Великий Боже, збережи нас від жалю до себе! Флорі повернувся на веранду, узяв у руки рушницю і, злегка здригнувшись, знову прицілився в бродячого хориста. Дзвінко прогримів постріл, куля зарилася в землю майдану, оминувши мішень. На плечі Флорі палав яскраво-багряний синець. Пес перелякано заскиглив і накивав звідти п’ятами. Відбігши на п’ятдесят метрів і зручно вмостившись на новому місці, продовжив свою ритмічну серенаду.

Ранкове сонце схилилося над майданом, жалячи білосніжне бунгало своїм золотавим промінням. Чотири чорно-пурпурових ворони примостились на бильця веранди, очікуючи нагоди вдертися всередину й поцупити сандвічі з маслом, які Ко Сла поклав біля ліжка господаря. Продершись крізь москітну сітку, Флорі гучно крикнув слузі принести йому трохи джину, відтак увійшов до ванної кімнати й занурився в оцинкований чан з прохолодною водою. Трохи збадьорившись після джину, вирішив поголитися, хоча зазвичай відкладав цю процедуру до вечора — борода росла дуже швидко, одразу ж беручись щетиною.

Тоді як Флорі, насупившись, киснув у ванні, містер Мак-Ґреґор лише в шортах і майці сидів на бамбуковій циновці у своїй спальні та відчайдушно намагався відтворити пункти п’ятий і дев’ятий зі «Збірки гімнастичних вправ для тих, хто веде сидячий спосіб життя» авторства Норденфліхта. Містер Мак-Ґреґор ніколи, окрім кількох випадків, не пропускав ранкового тренування. Пункт вісім — лягти на спину, підняти ноги перпендикулярно підлозі, не згинаючи колін — давався в його віці не без болю; пункт 9 — лягти на спину, повернутися в положення сидячи й кінчиками пальців торкатися носків ніг — ще гірше. Байдуже! Головне — підтримувати форму! Скрутившись у болісному поклоні до витягнутих носків, спочатку шия, а потім й обличчя, налилися цегляно-червоним відтінком, попереджаючи про можливий інсульт. Великі груди, що встигли обрости сальцем, вкрили блискучі краплі поту. Терпи! Ти маєш витримати! Треба підтримувати форму, чого б це не коштувало. За ледь причиненими дверима за цією картиною споглядав носильник Мухаммед Алі, перекинувши через руку підготовлений для господаря чистий одяг. Його витягнуте арабське обличчя жовтуватого відтінку не виражало ані розуміння того, що відбувається, ані інтересу. Довгих п’ять років він щоранку спостерігав за цими дивакуватими звиваннями, які вважав жертвенними знущаннями над собою задля того, щоб догодити якомусь таємничому й вибагливому богові.

У цей же час Вестфілд, який сьогодні рано прийшов до відділку, спершись об вищерблений заляпаний чорнилом стіл, наглядав за тим, як товстий субінспектор допитує підозрюваного, якого пильнувало двоє констеблів. Підозрюваний — чоловік років сорока із сірим полохливим обличчям, одягнений лише в обдертий лонджі, підкочений до колін, з-під якого стирчали викривлені гомілки, рясно всіяні укусами кліщів.

— Хто це? — спитав Вестфілд.

— Грабіжник, сер. Піймали його із цією дуже коштовною каблучкою з двома смарагдами. І жодних пояснень, мовчить. Звідки взятися такій коштовності у звичайного злиденного кулі? Звісно ж, поцупив.

Розлючений Вестфілд кинувся до підозрюваного, наблизившись так, що здавалося, зараз торкнеться своїм обличчям його, і загорланив нелюдським голосом:

— Украв каблучку?

— Ні.

— Досвідчений злодюга?

— Ні.

— Сидів у в’язниці?

— Ні.

— Розвернутися! — осяяний раптовою ідеєю, наказав субінспектор. — Нагнутися!

Насмерть переляканий підозрюваний розвернув своє сіре обличчя до Вестфілда. Той відвернувся. Констеблі, не зволікаючи, схопили бідолаху, скрутили руки й зігнули. Товстун зірвав з нього лонджі, оголивши сідниці.

— Погляньте-но, сер! — задоволено вигукнув він, показуючи на рубці. — Ще нещодавно отримав на горіхи бамбуковими палицями. Точно злодюга. Ось вам і доказ — украв!

