— Що ж, то я можу вважати, що всі виступили проти? — запитав він. — Якщо так, незабарно доповім комісарові. В іншому разі мусимо перейти до обговорення кандидата.

І ось тут підвівся Флорі. Настав час сказати своє слово. Серце, здавалось, підстрибнуло до самого горла й перекрило повітря. Зі слів Мак-Ґреґора було зрозуміло, що обрання доктора до членів клубу залежить лише від одного його слова. Але яка ж нудота, навіщо йому втручатися! Який лишень зчиниться ґвалт! Чорт його за язика смикнув пообіцяти докторові допомогу! Але яка вже різниця, він дав слово й мусив його дотримати. А ще зовсім нещодавно міг би з легкістю його порушити, як узірцевий пука-сахіб! Тоді, та не тепер. Він повинен довести справу до кінця. Повернувшись до усіх боком, приховуючи родиму пляму, Флорі здалеку почув свій тихий, винуватий голос:

— Наш друг містер Флорі має якусь пропозицію?

— Так. Я висуваю кандидатуру доктора Верасвамі.

Одразу здійнявся такий шквал емоцій, що містер Мак-Ґреґор був змушений стукнути кулаком по столу й нагадати джентльменам, що в сусідній кімнаті перебувають дами. Елліс, однак, і не думав зупинятися. Він знову схопився на ноги, шкіра навколо носа від люті вмить побілішала. Зараз вони стояли з Флорі обличчя до обличчя, кожен готовий завдати удару.

— Гей ти, недоумку, а ну бери своє слово назад!

— Ні, цього не буде.

— Ах ти ж свинюка недорізана! Підстилка чорномазих! Плазуєш перед ними, рабствуєш! Ти х... чортів мерзотник!

— Порядок! — вигукнув містер Мак-Ґреґор.

— Та ви лишень подивіться на нього! Полюбуйтеся! — майже в сльозах вигукнув Елліс. — Кинув усіх нас заради череватого нігера! Після всього, що ми йому втокмачували! Ми ж збиралися триматися спина до спини й назавжди дати відсіч часниковому смороду, відігнавши на сотні кілометрів від клубу! Боже мій, кишки вивертає від одного лише погляду на цього...

— Флорі, друже, забери свої слова назад! — сказав Вестфілд. — Не будь чортовим дурнем!

— Більшовизм у всій його красі, чорт забирай! — вигукнув містер Лакерстін.

— Гадаєте, мені є якесь діло до того, що ви тут говорите? Гадаєте, від вас тут щось залежить? Слово за Мак-Ґреґором.

— Що ж, то це ваше... ем-м-м-м... остаточне рішення? — похмуро запитав містер Мак-Ґреґор.

— Так.

— Шкода! Що ж, у такому разі, боюся, у мене не лишається вибору, — зітхнув містер Мак-Ґреґор.

— Ні! Стійте! Стривайте! — вигукнув Елліс, трясучись від люті. — Не піддавайтеся йому! Поставте на голосування! І якщо цей сучий син не кине в урну чорну кулю, як і всі ми, одразу ж виставимо його з клубу й заживемо по-людськи. Дворецький!

— Слухаю, сахібе! — відповів слуга, який щойно прибіг.

— Тягни сюди урну й кулі. Чому стоїш? Забирайся! — грубо додав він, коли дворецький виконав наказ.

Дихати стало нічим, опахало чомусь перестало рухатися. Із невдоволеним, проте неупередженим виразом містер Мак-Ґреґор підвівся й витягнув з урни для голосування дві шухляди, в яких зберігали чорні та білі кулі.

— Панове, маємо дотримуватися порядку. Містер Флорі пропонує кандидатуру доктора Верасвамі, цивільного хірурга. Вибір, на мою думку, хибний, вельми хибний! Однак перш ніж ставити питання на голосування...

— Та годі робити з мухи слона! — сказав Елліс. — Ось мій голос! І ще один за Максвелла, — додав він, закинувши в урну дві чорні кулі. А потім його раптом охопила лють, і він схопив шухляду з білим кулями й перевернув на долівку. Кулі швидко розкотилася по всіх закутках. — Ось! Якщо є охочі ними скористатися — уперед!

— Чортів блазень! Думаєш, ти цим робиш ліпше?

— Сахібе!

Від крику всі здригнулися й озирнулися назад. Над балясами веранди стирчало перелякане обличчя чокри, що видерся сюди знизу. Однією хилкою рукою він тримався за поруччя, а іншою тикав убік річки.

— Сахіб! Сахіб!

— Що там відбувається? — запитав Вестфілд.

