Похорон відбувся наступного ранку перед сніданком. Зійшлися всі європейці, окрім Верролла, який, як завжди о цій порі, носився на поні майданом майже навпроти цвинтаря. Молебень читав містер Мак-Ґреґор. Зі знятими топі в руках могилу оточила невелика група англійців, потіючи в чорних костюмах, витягнутих із надр своїх шаф. Суворе ранкове світло безжально обпікало їхні жовтіші, ніж будь-коли обличчя, що визирали з-під потворного залежаного одягу. Усі, окрім Елізабет, мали зморщений і старечий вигляд. Проводити Максвелла в останню путь прийшов і доктор Верасвамі та ще із шість тубільців, проте вони скромно трималися подалі. На маленькому кладовищі було шістнадцять надгробків: робітники лісових фірм, чиновники, солдати, загиблі в забутих сутичках.

«Священній пам’яті Джона Генрі Спагналла, лейтенанта Індійської імперської поліції, котрий помер від холери під час сумлінного виконання свого...»

Флорі тьмяно згадував Спагналла. Дуже несподівано помер у таборі після другого нападу білої гарячки. Ближче до краю виднілися дерев’яні хрести могил євразійців, захоплені буйним помаранчевим цвітом повзучого жасмину, який, як міг, приховував величезні щурячі нори.

Закінчивши читати благоговійним голосом молебень, містер Мак-Ґреґор поважно рушив до виходу з кладовища, притискаючи до грудей свій сірий топі, який на Сході замінював циліндр. Біля воріт Флорі призупинився в надії зав’язати розмову з Елізабет, та вона пройшла повз нього, навіть не глянувши. Цього ранку його оминали всі. Вчорашнє вбивство перетворило його виступ на зборах у справжнє підступне зрадництво. Біля могили Елліс призупинив Вестфілда, зараз вони стояли там, діставши портсигари. До Флорі чітко долинали їхні гонорові голоси, що лунали над відкритою могилою:

— Боже, Вестфілде, Боже милостивий, як подумаю про нашого бідолашного пацана, аж кров закипає! Не спав всю ніч. Просто не міг.

— Так, друже, кепські справи. Та ти не думай, кілька голів за нього ми точно підвісимо. Два трупи за один його — найліпше, що ми можемо зробити.

— Два? Їх має бути не менше як п’ятдесят! Ми мусимо перевернути догори дриґом небо із землею й повісити їх усіх. Уже знаєш їхні імена?

— Аякже! Увесь клятий округ знає, чиїх це рук справа. У таких випадках ми зажди знаємо, кого хапати, та перешкода в іншому — змусити цих чортових селян заговорити.

— Ех, Бог у поміч! Цього разу вже постарайся витрясти з них усе. І не здумай зважати на бісів закон. Вибий це з них. Катуй їх — що завгодно, аби було діло. Якщо захочете підкупити якихось свідків, я до ваших послуг! Розмажу сотню їхніх.

— Боюся, таке мені тут не дозволять, а так хотілося. Мої хлопці швидко дізналися б, як розговорити цих хробаків. Закинути на мурашник, натерти перцем одне місце... Але зараз із цим ніяк. Мусимо дотримуватися власних бісових безглуздих законів. Та ти не хвилюйся, підвісимо як слід. Ми вже маємо всі потрібні докази, — відповів зітхнувши Вестфілд.

— От і чудово! А як піймаєте, а ті не зізнаватимуться, пристрель їх! Зімітуй утечу чи щось таке. Що завгодно, аби не відпускати цю кляту сволоту!

— Та не відпустимо, не переймайся ти так, схопимо. Когось точно схопимо. Уже ліпше підвісити не того, ніж зовсім нікого, — додав він, несвідомо цитуючи класика.

— Діло говориш! Доки не побачу, як вони гойдаються на шибениці, не зможу спати, — сказав Елліс, відходячи з Вестфілдом під руку від могили. — Дідько! Час забиратися з цього сонця! Я скоро сконаю від спраги.

Сконати хотіли всі, але спускатися до клубу випити одразу після похорону було не найпристойнішою ідеєю. Європейці розбіглися по своїх будинках, а четверо мітлачів, закинувши сіру, схожу на цемент, землю назад у могилу, сформували з неї кривий гробівець.

Після сніданку Елліс спускався до своєї контори з тростиною в руці. Спека вижарювала очі. Він викупався і переодягнувся в сорочку й шорти, але година, проведена в шерстяному чорному костюмі, спровокувала напад огидної пітниці. Вестфілд уже встиг зникнути на мотоциклі, вирушивши зі своїм інспектором і шістьма озброєними поліціянтами ловити вбивць. Він навіть Верроллові звелів приєднатися. Не те щоб з нього там була бодай якась користь, просто, як сказав Вестфілд, молокососу піде на користь хоч раз чимось зайнятися.

