Задушливий, спустошуючий світ, в якому потрібно виживати. Світ, в якому цензорують кожне слово, кожну думку. В Англії важко навіть уявити таку атмосферу. Там усі вільні. Ми відкрито продаємо свої душі й потайки викуповуємо їх в оточенні друзів. Та чи може існувати дружба, коли кожен білий чоловік — це гвинтик у колесах деспотизму. Свобода слова тут — поняття нечуване. Однак усі інші види свободи дозволені. Ніхто не перешкоджатиме вам стати п’яницею, гульвісою, боягузом, наклепником або ж розпусником. Робіть що завгодно, лише не думайте самостійно. Вашу думку щодо кожного бодай трохи важливого питання, диктує кодекс пука-сахіба.
Урешті-решт доводиться приховувати від інших, що в тобі кипить бунт, і це поступово отруює та роз’їдає, немов невиявлена хвороба. Рік за роком ти змушений киснути в нікчемних, здертих з романів Кіплінга, клубах; віскі по праву руку, рожевий «Пінкан» — по ліву; слухаючи й палко підтримуючи кожне сказане полковником Боджером слово, поки той розвиває теорію, згідно з якою «усіх цих клятих націоналістів слід зварити в киплячому маслі». Слухаєш, як твоїх туземних друзів називають «жирними маленькими бабу» й покірно погоджуєшся з таким влучним порівнянням; мовчки спостерігаєш, як тюхтії, в яких ще молоко на губах не обсохло, дають стусана своїм сивим слугам. Настає час, коли тебе спопеляє ненависть до своїх співвітчизників, і ти починаєш мріяти про заколот місцевих, в якому вся ця імперія потоне у власній крові. Та в усьому цьому нема ані крихти благородства, немає навіть щирості. Адже хіба насправді тебе так хвилює, що Британська Імперія деспотично знищує й експлуатує індійців? Ти переймаєшся лише тим, що позбавлений свободи вільно говорити про це. Ти — продукт тиранії, пука-сахіб, зв’язаний системою заборон міцніше, аніж раб кайданами або ж чернець обітницею.
Минав час і з кожним роком Флорі ставав дедалі відлюдькуватішим у світі сахібів, дедалі більше наражав себе на небезпеку, різко висловлюючись щодо будь-якої теми. Так він навчився жити у власному потаємному світі книжкових пригод і прихованих невимовлених думок. Навіть розмови з доктором насправді були розмовами із самим собою, адже той, хоч і був доброю людиною, мало що розумів зі сказаного. Але навмисне перенесення свого життя в підпілля — справа небезпечна. Життя вирує й треба вчитися приборкувати його потік, а не уникати. Ліпше бути тупоголовим пукка-сахібом, який гикає над склянкою, торочачи про минулі роки, аніж жити в тиші й самотності, шукаючи розради в таємних світах.
До Англії Флорі так ніколи й не повернувся. Пояснити цього він не міг, хоча й добре розумів, чому. Спочатку йому не давали змоги обставини: розпочалася війна; потім, після її закінчення, у його фірми так бракувало кваліфікованих працівників, що ще цілих два роки йому не надавали відпустки. Згодом нарешті він відчалив. Серце жадало знову побачити Англію, хоча він і побоювався цієї зустрічі, як бояться чоловіки постати перед очима гарненької дівчини, коли не встигають поголитися й привести себе до ладу. Із дому він поїхав ще хлопчиком, багатообіцяючим і гарним, попри його родиму пляму. Та зараз, перегорнувши лише десять років життя, він став легкодухим худющим п’янюгою, шкідливі звички й зовнішність якого перетворили його на дідугана. І все ж, до Англії його тягнуло. Зимовий пасат здіймав сріблясті хвилі, що котили корабель на Захід. Смачна їжа й аромат моря додали охлялому Флорі сил та наснаги. Раптом з’явилося забуте в застійному повітрі Бірми відчуття: він і досі молодий, усе ще можна почати спочатку. Він може затриматися на рік у цивілізованому суспільстві, знайти дівчину, яка б не сахалася його відмітини (насправді всебічно розвинену дівчину, а не підробно-взірцеву мемсахіб), одружитися з нею й витримати ще десять, можливо, навіть п’ятнадцять років у Бірмі. А потім він зможе нарешті піти у відставку, зібравши дванадцять-п’ятнадцять тисяч фунтів на безбідне існування. Цього має вистачити, щоб придбати невеличкий будинок за містом, обзавестись друзями, книжками, дітьми й худобою. Вони назавжди попрощаються з душком пука-сахібів. Він забуде Бірму, цю жахливу країну, яка мало не знищила його.
Діставшись Коломбо, виявилося, що на нього чекає телеграма. Троє його колег раптово померли від тяжкого ускладнення після малярії. Начальству було дуже незручно, але чи не міг би він терміново повернутися до Рангуна? Звісно ж, трохи згодом, за першої нагоди, йому обов’язково дадуть відпустку.
