До Бірми Флорі потрапив, коли йому не виповнилося й двадцяти років. Добрі й люблячі батьки знайшли для нього місце в лісоторговельній фірмі. Далося їм це ой як нелегко. Довелося навіть сплатити страховку, яка була їм зовсім не по кишені, але згодом син віддячив їм сповна, раз на кілька місяців недбало відписуючи на їхні листи скупими карлючками. Свої перші пів року в Бірмі він провів у Рангуні, де мав спочатку пройти практику в конторі. Оселився в «камері» з чотирма однолітками, і всі п’ятеро відчайдушно поринули в розпусту. Але ж яку розпусту! Дудлили віскі, який потайки ненавиділи, дерли горлянки під акомпанемент фортепіано, виспівуючи біснуваті огидні недоумкуваті пісеньки, спускали сотні рупій на підстаркуватих єврейських повій з обличчями крокодилів. Це також був період формування особистості.
З Рангуна він одразу подався на Північ Мандалая. Там, у таборі посеред джунглів, йому малося видобувати деревину. Попри відсутність комфорту, самотність і майже найбільшу проблему Бірми — паскудну одноманітну їжу, — життя в джунглях виявилося не таким уже й кепським. У ті часи він був ще надто юним (тендітний вік, в якому хлопці ще поклоняються героям), тому швидко завів друзів серед колег. Розваг тут не бракувало: полювання, риболовля і, якщо пощастить, раз на рік поспішна поїздка до Рангуна під приводом візиту до стоматолога. Ох, якими ж радісними були ці поїздки! Набіги на книжкову крамницю Smart and Mookerdum за новими англійськими романами, вишукані вечері в «Андерсоні» з біфштексами й вершковим маслом, які прямували сюди, укриті льодом, майже тринадцять тисяч кілометрів, та, нарешті, старе славне пияцтво! Однак він був ще занадто юним, щоб збагнути наслідки такого стилю життя. Не міг він роздивитися, що попереду на нього чекають порожні роки, сповнені лише самотності й загнивання.
Флорі остаточно акліматизувався в Бірмі. Організм призвичаївся до дивних ритмів тропічних сезонів. Із року в рік, починаючи з лютого й аж до самого травня, сонце несамовито спопеляло землю, немов розлючене божество. На зміну йому на Схід приходив мусон: спочатку різкими шквалами, потім — рясними затяжними зливами. Здавалося, ані одяг, ані постіль і навіть їжа вже ніколи не зможуть просохнути. Проте прохолоди вони не приносили. Повсюди стояла задушлива, паруюча спека. На місці стежок, що простягалися низинами джунглів, утворювалися болота, а рисові поля наповнювала мулиста гноївка застояної води з різким мишиним смородом. У книжках і черевиках з’являлася пліснява. Оголені бірманці в крислатих капелюхах, сплетених із пальмового листя, бовтаючись по коліна у воді, орали буйволами рисові поля. Трохи згодом на поле виходили жінки із дітьми. Наставав час висаджувати зелені саджанці рису. Обережно, саджанець за саджанцем вони загортали зелені паростки в багнюку, орудуючи крихітними вилами. Весь липень і серпень дощі лили безперестанку. Аж раптом однієї ночі високо над головою, пронизливо гогочучи, пролітала зграя птахів: бекаси повертаються з Центральної Азії на Південь. Почувши їхній клич, дощі поступово вщухають, а повністю закінчуються в жовтні. Поля нарешті просихають, рис дозріває, а бірманські дітлахи забавляються грою в класики, адаптованою під місцеві реалії — замість камінців вони підкидують зернятка, і пускають повітряних зміїв під прохолодними осінніми вітрами. Починалася коротка зима. Час, в який, здавалося, Верхню Бірму переслідував привид Англії. Повсюди розросталися, хоч і не істинно англійські, проте дуже схожі на них польові квіти: пишно вбрані медоносними квітами кущі жимолості, польові троянди з тонким ароматом грушевих льодяників та навіть фіалки в темних закутках лісу. Сонце тепер блукає по небу низько, ночі леденять холодом, породжуючи на світанках білосніжні тумани, що пливуть долинами, немов пара величезних чайників. Ідеальна пора для полювання на бекаса та качку. У небі майорять незліченні міріади бекасів, з чагарників боліт з оглушливим гоготом зриваються зграї диких гусей, немов товарні потяги, що проносяться залізничним мостом. Дозрілі колоски рису заввишки по груди виблискують золотом, нагадуючи пшеницю. Закутані з головою бірманці плетуться на роботу, ховаючи від пронизливого холоду руки й жовті виснажені обличчя. Вийшовши на світанку, тепер доводиться пробиратися крізь оповиті туманом хащі з промоклої майже англійської трави й голих дерев, крони яких в очікуванні сходу сонця обліплюють мавпи. Вертаючи до табору посеред ночі крижаними лісовими стежками, у тумані звисаючими півмісяцями видніються величезні роги буйволів — місцеві хлопаки заганяють стада в стійла. У таборі на кожного чекає по три ковдри й пиріг із дичини замість одвічної курки. Після вечері можна всістися на колоду біля високого табірного багаття й за пляшкою пива обговорити успіхи в нещодавньому полюванні. Танцюючі червоні язики полум’я проливають світло на дальнє коло, на краю якого, зіщулившись від холоду, посідали кулі. Бідолахи надто соромляться попадатися на очі білим господарям, та все ж линуть до вогнища, наче пси, в надії зігрітися. Умостившись у ліжку під ковдрами, ледь чутно до вух доносяться оманливі звуки затяжного, проте тихого дощу. Легкими краплями з дерев на землю спадає роса. Це було справді гарне життя для молодиків, яких ще не обтяжували думи ані про майбутнє, ані про минуле.
