. Повз проходили нав’ючені овочевими кошиками жінки й вирлоокі дітлахи, які витріщалися на європейців. Поспіхом пронісся старий китаєць у збляклому на сонці до блідо-блакитного кольору робочому комбінезоні, обережно тримаючи в руках якийсь незрозумілий скривавлений свинячий потрух.
— Може, подивимося, що в них у тих лавках? — запропонував Флорі.
— А це безпечно? Усе навкруги до огиди брудне.
— О, не хвилюйтеся, вони дадуть нам дорогу. Буде цікаво, чесно.
Елізабет була не в захваті й зовсім не мала бажання, але вже ж поплелася за ним. Ну чому він завжди приводив її в такі місця? Чому він постійно затягує в лігво «місцевих», змушуючи її зацікавитися ними й спостерігати за їхніми брудними й огидними звичками? Усе це неправильно, так не повинно бути. Однак, не знайшовши делікатних слів, щоб пояснити своє небажання, вона подалася за ним слідом. Хвиля задушливого повітря вдарила часником, сушеною рибою, потом, пилом, анісом, гвоздикою й куркумою. Натовп навколо них заметушився: цілий рій кремезних селян із сигарно-коричневими обличчями, зморщені старці із сивим, зав’язаним у пучок волоссям, молоді матері, що тягали за собою на руках голих немовлят. Фло, на яку весь час хтось наступав, невпинно лаяла. Чиєсь низьке, але міцне плече штовхнуло Елізабет — занадто зайнятим битвою під лавками селянам було ніколи звернути увагу на білу жінку, яка стояла зовсім поряд.
— Лише погляньте, — донеслося до її вух. Обернувшись, вона побачила Флорі, який палицею на щось вказував і продовжував говорити, але пронизливі крики двох жінок, які махали кулаками над кошиком ананасів, заглушали його. Від смороду й гомону Елізабет хитало, але він цього не помітив і повів її глибше в натовп, показуючи то на одну лавку, то на іншу. Товар мав незнайомий, сумнівний та бідний вигляд. На мотузках висіли зелені величезні плоди помело, багряні банани, поруч стояли бузкові кошики з креветками розміром з омара, крихка сушена риба, зв’язана в пучки, багряний чилі, тушки розрізаних копчених качок, зелені кокосові горіхи, личинки жука-носорога, пучки цукрової тростини, кинджали дахи, лаковані босоніжки, картаті шовкові лонджі, афродизіаки у формі великих таблеток, схожих на мило, лискучі глиняні баняки висотою понад метр, китайські солодощі з часнику й цукру, зелені та білі сигари, фіолетові баклажани, намисто з насіння хурми, кури, що кудкудакали в плетених клітках, мідні Будди, листя бетелю у формі серця, пляшки солей Крушен, пучки з накладним волоссям, горщики з червоної глини, сталеві підкови для буйволів, маріонетки з пап’є-маше, смужки шкіри алігатора, наділені магічними властивостями. В Елізабет починало паморочитися в голові. На іншому кінці базару сонце прошмигувало крізь криваво-червону парасольку монаха, немов крізь вухо велетня. Зовсім поруч чотири дравідійських жінки важкими рухами товкли куркуму в гігантській дерев’яній ступі. Жовтий порошок з різким запахом злітав у розпечене повітря й лоскотав ніздрі Елізабет, змушуючи її чихати. Ось їй увірветься терпець. Більше в цьому місці вона не витримає ані хвилини. Торкнувшись руки Флорі, вона сказала:
— Ця колотнеча... І спека така нестерпна... Як гадаєте, ми можемо знайти десь затінок?
Він з подивом озирнувся на дівчину. Правду кажучи, він був надто зайнятий своєю розповіддю, яку здебільшого не було чути через галас, щоб помітити, що спека зі смородом накоїли з нею.
— Ой, вибачте мені. Негайно забираємося звідси. Так, ми підемо повз лавку старого Лі Йейка. Це китайський бакалійник. Він дасть нам чогось випити. Тут досить задушливо.
