Будівля клубу збереглася й до наших днів, хоча відтоді її перетворили на державний кооперативний магазин. На місці саду, який колись буяв різнобарв’ям англійських квітів: дельфіній, руж, петуній, нині зведено громіздкі склади для зберігання запасів рису, олії та цукру. Бляшаний дах усе ще тримається над дерев’яною верандою біля входу, а головну кімнату, заповнену столами й стільцями з різних гарнітурів, тепер навпіл розділяє стіна. За часів Флорі інтер’єр міг похвалитися облізлим більярдним столом, бібліотекою запліснявілих романів, минуломісячними примірниками журналу «Панч» та запилюженим опудалом індійського замбара, що стирчало зі стіни. Члени британської спільноти Кати збавляли довгі вечори за прохолодним джином з тоніком і порожніми клубними балачками про собак, грамофони, тенісні ракетки, пекельну спеку й улюблену тему — нахабство бірманців (старше покоління членів клубу мрійливо згадувало старі добрі часи колонії, коли можна було відправити слугу до в’язниці із запискою, в якій зазначити: «Будь ласка, всипте пред’явнику п’ятнадцять ударів батогом»).
У більшості колоніальних спогадах, які мені доводилося читати, зображено доволі радісну картину життя в Бірмі із задушевними згадками про лакеїв з Мадраса, які готували крижане шанді на річкових флотиліях, сороміцькі застільні пісні навколо клубного піаніно, полювання в експедиціях, танці. Однак «Бірманські будні» — це дещо зовсім інше. Це розповідь про темний бік Британської Індії, яка викриває мерзенні й ганебні епізоди з життя імперії.
Більшість персонажів «Бірманських буднів» можна вважати безнадійними. І бірманці, і британці заплямовані колоніальною системою, в якій їм доводиться жити. Якщо говорити про вигаданих героїв, то Джон Флорі аж надмірно неправильний. Це легковажний і жорстокий боягуз, який весь час жаліє себе. Майже в кожному розділі він неодмінно щось утне, що принижує його гідність і змушує читача ніяковіти. Однак він, як і більшість головних персонажів Орвелла, — неприємна й майже нестерпна людина.
Читаючи «Бірманські будні», неможливо не помітити натяки на майбутні теми, порушивши які, Орвелл невдовзі стане таким популярним. Флорі — це самотня й нужденна людина, яка втрапила в пастку великої системи, що руйнує в людині все хороше. Так само як Флорі, у Бірмі Орвелла оточували люди, з якими, як він відчував, у нього не було нічого спільного, і яким не міг повністю відкритися. Флорі, який замислюється над обмеженнями колоніального суспільства, легко можна уявити мешканцем Океанії з роману «1984»:
«Світ, в якому цензурують кожне слово, кожну думку... чи може існувати дружба, коли кожен білий чоловік — це гвинтик у коліщатах деспотизму. Свобода слова тут — поняття нечуване. Однак усі інші види свободи дозволені. Ніхто вам не перешкоджатиме стати п’яницею, гульвісою, боягузом, наклепником або ж розпусником. Робіть що завгодно, лише не думайте самостійно».
Коли в 1930-х роках було вперше опубліковано «Бірманські будні», книжка стала справжньою несподіванкою для деяких сивих борід Бірми. Колега Орвелла, який навчався разом з ним у школі підготовки поліції Мандалая, вважав, що той «неабияк розчарував товаришів». Про це навіть преса писала, що здоровань директор школи підготовки несамовито розлютився й погрожував відлупцювати Орвелла, якщо йому коли-небудь доведеться побачити його знову.
На захист свого немилостивого зображення колоніального суспільства Орвелл написав: «Наважуся сказати, що те, що я написав деякою мірою несправедливе, а деякі подробиці неточні, але більша частина тексту — це доповідь про те, що я побачив на власні очі».
Цікавим є той факт, що в пізніших романах Орвелл дзеркально відобразив бірманські події. Нині в Бірмі ходить жарт, що про неї Орвелл написав не один, а три романи, і до цієї трилогії належать «Бірманські будні», «Колгосп тварин» та «1984».