Флорі, якому вже стукнуло двадцять чотири, якраз збирався у відпустку на батьківщину, коли в Бірмі спалахнула війна. Від військової служби він ухилився. У ті часи це було зовсім неважко зробити й здавалося цілком природним. Цивільне населення Бірми втішало себе теорією, згідно з якою «підтримати фірму» (яке чудове гасло, майже співзвучне з «підтримати Бірму») було виявом справжнього патріотизму. Думка була така поширена, що нерідко люди відчували неприязнь до чоловіків, які кидали робочі місця, щоб вступити до лав армії. Насправді ж Флорі від служби ухилився тому, що Схід вже повністю його розбестив. У нього не виникало жодного бажання проміняти віскі, своїх слуг і бірманських дівок на нудьгу учбових полігонів та виснажливі жорсткі марші. Війна вирувала розкатами грому десь далеко за обрієм. Подалі від небезпеки спекотна занехаяна країна потерпала від відчуття покинутості й нудьги. Флорі жадібно накинувся на читання, рятуючись від нестерпності свого буття в книжковому світі. Утомившись від парубоцьких утіх, він дорослішав і мимоволі вчився мислити самостійно.
Свій двадцять сьомий день народження він зустрів у лікарні, з голови до ніг вкритий огидливими виразками. Лікарі називали це болотною лихоманкою, проте було очевидно, що недугу спричинили надмірне вживання віскі й погане харчування. Флорі одужав, але ще довгих два роки на шкірі виднілися крихітні сліди ямок. Несподівано для себе він почав старіти й відчувати себе набагато старшим. Молодість скінчилася. Вісім років життя на Сході в лихоманках, самотності й безперервному пияцтві давали про себе знати.
Відтоді кожен наступний рік ставав дедалі самотнішим і нестерпнішим за попередній. Тепер усі його думки були отруєні ненавистю до духу імперіалізму, що оточував його. Механізм було запущено. Розум Флорі, хай як він намагався цього уникнути, поступово розвивався (одна з найбільших трагедій напівосвічених людей полягає саме в тому, що їхній розвиток відбувається із запізненням, у роки, коли вони вже встигнуть призвичаїтися до неправильного способу життя). Тепер перед ним відкрилася вся правда про сутність англійців та імперії. Британська Індія побудована на деспотизмі, — доволі доброзичливому, однак все ж таки деспотизмі, — кінцевою метою якого є таємне викрадення місцевих ресурсів. Проживаючи з англійцями на Сході, день за днем «насолоджуючись» товариством сахібів, Флорі накопичив стільки люті, що втратив будь-яку спроможність бути до них справедливим. Адже хай там як, а бідолахи були нічим не гірші за інших. Незавидна доля. Навряд чи це можна назвати вдалою угодою: витратити тридцять років на те, щоб отримувати мізерну плату на чужині, а потім повернутися на батьківщину з нікудишньою печінкою й спиною в решіточку (сліди від сидіння в плетених шезлонгах), щоб зрештою стати завсідником в якомусь зубожілому клубі. З іншого боку, немає жодних об’єктивних підстав й оспівувати сахібів. Побутує досить поширена думка, що чоловіки з «форпостів імперії» принаймні на щось здатні й чесно виконують доручену роботу. Маячня. Окрім науково-дослідних послуг, що надають для лісового департаменту, управління комунального господарства та ще кількох подібних відомств, у британських службовцях в Індії, які б сумлінно виконували свою роботу, немає жодної потреби. Мало хто з них віддається роботі так завзято й розсудливо, як пересічний поштмейстер провінційного англійського містечка. Насправді всю адміністративну роботу виконують місцеві підлеглі, а справжнім островом деспотизму є зовсім не чиновники, а армія. Маючи під боком ціле військо, чиновники разом із бізнесменами можуть без усяких зусиль спокійно будувати майбутнє, навіть будучи при цьому повними дурнями. А більшість з них якраз і є дурні. Недоумкуваті добропорядні бевзі, що тішаться й набивають ціну своїй тупості, ховаючи свої зади за чвертю мільйона багнетів.