— Усі ці спеції... дихати просто нічим. І що це за огидний рибний запах?
— О, це лише соус. Роблять його з креветок. Спочатку вони закопують їх у землю на кілька тижнів, а потім викопують і починають готувати.
— Чи можна уявити щось огидніше?
— Здається, це навіть корисно. Не смій! — гаркнув він Фло, яка вже майже запхала свого чарівного носика до кошика з маленькими рибками, схожими на кобликів, із шипами на зябрах.
Магазин Лі Йейка виходив на протилежний кінець базару. Насправді Елізабет мріяла лише про одне: якнайшвидше повернутися до клубу, але європейський вигляд вітрини Лі Йейка, завішаної ланкаширськими сорочками й неймовірно дешевими німецькими годинниками, трохи остудив її запал після побаченого варварства. Вони вже збиралися піднятися сходинками, аж раптом із натовпу вискочив і побіг у їхній бік досить дивний суб’єкт: худорлявий юнак років двадцяти, безглуздо одягнутий у лонджі, поверх якого натягнув синій клубний блейзер, взутий в яскраво-жовті черевики. Розпущене волосся із проділом посередині рясно змащено жиром «за інгалейкською модою». Флорі він привітав ледь помітним незграбним рухом — ніби стримував себе від поклону.
— Що там у тебе? — запитав Флорі.
— Лист, сер, — відповів той, простягаючи вперед замизканий конверт.
— Прошу мені вибачити, — промовив Флорі до Елізабет, відкриваючи листа. Він був від Ма Хла Мей, точніше написаний під її диктовку й підписаний в потрібному місці хрестиком. У доволі нечітких погрозах вона вимагала п’ятдесяти рупій.
Флорі відтягнув хлопця вбік:
— Англійську розумієш? Передай Ма Хла Мей, що я подумаю про це пізніше. І скажи їй, що якщо спробує шантажувати мене, то не одержить ні пайса. Зрозумів?
— Так, сер.
— А тепер забирайся звідси. І щоб на очі мені більше не потрапляв, інакше клопотів не оберешся.
— Так, сер.
— Черговий клерк у пошуках роботи, — пояснив він Елізабет на вході до лавки. — Пруться зі своїми проблемами, коли їм заманеться.
Про себе, однак, розмірковував щодо листа, який здивував його, адже Флорі зовсім не очікував, що Ма Хла Мей почне шантажувати його так швидко; проте зараз було ніколи думати, що це може означати.
Вони зайшли до крамниці. Після яскравого сонячного світла тут їм здалося зовсім темно. Розгледівши, хто саме до нього завітав, Лі Йейк кинув палити, сидячи на кошиках з товаром (прилавку в нього не було) і радо побіг назустріч відвідувачам. З Флорі вони були давніми друзями. Це був старий чоловік із зігнутими колінами, одягнутий у все блакитне. Попри свій вік, волосся ще не втратив, навпаки — заплітав його в тугу косу. На худорлявому обличчі, обтягнутому жовтою шкірою, випирали лише кості: гострі підборіддя й вилиці — ну просто доброзичливий череп. Він привітав Флорі гортанним вигуком, що зазвичай робили бірманці, і відразу ж пошкандибав углиб крамниці розпорядитися подати гостям якесь частування. Прохолодне повітря сповнювалося солодкуватого запаху опію. Стіни прикрашали довгі стрічки червоного паперу із чорними ієрогліфами. В одному з кутків стояв маленький вівтар з портретами двох огрядних людей з безтурботними обличчями, одягнутими у вишиті сорочки. Перед вівтарем тліли дві ароматичні палички. Дві китаянки: одна літня, друга — молода, сидячи на циновці, крутили сигарети, розбавляючи тютюн подрібненою в пил кукурудзяною соломою. Одягнені жінки були в чорні шовкові штани, а ступні ніг з випуклими й набряклими підошвами втискалися в дерев’яні туфельки на червоних підборах розміром наче в ляльок. Долівкою, немов величезна жовта жаба, повільно повзав голий карапуз.