Усі кинулися до вікна. Сампан, за яким кілька хвилин тому спостерігав Флорі, тепер причалив до берега, майже до самої галявини, а один з чоловіків чіплявся за кущ, намагаючись пришвартувати його. Бірманець у зеленому гаун-баунзі виходив на сушу.

— Це ж один з лісничих Максвелла! — зовсім іншим голосом сказав Елліс. — Боже! Щось сталося!

Побачивши містера Мак-Ґреґора, лісничий поспіхом вклонився в шико й стурбовано розвернувся до сампана. За ним вилізло четверо інших селян, які, крекчучи, витягай на берег загадковий згорток, що Флорі побачив ще здалеку. Згорток, завдовжки майже два метри, було обмотано полотнами, як мумію. Всередині присутніх пройняв крижаний холод. Лісничий глянув на веранду й побачивши, що прямої дороги немає, повів селян круговою стежкою, яка вела до клубу. Вони взяли згорток на плечі, як могильники підіймають труну. У лаундж знов забіг дворецький, і навіть його обличчя стало по-своєму смертельно білим, тобто сірим.

— Дворецький! — різко озвав його Мак-Ґреґор.

— Так, сер!

— Хутко біжи до салону й зачини двері. Нехай будуть закритими. Ти маєш не дати мемсахібам побачити це.

— Так, сер!

У коридорі почулися важкі кроки бірманців з їхньою ношею. Увійшовши до кімнати, перший з них похитнувся й ледь не впав, наскочивши на одну з білих куль, що валялися на підлозі. Бірманці стали на коліна, опустили ношу на підлогу й шанобливо схилилася над нею, склавши руки та уклонившись їй. До згортка кинувся Вестфілд, упав на коліна й відтягнув полотно.

— Боже милостивий! Лише погляньте на нього! — сказав він, не дуже здивувавшись побаченому. — Погляньте на цього бідолаху!

Із тихим скигленням Лакерстін відійшов в інший кінець кімнати. Ще відтоді, як згорток витягнули на берег, усі вони знали, що, а точніше хто, у ньому був. Це було тіло Максвелла, яке двоє родичів чоловіка, якого той застрелив, порізали на шматки.

Смерть Максвелла сколихнула Чаутаду, навіть уся Бірма здригнулася. Цей страшний випадок («Випадок у Чаутаді, пам’ятаєте?» — ширилося по всіх усюдах) надовго в’ївся у пам’ять людей, навіть тоді, коли ім’я бідолашного молодика вже давно забули. Але чиєюсь особистою трагедією ця смерть не стала. Максвелл ні з ким не заводив близьких стосунків і був просто «славним малим», як і будь-хто інший із десяти тисяч відважних синів Англії в Бірмі. Ніхто зі співвітчизників насправді щиро за ним не горював. Але це не означає, що ця біда їх не обурила. Якраз навпаки — усі вони просто шаленіли від люті, бо сталося непростиме — убито білого. Коли таке трапляється на Сході, це проймає кожного англійця. Щороку в Бірмі вбивають приблизно вісім сотень корінного населення, на смерть яких ніхто не зважає, але вбивство білої людини — це святотатство. За вбивство Максвелла помстяться — у цьому ніхто не сумнівався. Щирі сльози за юнаком проливали лише кілька його слуг і відданий лісничий, який доставив у Чаутаду його тіло.

Особливої радості його кончина теж нікому не принесла, за винятком хіба що У По Кіна.

— Який щедрий подарунок небес! — казав він Ма Кін. — Якби навіть захотів, не зміг би ліпше все облаштувати. Єдине, чого мені бракувало, щоб змусити всіх серйозніше поставитися до мого заколоту, це трохи кровопролиття. Аж ось і воно! Кажу тобі, Кін Кін, із кожним днем у мені зростає впевненість, що мене веде якась вища сила.

— Ко По Кін, у тебе й справді немає ані крихти сорому! Навіть уявити не можу, як у тебе вистачає нахабства говорити такі речі. Хіба ти не боїшся, що тепер на твоїй совісті вбивство?

— Що! Я? Убивство на моїй совісті? Про що ти мелеш? У житті своєму не вбивав нікого, більшого за курку.

— Але ти потираєш руки над трупом цього бідолашного хлопчини.

— Потираю руки! Звісно ж, потираю! Чому ж мені цього не робити? Чи можна звинувачувати мене в тому, що хтось вирішив убити людину? Рибалка ловить і вбиває рибу, накликаючи на себе прокляття. Та хіба ми сиплемо прокльонами одне на одного за те, що їмо рибу? Звісно ж, ні. Чому ж не з’їсти її, якщо вона вже мертва? Дорогенька моя, тобі слід уважніше читати Писання.