— Добре, відведіть його в камеру, — похмуро наказав Вестфілд, запхавши руки в кишені й витягнувшись у кріслі. До глибини душі він ненавидів виловлювати цих бідолашних голодранців. Дакойтів, повстанців — так; але не цих скиглячих мишенят! — Скільки зараз там народу, Маун Ба?

— Троє, сер.

Арештантська камера була нагорі. Клітку, склепану з п’ятнадцятисантиметрових дерев’яних брусків, охороняв озброєний карабіном констебль. У темному й задушливо-спекотному приміщенні геть не було меблів, окрім, звісно, примітивного нужника, сморід з якого тягнувся до самого неба. Двоє в’язнів повисли на решітці, тримаючись якомога далі від третього, індійця кулі, якого з голови до ніг обсипав стригучий лишай, і той мов обріс панциром. Огрядна бірманка, жінка констебля, стоячи навколішки перед кліткою, насипала черпаком у бляшані миски рис із водянистим дхалом.

— Смачна їжа? — запитав Вестфілд.

— Смачна, найсвятіший, — хором озвалися ув’язнені.

Уряд виділяв на харчування в’язнів по дві з половиною анни на одну особу, з яких одну анну заощаджувала собі жінка констебля.

Флорі вийшов із дому й тиняючись без діла подвір’ям, збивав дорогою палицею бур’яни. О цій порі дня все навкруги мало чарівне, м’яке, трохи блякле забарвлення: ніжна листва, рожево-коричнева земля та стовбури дерев... Мазки акварелі, які невдовзі випалить нещадне сонце. Унизу на майдані зграї бурих голубів улаштували турнір у квача, жваво ганяючись один за одним, а поруч, із грацією уповільнених ластівок, вишукували здобич смарагдово-зелені кібчики. Плетениця мітлачів, кожен з яких нав’ючений зібраним мотлохом, крокувала до смердючої сміттєвої ями, що вирили на краю джунглів. Знесилені сіромахи з паличкуватими кінцівками й колінами, надто слабкими, щоб їх випрямити, обвішані запилюженим ганчір’ям, вони скидалися на процесію загорнених у саван ходячих скелетів.

Внизу між воротами й голубником молодий неповоротний малі розбивав грудки землі для нової клумби. Це був місцевий дурник, який майже всеньке своє життя збавляв у тиші, оскільки говорив лише якимось різновидом маніпурського діалекту, якого тут не розумів ніхто, навіть його дружина із племені Зербаді. До того ж він мав задовгий для його рота язик. Побачивши Флорі, низько вклонився йому й прикрив обличчя рукою, потім знов здійняв свою сапу над головою і продовжив лупати суху землю важкими незграбними ударами, від яких здригався кожен тоненький м’яз його спини.

З халупчини прислуги почулося різке скрипливе виття, схоже на протяжне «ква-а-а-а». Дружини Ко Сла почали свої ранкові пересвари. Набундючений ручний бійцівський півень на кличку Нерон самовдоволено гуляв зигзагами стежкою, доводячи цим Фло до сказу. Тримаючи в руках полумисок з рисом, на подвір’ї з’явився Ба Пе й нагодував пернатого. Зараз криків побільшало. Двоголосся розбавили чоловічі голоси, що намагались вгамувати лайку. Чимало діставалося Ко Сла від його жінок. Ма Пу, перша дружина, була худорлявою бездушною жінкою, виснаженою численними пологами, а от Ма Йі, «маленька дружина» — гладкою ледачою кішкою на кілька років молодшою за попередницю. Коли Флорі йшов з дому до контори, а ці двоє залишалися самі, то билися безперестану. Одного разу під час чергової сварки, коли Ко Сла тікав подвір’ям від Ма Пу, яка гналася за ним із бамбуковою палицею в руках, бірманець вирішив заховатися за спину господаря, і Флорі неочікувано дістав добрячий удар по нозі.

Стрімкою бадьорою ходою містер Мак-Ґреґор підіймався дорогою, розмахуючи своєю товстою палицею. Легка сорочка, спортивні шорти й мисливський топі — такою була його форма для ранкових піших прогулянок, які він також намагався ніколи не пропускати. Якщо дозволяв час, перед роботою проходив кілометрів три.

— Безкрайньо добренького раночку! — привітався він із Флорі, радо імітуючи ірландську вимову. Холодна ванна, яку він прийняв зранку, додавала йому на якийсь час заряду бадьорості й свіжості. Та було й інше джерело такого показного бадьорого оптимізму: наклепницька стаття в «Бірманському патріоті», яку він прочитав уночі, дуже засмутила його. Тому тепер він що є сили намагався приховати це від інших.