Проклинаючи свою вдачу, Флорі пересів на перший човен до Рангуна, там придбав квиток на потяг і вирушив до місця своєї каторги. Тоді контора базувалася ще не в Чаутаді, а в іншому містечку Верхньої Бірми. Слуги вже чекали його на пероні. Тепер їх у нього побільшало: дісталися в спадок від загиблого попередника. Так дивно було знову бачити всі знайомі обличчя! Ще якихось десять днів тому він на всіх вітрилах мчав до Англії, подумки вже був на батьківщині, а тепер він знову тут. Навколо ті ж самі зубожілі будівлі, оголені чорношкірі кулі, що здіймають галас навколо права нести багаж, і крики селян, які поганяють своїх буйволів просто по дорозі.
Несподівано він опинився серед доброзичливих землянистих облич: натовп слуг обступив його, підносячи подарунки. Ко Сла притягнув шкуру індійського замбара, Ба Пе, який тоді ще був зовсім хлопчиком, тицяв йому білку в плетеній клітці, інші індійці принесли трохи солодощів і гірлянду, сплетену з квітів календули. Повози, запряжені бичками, уже чекали на багаж. До будинку Флорі дістався у досить безглуздому вигляді із величезною гірляндою, що звисала із шиї. Холодне вечірнє сонце лагідно світило ламповим кольором. Біля воріт із крихітним серпом у руках зігнувся старий індієць, що неквапливо підстригав траву. Під сараєм жінка кухаря з іншими малійськими слугами навколішки молотили карі над кам’яною плитою.
У серці Флорі щось перевернулося. Це була одна з тих митей, коли людина усвідомлює, що в житті настають величезні зміни, але не на ліпше. Зненацька він збагнув, що в душі радий поверненню. Ця ще нещодавно ненависна йому країна, стала рідною, тут був його дім. Він прожив тут десять років, і кожна клітинка його тіла ввійшла в гармонію з бірманською землею. Усе, що розгорталося перед його очима — тепле жовте вечірнє сонце, старий індієць із серпом над травою, скрип коліс воза, чаплі, що білою стрічкою спускаються на воду, — усе це набагато рідніше його серцю, аніж Англія. Він пустив коріння, можливо, найглибше коріння у світі, у чужій країні.
Відтоді Флорі більше ніколи не просив надати відпустку додому. Помер його батько, за ним пішла з життя і мати. Сестри, сварливі жінки з кобилячими пиками, з якими вони ніколи не ладнали, повиходили заміж, і він майже втратив зв’язок з ними. Окрім книжок, з Європою його більше нічого не пов’язувало. Тепер Флорі зрозумів, що простим поверненням на батьківщину самотності не вилікуєш. Стара матінка Англія зустрічає своїх синів зі Сходу, відвівши їм на своїх просторах особливу ділянку пекла. Ох, ті старі обшарпані нудні руїни в Баті й Челтнемі! Страшні пансіонати-могильники, ущерть набиті напівмертвими колонізаторами Індії, які безупинно з останніх сил торочать про те, що сталося в Боглівола 88-го! Бідолахам добре відомо, як це — залишити своє серце в чужій ненависній країні. Для себе він ясно бачив лише один вихід: знайти когось, хто скрасить його життя в Бірмі, щиро розділить із ним потаємне життя, винесе із Бірми однакові з ним спогади. Когось, хто б любив Бірму так, як любив її він — і так само ненавидів. Когось, хто допоможе йому жити, нічого не приховуючи, нічого не замовчуючи. Когось, хто розумів би його, — істинного друга.
Друга. Чи, може, жінку? Ні, навряд чи жінку. Завести собі якусь місіс Лакерстін? Трикляту мем-сахіб, дошкульну й худорляву, що розпускає чутки, попиваючи коктейлі, та наганяє слуг, не здатну вивчити й слова мовою країни, в якій прожила вже понад двадцять років? Боже, змилуйся, тільки не це!
Флорі перехилився через хвіртку. Місяць поволі зникав за темною стрічкою джунглів, та собаки ще продовжували на нього вити. На думку спала цитата Гілберта, досить заяложена й пустувата фраза, проте зараз досить доречна. Щось про «роздуми над складністю свого душевного стану». Гілберт-Гілберт... Обдарований сучий син. Чи всі його тривоги просто зводилися до цього? Заплутане малодушне скиглення народженої в золотих пелюшках юної леді. Та, може, він був звичайним ледацюгою, який знічев’я вигадував, над чим би потужити? Піднесена місіс Вїтіттерлі? Гамлет тільки прозою? Можливо. Та якщо й так, чи приносить це хоч якусь полегшу? Навряд чи, адже, мабуть, у цьому відчувається власна провина: спостерігати за тим, як ти пливеш за течією, поступово тліючи в безчесті й непростимій марноті буття, весь час усвідомлюючи, що десь всередині тебе є нагода стати гідною людиною.