Елліс вигнув плечі — пітниця діймала просто нестерпно. Лють вирувала в його тілі, немов гіркий сік. Цілу ніч він роздумував над тим, що сталося. Ці кляті виродки, підступні боягузливі мерзотники вбили білого, лише подумати — убили білого! Гади, сволота чорномаза, треба влаштувати їм за це пекло на землі! Чому ми прийняли ці прокляті делікатні закони? Чому ми не пручалися? Чи можна уявити подібне в німецьких колоніях до війни? От німці молодці! Знали управу на цих нігерів! Розправа! Батогами їх зі шкіри носорогів! Навалами на їхні села! Худобу вирізати, врожаї спалити, знищити все пострілом з гармати!

Елліс вдивлявся в біснуваті каскади світла, що лилося крізь прогалини в деревах. Широко розплющені зелені очі жалібно виблискували. Поруч пройшов підстаркуватий бірманець, який тягнув бамбуковий стовбур і, вирішивши дати дорогу, обережно переклав його на одне плече. Елліс міцно стиснув свою тростину. Якби ж ця свиня зараз напала на нього або ж просто вилаялася, що завгодно, аби лише дати привід добряче себе відлупцювати! Якби тільки ці безхребетні дворняги коли-небудь кинулися в бій, замість того, щоб просто прокрадатися повз білих сахібів, так сумлінно дотримуючись закону, щоб у тих ніколи не виникло нагоди провчити їх! Ех, за справжній бунт чи проголошення воєнного стану пощади б не було! У його свідомості постали чудні криваві образи: пронизливі крики тубільців, гори трупів, солдати, які забивають їх, наче худобу. Розстріляйте їх, забийте копитами коней, щоб кишки повилазили, розітніть батогами морди навпіл!

На дорогу вийшло п’ятеро старшокласників, що йшли вряд. Для Елліса це була шеренга злих жовтих, потворно гладких і молодих облич, що з показним нахабством насміхалися з нього. Як їм кортить познущатися з білого чоловіка. Мабуть, чули про вбивство Максвелла і, будучи націоналістами, як і всі старшокласники, вважали це власною перемогою. Проходячи повз Елліса, вони оскалили на всю зуби, чудово розуміючи, що закон на їхньому боці. Елліс розправив груди. Ця жовта шеренга облич, кожне з яких насміхалося з нього, доводила до сказу.

— Гей ви, кліщі малолітні! З чого сміємося, питаю вас?

Хлопці обернулися.

— Я запитав, якого дідька зуби скалите?

Почулася нахабна відповідь одного з них, але, можливо, нахабності тону додала його погана англійська:

— Не ваше діло.

Наступної миті Елліс втратив над собою контроль і не тямив, що робить. Він з усієї сили вдарив тростиною межи очі хлопця. Почувся тріск. Хлопець крикнувши відсахнувся, четверо інших кинулися на Елліса, але той був занадто сильним для їхніх хирлявих тіл. Відкинувши їх на узбіччя, він відскочив назад і так люто почав махати своєю тростиною, що ті не наважувалися підійти.

— Назад, виродки! Тримайтеся від мене подалі або, Богом клянуся, розмажу ще когось!

І хоча їх було четверо на одного, несамовита лють Елліса відлякала їх. Хлопчик, об якого Елліс зламав свою тростину, упав на коліна й, обхопивши обличчя руками, закричав:

— Осліп! Осліп!

Четверо інших несподівано кинулася до купи латериту, який використовували тут для ремонту доріг, від якого їх відділяло кроків двадцять. Один із клерків з контори Елліса вискочив на веранду й стривожено крикнув:

— Сюди, сер! Хутко біжіть, вони вас уб’ють!

Бігти було не в його правилах, та на веранду він піднявся. Грудка латериту розсікла повітря й розбилася об колону, клерк хутко забіг всередину. Елліс розвернувся до хлопців, кожен з яких тримав жменю латериту, і дивлячись на них згори вниз, захоплено зареготав:

— Гей ви, трикляті брудні нігретоси! — крикнув він їм. — Цього разу не так сталося як гадалося, еге? Залазьте на цю веранду й бийтеся зі мною, усі четверо! Та у вас кишка затонка! Четверо на одного й то страшно! І ви називаєте себе чоловіками? Та ви полохливі коростяні сосунці!