Елліс облаяв юних бірманців усіма можливими словами, які тільки знав, називаючи їх брудними свинячими байстрюками. А ті своїми кволими рученятами продовжували по-дитячому кидати в нього грудками. Ухиляючись від кожної нової грудки, він тріумфально реготав. На дорозі почулися крики констеблів, які, почувши із вікон відділку на вулиці галас, вибігли подивитися, що відбувається. Хлопці, злякавшись неприємностей, накивали п’ятами, залишивши Елліса абсолютним переможцем.

Елліс від душі насолоджувався сутичкою, але щойно все скінчилося, знавіснів і швидко накатав жорстку скаргу містерові Мак-Ґреґору, доповідаючи, що на нього без будь-якої на те причини напали й він вимагає розплати. Відправив двох клерків, які були свідками інциденту, і одного чапрасі[17] до офісу містера Мак-Ґреґора, щоб ті підтвердили його історію. Брехали вони в унісон: «Хлопці напали на містера Елліса без будь-якої провокації з його боку, він просто захищався» тощо. На захист Елліса можна зауважити, що, найімовірніше, він справді вірив, що так усе й було. Мак-Ґреґор засмутився перебігом подій і наказав полісменам знайти й допитати хлопців. Однак ті вже давно залягли на дно так, що поліція весь день обшукувала базар, але так і не вдалося їх знайти. Увечері пораненого хлопчика доставили до бірманського знахаря, який, приклавши до лівого ока якусь отруйну суміш подрібненого листя, зумів остаточно його осліпити.

Того вечора всі європейці, окрім Вестфілда з Верроллом, які ще не встигли повернутися з рейду, як завжди, зібралися в клубі. Настрій у всіх був пригнічений. Мало їм було вбивства, так тепер ще й неспровокований напад на Елліса — саме у такому вигляді це дійшло до них. Усі були налякані й розгнівані. Місіс Лакерстін торохтіла щось на кшталт «Нас усіх уб’ють просто в наших ліжках». Містер Мак-Ґреґор, намагаючись її заспокоїти, зауважив, якщо й зчиниться бунт, то європейських леді заради їхньої безпеки завжди зачиняють у в’язницях до остаточного врегулювання ситуації, та це чомусь ту не дуже втішило. Флорі було непереливки: з одного боку Елліс, який нарешті дочекався своєї мішені для образ, з іншого — Елізабет, яка навіть не дивилася в його бік. До клубу він мчав щодуху з невтримною надією на мир, та побачивши її холоднечу, жалюгідно забився в бібліотеці й до кінця вечора майже не виходив звідти. Лише о восьмій годині, коли всі вже досить випили, атмосфера стала трохи привітнішою, і Елліс сказав:

— А що ви думаєте про те, щоб послати чокр додому, щоб ті принесли наші вечері сюди? Могли б розкинути кілька роберів у бридж. Усе ж ліпше ніж тинятися вітальнею вдома.

Місіс Лакерстін, яка боялася повернутися додому, зголосилася першою. Час від часу вони дозволяли собі подібне, коли кортіло подовше пробути в клубі. Двоє чокр, яким доручили цю місію, коли почули, що від них вимагають, одразу ж розридалися. Ті були певні, що щойно зійдуть на пагорб, то здибають привида містера Максвелла. Тому було вирішено відправити малі. Проводжаючи його поглядом, Флорі побачив, що надворі була повня — минуло рівно чотири тижні з того, тепер уже невимовно далекого вечора, коли він поцілував Елізабет під цвітом жасмину.

Розклали партію в бридж. Щойно місіс Лакерстін, зіславшись на нерви, узяла назад відкриту карту, по даху щось гучно стукнуло. Усі здригнулися й задерли голови.

— Кокос упав, — заспокоїв усіх містер Мак-Ґреґор.

— Щось я не бачив тут жодної кокосової пальми, — відповів Елліс.

Далі все відбулося миттєво. Почувся ще один і набагато голосніший гуркіт, одна з гасових ламп зірвалася з гачка й упала на підлогу, ледь не зачепивши містера Лакерстіна, який з вереском відскочив убік. Місіс Лакерстін пронизливо закричала й у кімнату забіг дворецький кольору поганої кави без гаун-банга на голові.

— Сер, сер! Ідуть погані люди! Вони вб’ють нас усіх, сер!

— Які ще погані люди? Що ти верзеш?

— Сер, надворі зібралися всі селяни! Вони тримають у руках великі палиці та дахи, при цьому ще й танцюють! Вони хочуть перерізати горло сахібам, сер!

Місіс Лакерстін з ляку відкинулася на спинку крісла й здійняла такий вереск, що заглушила навіть голос дворецького.

— Ану тихо! — різко крикнув Елліс, обертаючись до неї. — Слухайте всі! Чуєте?

Знадвору надходив глибокий гомінкий звук, що віщував небезпеку, схожий на бурмотіння розлюченого велетня. Містер Мак-Ґреґор підвівся, поправив окуляри. Здавалося, кожен його м’яз був готовий до бою.

— Схоже на бунт невдоволених мас! Дворецький, підніми лампу. Міс Лакерстін, подбайте про свою тітку, переконайтеся, що вона не ушкоджена. Решта за мною!

Усі рушили до вхідних дверей, які хтось, ймовірно дворецький, устиг замкнути. Градом прогримів залп з дрібної гальки. Почувши удари об двері, містер Лакерстін кинувся назад і сховався за спинами співвітчизників.

— Дідько, підіпріть хтось двері! — вигукнув він.

— Ні в якому разі! — звелів містер Мак-Ґреґор. — Ми повинні вийти на вулицю. Ховатися тут замість того, щоб показатися натовпу, буде фатальною помилкою!

Він відчинив двері й сміливо вийшов на сходи. На доріжці стояло близько двадцяти бірманців, озброєних дахами й палицями. Паркан в усіх напрямках оточила величезна юрба людей, які заполонили собою й дорогу, і навіть майдан. Не менше як дві тисячі душ майоріло своїми чорними обличчями й білими лонджі, виблискуючи в місячному сяйві дахами, що здіймалися над їхніми головами, наче хвилі бурхливого моря. З кам’яним обличчям, тримаючи руки в кишенях, до Мак-Ґреґора вийшов Елліс. Містер Лакерстін кудись пощез.

Закликавши до тиші, Мак-Ґреґор підніс угору руку:

— І як нам усе це розуміти? — суворо крикнув він.

Почулися крики, кілька грудочок латериту розміром з крикетний м’яч посипались з дороги, але, на щастя, ніхто не влучив. Один з чоловіків на доріжці повернувся й махнув рукою іншим, кричачи, що ще не час кидати каміння. Потім він вийшов назустріч європейцям. Це був дужий хлопець з добродушним обличчям років тридцяти, із вусами, що перевернутою підковою спускалися вниз, одягнений у майку та лонджі, задертим до колін.

— Як усе це розуміти? — повторив своє запитання Мак-Ґреґор.

Хлопець заговорив з веселою посмішкою, навіть не сказати, що нахабно:

— Ми прийшли не з вами сваритися, мін гій. Ми прийшли за торговцем деревиною Еллісом (Він вимовив ім’я як «Елліт»). — Хлопець, якого він сьогодні вранці вдарив, осліп. Віддайте Елліта нам, ми повинні його покарати за це. Решту ми не чіпатимемо.

— Запам’ятай обличчя цього задрипанця, — сказав Елліс через плече Флорі. — Коли все минеться, впаяємо йому сім років.

Містер Мак-Ґреґор зайшовся багрянцем, його охопила так несамовита лють, що, здавалося, він ось-ось лусне. Кілька хвилин обурення не давало вимовити й слова, потім, зібравшись, він сказав англійською:

— Ви хоч уявляєте, з ким говорите? За двадцять років я ще не чув такого нахабства! Негайно забирайтеся геть, поки я не викликав військову поліцію!

— Вам ліпше поквапитися, мій гій. Ми знаємо, що у ваших судах нам нічого шукати справедливості, тому прийшли власноруч покарати Елліта. Передайте його нам, інакше всі ваші проллють немало сліз.

Мак-Ґреґор, не тямлячи себе від люті, розсік кулаком повітря, наче забивав цвях:

— Я сказав, забирайся геть, сучий ти сину! — закричав він, уперше за багато років удавшись до лайки.

Наступної миті з дороги полетів шквал каміння, що поцілило в усіх, зокрема й бірманців, які стояли на стежці в саду. Мак-Ґреґорові дісталося просто по обличчю й мало не збило з ніг. Європейці поспіхом забігли всередину й зачинили двері на засув. Окуляри Мак-Ґреґора розбили, з носа юшила кров. Повернувшись до лаунджу, вони знайшли місіс Лакерстін, яка конвульсивно звивалася в кріслі, наче доведена до істерики змія, та її чоловіка, який мов укопаний стояв посеред кімнати з порожньою пляшкою в руках. Дворецький навколішках у кутку набожно хрестився (він був римо-католиком), чокри ридали, а Елізабет, яка хоч і зблідла, єдина, хто зберігав спокій у цій компанії.