— Що відбувається? — вигукнула вона.

— Ми в повній дупі, ось що відбувається! — сердито буркнув Елліс, обмацуючи на потилиці ушкоджені місця. — Нас оточили бірманці й закидають камінням. Але зберігайте спокій! Виламати двері в них кишка тонка!

— Негайно викликайте поліцію! — нечітко промовив містер Мак-Ґреґор, затискаючи хустинкою носа.

— Не вийде! — сказав Елліс. — Я оглядався, поки ви з ними говорили. Ці бісові покидьки, щоб їхні душі горіли в пеклі, відрізали нам шлях до казарм! Тому про поліцію можна забути. У Верасвамі весь двір забито.

— Тоді лишається чекати. Будемо сподіватися, що їм самим це набридне й вони розійдуться. Місіс Лакерстін, опануйте ви себе вже, благаю! Навряд чи нам щось справді загрожує, запевняю вас!

Але крики знадвору свідчили про інше. Галас не вщухав ані на мить. Бірманці, здавалося, сотнями завалюються у двір. Несподівано ґвалт знадвору став таким гучним, що замкненим у клубі доводилося кричати, щоб почути одне-одного. Усі вікна лаунджу зачинили, щільно засунули їх цинковими решітками, які інколи використовували для захисту від москітів. Однак звідусіль лунав звук битого скла, сповіщаючи про чергове розбите вікно. Потім почувся й невпинний стукіт каміння, від якого здригалися тонкі дерев’яні стіни і, здавалося, що вони ось розколються. Елліс відкрив решітку й розгнівано жбурнув у натовп пляшку, але у відповідь посипався град каміння, і йому довелося швидко зачинити її знов. І хоча здавалося, що іншого плану, окрім як закидати клуб камінням, у бірманців не було, сама сила шуму спричинила неабияке занепокоєння ситуацією й сильно розгойдувала нерви. Ніхто з присутніх і не думав звинувачувати Елліса — єдиного винуватця того, що відбувалося. Натомість спільна небезпека, здавалося, згуртувала їх на деякий час. Напівсліпий без своїх окулярів містер Мак-Ґреґор стурбовано став посеред кімнати, віддавши праву руку місіс Лакерстін, яка не припиняла її погладжувати, намагаючись встояти на ногах. За його ліву ногу вчепився чокра. Містер Лакерстін знову зник. Елліс люто топтав підлогу й тряс кулаком убік поліційних казарм:

— Та де ж та поліція? Ці йо... боягузливі довбні? — крикнув він, не звертаючи уваги на присутніх жінок. — Чому вони ще не тут? Дідько, такий шанс випав раз на сто років! Було б у нас хоч десять рушниць, ці виродки б зараз хлюпалися у власній крові!

— Ось-ось мають бути! — крикнув містер Мак-Ґреґор. — Треба трохи часу, щоб пробратися крізь цей натовп.

— Але чому ці жалюгідні сучі сини не пустять у хід свої рушниці? Могли б уже перебити їх в криваве місиво. Чорти їх дери, якщо проґавлять такий шанс!

Одна з цинкових решіток розірвалася, упустивши в кімнату камінь. Крізь свіжий отвір пролетів ще один, відскочив від плаката на стіні, зачепив лікоть Елізабет і, зрештою, приземлився на стіл. Ззовні пролунали тріумфальні крики, потім загупало по стелі. Кілька дітей улаштували собі найліпшу розвагу у своєму босоногому житті: залазили по деревах на дах, а потім зісковзували по ньому вниз. Місіс Лакерстін перевершила все попереднє своє голосіння й видала такий крик, який легко заглушив ґвалт знадвору.

— Заткніть це бісове бабисько! — заволав Елліс. — Наче свиней тут ріжемо. Треба щось робити. Флорі, Мак-Ґреґоре, підійдіть! Придумайте, як нам вибратися з цієї дупи!

Раптом Елізабет, яка до цього трималася молодцем, не витримала й розридалася. Удар від каменю роздер лікоть. На превеликий подив Флорі, вона міцно схопила його руку. Навіть у таку напружену мить це змусило його серце тьохнути. Він спостерігав за цією сценою майже осторонь — його неабияк дратував шум, утім не лякав. Йому завжди важко вірилося, що азійці можуть бути справді небезпечними. Лише відчувши у своїй руці руку Елізабет, усвідомив усю серйозність ситуації.

— О, містере Флорі, будь ласка, вигадайте щось! Ви можете, я знаю! Що завгодно, аби не дозволити цим страшним людям вдертися сюди!

— Якби один з нас зумів пробратися до поліційних казарм! — простогнав містер Мак-Ґреґор. — Справа серйозна, нам потрібен саме британський офіцер, бірманський не впорається з командуванням! У найгіршому разі піду я, це мій обов’язок.

— Не будьте дурнем! Розріжуть горлянку й будь здоров! — вигукнув Елліс. — Якщо вони й справді надумають удертися сюди, піду я. Лишень подумати — загинути від рук оцих свиней! Тримайте мене семеро! Нам би лише поліцію сюди, перестріляли б увесь бісів натовп!

— Як гадаєте, а якщо хтось зможе дістатися того берега річки? — відчайдушно закричав Флорі.

— Безнадійно! Вони сотнями тут тиняються. Шляхи відступу відрізано: бірманці з трьох боків, з четвертого — річка.

— Річка!

На думку Флорі спала одна з тих геніальних ідей, якими зазвичай нехтують через їхню простоту.

— Річка! Ну звичайно! Дістатися до поліційних казарм — раз плюнути. Хіба ви не розумієте?