Уперше Орвелл відсилає до «Бірманських буднів», оскільки цей роман — своєрідний літопис періоду, коли країна перебуває під гнітом британського колоніалізму. Невдовзі після здобуття Бірмою незалежності від Британії, військовий диктатор, який прийшов до влади 1962 року, ізолював країну від зовнішнього світу, розгорнув «Бірманський шлях до соціалізму» й перетворив Бірму в одну з найбідніших країн Азії. Саме про це йдеться в «Колгоспі тварин» — алегоричному оповіданні про соціалістичну революцію, яка пішла не за планом, унаслідок чого стадо свиней скинуло людей-фермерів і, захопивши владу, зруйнувало ферму. «1984» — бездушна антиутопія, де зображене проймає жахом аж до кісток — моторошна картина сучасної Бірми, країни, якою керує одна з найжорсткіших військових диктатур у світі.
Інтелігенція Бірми жартома охрестила Орвелла «пророком». Думками він завжди був у Бірмі, до якої прикипів фізично, і ці почуття не згасали в нього аж до кінця життя. Живучи в Бірмі, він навіть відростив собі вуса, схожі на ті, що носили офіцери британських полків, що були розміщені в цій країні. Він навіть зробив там кілька татуювань: на кожній фаланзі пальців рук відтоді мав по невеличкому неохайно обведеному синьому колу. Чимало бірманців, які проживають у сільській місцевості, і досі мають такі татуювання. Вважають, що вони захищають від куль й укусів змій.
Через десять років після повернення до Англії, Орвелл додав цей уривок до рецензії своєї книжки:
«Для середньостатистичного англійця в Індії (Бірма тоді входила до складу Індійської імперії) основним фактом, на якому будувалось його подальше сприйняття, важливішим навіть за самотність чи несамовиту спеку, була незвичність місцевості. Спочатку чужинницьке середовище напускає на нього нудьгу, потім він починає ненавидіти його, але зрештою закохується в нього і вже ніколи не відпускає зі своєї свідомості, і якимось містичним чином воно починає впливати на всі його переконання».
Описуючи азійську країну в «Бірманських буднях», Орвелл продемонстрував свій найдосконаліший образотворчий вид письма. Саме тому художнє оформлення екзотичної місцевості, на тлі якої розгортаються події роману, таке мальовниче й досконале. Читача полонять ранкові тумани, а легені наповнює аромат тропічних квітів. Іншим творам Орвелла, здається, бракує жвавого духу «Бірманських буднів». Жодне з його зображень Іспанії та Англії не народило таких живих «яскравих місць», як він сам іронічно називав їх. Пейзажі Сходу глибоко укорінилися в думках Орвелла.
Спогади про дні, які Орвелл провів у Бірмі, стали основою двох його найвідоміших есеїв: «Як я стріляв у слона» та «Страта через повішення». Навіть уже помираючи, думками Орвелл блукав цими мальовничими східними краєвидами в пошуках натхнення для нового роману. Він уперто продовжував працюти над новими творами, навіть попри заборону лікарів санаторію в Котсуолді, в якому Орвелл лікувався від туберкульозу легенів. Ті конфіскували його друкарську машинку й рекомендували припинити писати. Він квапливо писав листи, вигадував есеї, робив огляди на книжки й узгоджував правки свого нового роману «1984», який ось-ось мав вийти друком. Також у його залихоманеному розумі жевріла ідея написання нової книжки під назвою «Історія з курильної кімнати», яка спонукала до повторного відвідування Бірми.
«Історію з курильної кімнати» письменник планував як новелу обсягом тридцять-сорок тисяч слів, в якій би йшлося про те, як безповоротно змінився рожевощокий британський юнак після життя у вологих джунглях колоніальної Бірми.
На жаль, Орвелл не мав змоги завершити цей твір; невдовзі після початку написання він помер і залишив після себе лише нарис сюжетної лінії та коротенький епізод, нашвидкуруч надряпаний чорнилом. «Бірманські будні» залишаються єдиним головним літературним твором, в якому простежується потужний і тривалий зв’язок — у половині книжки зображено реальність, в іншій половині — вимисел — між Джорджем Орвеллом та Бірмою.
Серед документів, які зберігають в архіві Лондонського університету, є вірш, який написано на писальному папері уряду Бірми. Цей вірш — неопублікована епітафія на головного героя «Бірманських біднів» Джона Флорі. За задумом Орвелла, текст вірша варто було б викарбувати на корі піпала (священного фікуса), який посаджено біля могили Флорі в Бірмі:
