Щось гучно зашаруділо в листві. Елізабет підняла рушницю, та Флорі заперечливо захитав головою й опустив рукою ствол. Довгим, майже стройовим кроком стежкою пробігла дика курка.

Крики загоничів, здавалося, зовсім не наближались, тиша в цій частині джунглів, навіювала морок. Мураха, що повзала по руці Елізабет, болісно вкусила й впала на землю. У серці Елізабет здіймалася хвиля відчаю: леопард не з’являвся, йому вдалося десь причаїтися, вони точно його загубили. Розчарування несправджених сподівань було таким гнітючим, що вона воліла радше б узагалі ніколи не чути про цього леопарда. І тут вона відчула, як загонич щипнув її за лікоть. Він сторожко витягнув своє обличчя вперед, майже торкаючись м’якою тьмяно-жовтою щокою щоки Елізабет. Він був так близько, що вона відчувала запах кокосової олії на його волоссі. Його обвітрені губи зморщились, немов готові до свисту; він щось почув. Невдовзі це почули й Флорі з Елізабет: ледь чутний шелест, немов якась летюча істота, що безшумно пересувалася джунглями, ледь торкаючись кінчиками пазурів землі. Тієї ж миті з підліску майже за п’ятнадцять метрів від них з’явилася голова й груди леопарда.

Ставши передніми лапами на стежку, він зупинився. Голова низько опущена, вуха притиснуті, верхні ікла напоготові, лапи жахають своєю могутністю. У тьмяному світлі джунглів він був не жовтим, радше сірим. Звір пильно до чогось прислухався. Елізабет ледь встигла побачити, як Флорі підвівся, підняв рушницю й миттю спустив гачок. Проревів постріл, а одночасно з ним і сильний тріск — звір повалився в хащі.

— Обережно! — прокричав Флорі, — з ним ще не покінчено!

Він знову вистрілив і після того, як ущухнув шум пострілу, у кущах завовтузився поранений звір. Леопард важко дихав. Флорі поспіхом розкрив рушницю, намацав у кишені патрони, викинув усі на стежку й упав на коліна, швидко перебираючи їх.

— Тисяча чортів! — заволав він. — Жодного картечного. Куди, чорт забирай, я їх запхав?

Поранений леопард зник з очей мисливців. Він повзав заростями, немов велетенська поранена змія: то рикав, то випускав несамовите й жаске ревіння. Здавалося, шум наближався. На кожному патроні, які перебрав Флорі, він знайшов лише позначки шість та вісім. Решта великокаліберних патронів, як виявилося, лишилася в сумці Ко Сла. Хрускіт і ревіння чулися вже близько, та джунглі були такими густими, що розгледіти нічого не вдавалося.

Почулося два бірманських голоси, які волали: «Стріляй! Стріляй! Стріляй!». Тепер вони віддалялися, очевидно, шукали найближче дерево, на яке можна було вилізти. У підліску почувся тріск. Щось відбувалося так близько, що сколихнуло навіть кущ, біля якого зачаїлася Елізабет.

— Боже правий, він майже тут! — промовив Флорі. — Треба його якось розвернути, відволікти звуком.

Елізабет підняла рушницю. Коліна стукали, як кастаньєти, але рука була тверда, мов камінь. Постріл! За ним ще один. Скалічений, та все ще спритний і невидимий, леопард поповз геть.

— От молодець! Ви його злякали, — пригнічено промовив Флорі.

— Але ж він тікає! Він віддаляється від нас! — закричала Елізабет, підстрибуючи від радості і збираючись бігти за леопардом. Флорі хутко схопився на ноги й відтягнув її назад.

— Не бійтеся, залишайтесь тут і чекайте!

Запхавши два мисливських дроби в рушницю, Флорі помчав на звук леопарда. Якийсь час Елізабет не вдавалося розгледіти ані звіра, ані чоловіка, та потім вони знову з’явилися в прогалині за тридцять метрів від неї. Леопард корчився від болю, хрипів, але продовжував повзти далі. Флорі наставив на нього рушницю й вистрілив із відстані чотирьох кроків. Леопард здригнувся, перевернувся на бік, жалісно скрутився й завмер. Флорі тицьнув тіло дулом рушниці, воно не ворушилось.

— Готовий! Усе скінчено, підійдіть полюбуватися нашою здобиччю, — покликав він.

Елізабет і двоє бірманців, що хутко сплигнули з дерева, підбігли до Флорі. Леопард, це був самець, лежав, прикривши голову двома передніми лапами. Мертвим він був набагато меншим: жалісливе бездиханне кошеня. Коліна Елізабет усе ще тремтіли. Вони з Флорі знов стояли пліч-о-пліч, дивились на леопарда, та цього разу за руки не трималися.

Десь за хвилину з радісними криками підбігли й Ко Сла з рештою. Фло нюхнула вбитого леопарда, заскиглила, підібгала хвостик і хутко накивала п’ятами, забігши за метрів п’ятдесят від тіла. Знову покликати її до нього не вдавалося. Уся компанія, оточивши леопарда колом, розглядала його навколішках. Вони плескали руками його красивий м’який, як у зайця, білий животик, натискали на масивні пальці, щоб оголити кігті, відтягували чорні губи, розглядаючи ікла. Двоє загоничів уже встигли зрубати довгий бамбук і прив’язали до нього леопарда лапами догори і, волочачи хвіст хижака пилюкою, тріумфально потягли здобич до села. І хоча сонце ще не сіло, про продовження полювання вже ніхто не згадував. Геть усім, зокрема і європейцям, кортіло скоріш дістатися дому й похвалитися своїми подвигами.

Флорі з Елізабет йшли поруч стернею. Інші, нав’ючені зброєю й тушею леопарда, плелися на тридцять кроків поодаль. Фло перебирала лапками ще далі. Над Іраваді нависло сонце, сповіщаючи про свій захід. Воно рівномірно встилало все поле, золотячи стерню й пестячи їхні обличчя теплим ніжним промінням. Плече Елізабет ледь торкалося плеча Флорі. Промоклі від поту сорочки висохли. Говорили вони небагато. Обох охопило те надзвичайне відчуття щастя, яке настає після повного виснаження й важливого досягнення, з яким не здатні зрівнятися жодні інші насолоди тіла і душі.

— Шкура леопарда ваша, — сказав Флорі, коли вони підійшли до села.

— Ні-ні, це ж ви його підстрелили!

— І чути не хочу, вона ваша. Чорти мене забирай, цікаво, чи знайдеться в цій країні ще одна жінка, яка б трималася так, як ви! Я бачив лише, як вони верещать і втрачають свідомість. Віддам вашу шкуру у в’язницю Чаутади. Там є засуджений, який може зробити її м’якою, як оксамит. Уже сьомий рік там відбуває покарання, то ж мав удосталь часу навчитися ремеслу.

— Що ж, безмежно вам дякую!

На цьому розмову завершили. Трохи згодом, коли весь піт і бруд буде змито, а шлунки наповняться вечерею, вони знову зустрінуться в клубі. Про побачення вони не домовлялися, та все було зрозуміло й без слів. Так само було зрозуміло й те, що Флорі попросить руки Елізабет, хоча про це також нічого не було сказано.

У селі Флорі заплатив загоничам по вісім анн кожному, проконтролював білування шкури леопарда й уручив старості пляшку пива з двома плодоїдними голубами. Шкуру разом із головою леопарда поклали в каное. Хай як Ко Сла не намагався охороняти здобич, та всі вуса вже встигли розкрасти. Кілька парубків вийшли зі своїх домівок і забрали тушу, щоб з’їсти серце й інші органи хижака. Місцеві вірять, що з’ївши серце звіра, можна стати такими ж сильними і швидкими, як леопард.

Увійшовши до клубу, Флорі застав Лакерстінів в поганому гуморі. Місіс Лакерстін, як завжди, зайняла найліпше місце під опахалом і гортала журнали, вивчаючи, скільки коштів щороку витрачають на утримання королівської родини, і список громадян, які мають дворянський титул у Бірмі. Вони посварилися з чоловіком, який щойно діставшись клубу, продемонстрував відкриту непокору, замовивши собі «подвійну фішку» (джин із содовою) і тепер ігнорував її за читанням «Пінкена». Елізабет у задушливій бібліотеці на самоті гортала сторінки старого номера «Блеквуда».

Після розставання з Флорі, з Елізабет трапилася огидна пригода. Коли вона вийшла з ванни й саме збиралася одягатися до вечері, до кімнати раптом забіг її дядечко буцімто ще трохи послухати про сьогоднішнє полювання. Він почав торкатися її ноги в спосіб, який просто неможливо було зрозуміти хибно. Елізабет охопила паніка. Вона вперше побачила те, що деякі чоловіки можуть кохатися зі своїми племінницями. Вік живи — вік учись. Містер Лакерстін спробував звести все на жарт, та був надто незграбний і п’яний, щоб йому це вдалося. Йому надзвичайно пощастило, що дружина була далеко й нічого не чула, інакше скандал би вийшов неабиякий.