— Як?

— Як-як — рікою! Плигнув у воду й пливи!

— Непогано, хлопче! — вигукнув Елліс і плеснув Флорі по плечу. Елізабет стиснула його руку ще міцніше й навіть почала пританцьовувати. «Якщо хочеш, я можу!» — крикнув Елліс, але Флорі, який уже почав знімати черевики, заперечливо похитав головою. На зволікання не було часу. Досі бірманці поводилися як прості дурні, та ніхто не знав, на що чекати, якщо вони таки вдеруться всередину. Дворецький, який переборов свій перший переляк, підготувався відчинити вікно, що виходило на галявину, і косо визирнув на двір. Галявина була майже порожня — не більше як десять бірманців. Вирішивши, що шлях до відступу перерізає річка, задню частину клубу вони залишили без нагляду.

— Біжи до річки щодуху! — прокричав Елліс на вухо Флорі. — Вони очманіють, як побачать тебе.

— Веліть поліції негайно відкрити вогонь! — крикнув містер Мак-Ґреґор з іншого боку. — Наділяю вас усіма своїми повноваженнями.

— І скажи, щоб цілилися низько! Без дурної стрілянини над головами. Один постріл — один труп. Щоб кишки вивернуло.

Флорі зістрибнув з веранди, забивши ноги об тверду землю, і за шість кроків уже вибіг на берег річки. Елліс мав рацію: бірманці, побачивши, як він зістрибує з вікна, на мить стушувалися. Навздогін полетіло кілька каменів, та ловити його ніхто не став. Вони вирішили, що той просто намагається врятуватися втечею. До того ж у місячному світлі було видно, що це не Елліс. Наступної миті Флорі вже пробрався крізь кущі й занурився у воду.

Флорі зайшов на глибину, де його одразу ж затягнув огидний річковий мул, усмоктавши тіло по коліна. На те, щоб вибратися звідти, знадобилося кілька хвилин. Коли нарешті випірнув, у розкриті губи хлинула прохолодна піна, схожа до тієї, що буває на стауті. У горло потрапило щось губчасте — він задихався. Це була гілочка водного гіацинта. Коли вдалося її виплюнути, він зрозумів, що стрімка течія віднесла його майже на двадцять метрів назад. Бірманці, не знаючи, що з ним робити, бігали уздовж берега й щось кричали. З води було не розгледіти натовпу, який оточив клуб, але було чутно диявольський глибокий рев, який звучав ще голосніше ніж на березі. Діставшись місця, напроти якого стояли поліційні казарми, Флорі не знайшов на березі ані душі. Продовжуючи боротися із течією, він почав продиратися крізь мул, який затягнув його ліву шкарпетку. Трохи вниз берегом біля багаття сиділо двоє старих і стругали кілки для паркану з таким умиротворенням, наче за півтори сотні кілометрів від них не відбувалося жодних заворушень. Флорі виповз на берег, переліз через огорожу й, метляючи мокрими штаньми, важко побіг залитим місячним сяйвом білим плацом. Ґвалт з того берега не давав прислухатися, та все скидалось на те, що казарми порожні. Лише в стайні в декількох стійлах нервово били копитами поні Верролла. Кинувшись на дорогу, Флорі побачив, що сталося.

Увесь склад поліції: і військової, і цивільної, душ сто п’ятдесят загалом, вирішив атакувати натовп з тилу, озброївшись лише палицями. Проте їх зусібіч затисла бурхлива маса селян. Натовп був такий щільний, що скидався на величезний рій бджіл, який бурлив і кружляв довкола. То тут, то там серед полчищ бірманців безпорадно затиснутий поліціянт люто, але марно намагався боротися з ними, не в змозі навіть скористатися своєю палицею. Просто жива картина «Лаокоон та його сини» — люди змішалися й заплутувалися в краях своїх розмотаних пагрі. Трьома-чотирма мовами лунав приголомшливий рев добірної лайки, усюди здіймалися хмари пилу, перемішуючись із задушливим смородом поту й оксамитців, але, схоже, нікого серйозно не було поранено. Мабуть, бірманці боялися спровокувати обстріл з рушниць, тому й досі не скористалися своїми дахами. Флорі протиснувся у натовп, і той миттю його проковтнув, як й інших. Його стисло море тіл, душачи своїм тваринним теплом, штовхаючи збоку вбік і здавлюючи ребра. Він продирався вперед, не вірячи, що це насправді відбувається — аж така абсурдна й неправдоподібна ситуація була. Від початку цей заколот був просто сміхотворним, та найсмішніше з усього це те, що бірманці, які легко могли його вбити, зараз оточили Флорі й не знали, що з ним робити. Хтось викрикував образи йому в обличчя, хтось штовхав і топтав ноги, хтось навіть намагався поступитися йому як білій людині. Він навіть не був певен: бореться за своє життя чи просто пробивається крізь натовп. Ще довго натовп стискав Флорі, а той безпомічно притискав руки до грудей. Проте несподівано його атакував кремезний, набагато дужчий за нього бірманець, згодом його підхопила хвиля з десяти людей і понесла в саме серце колотнечі. Раптом великий палець ноги запалав від болю — хтось наступив на нього великим черевиком. Це виявився субадар військової поліції, неймовірно гладкий і вусатий раджпут з розв’язаним пагрі й простоволосою головою, з якої зараз цівками стікав піт. Одною рукою він ухопив бірманця за горло, іншою намагався розквасити його обличчя палицею. Обхопивши шию субадара, Флорі вдалося відірвати його від супротивника й прокричати на вухо бірманською, на урду за таких обставин він був не здатен: