Відчуття, яке дарував дотик до пухнастої тушки, зачарувало Елізабет. Чи зможе вона взагалі віддати її? Як же їй хотілося розцілувати її, притиснути до грудей. І Флорі, і Ко Сла, і навіть загоничі — усі без винятку милувалися тим, як ніжно вона пестить мертву пташку, обмінюючись один з одним усмішками. Нарешті, згнітивши серце, вона віддала її Ко Сла, щоб той поклав у сумку. Цілком усвідомлено Елізабет відчула в собі бажання прилинути до Флорі й поцілувати його. Певною мірою саме вбивство голуба змусило її відчути це.
Тепер старший мисливець пояснив Флорі, що вони мають пройти поле з ананасами й розчистити ще одну ділянку на його кінці. Вони вийшли на сонячне світло, яке після мороку джунглів одразу вдарило в очі. Галявина, розбита просто посеред джунглів, немов клаптик підстриженої трави на занедбаному газоні, виявилася просторою, з гектар, і засадженою не тільки ананасами, але й колючими кактусоподібними рослинами, що проростали рядами, тонучи в бур’янах. Зсередини поле розділяв навпіл низький живопліт. Пройшовши майже все поле, з-під цієї огорожі до вух європейців донеслося пронизливе кукурікання.
— Ви чули? — скрикнула Елізабет, зупиняючись. — Це дикий півень, так?
— Так. Десь о цій порі вони зазвичай виходять сюди з джунглів щось поїсти.
— А ми можемо знайти його та підстрелити?
— Що ж, можемо спробувати, якщо ваша ласка. Але маю попередити, ці хитрюги дуже полохливі, то ж доведеться навшпиньках прокрадатися вздовж огорожі, поки не порівняємося з ним.
Відіславши Ко Сла із загоничами подалі, вони удвох обійшли поле збоку й тихенько покралися уздовж живоплоту. Аби не потрапити на очі півню, їм довелося зігнутися вдвоє. Елізабет йшла першою. Лоскочучи верхню губу, із лоба стікав гарячий піт, серце бурхливо билося. Відчувши, що Флорі торкнувся її стопи, зупинилася. Обоє випрямились і дружньо окинули оком живопліт.
Маленький карликовий півень енергійно дзьобав землю за десять метрів від них. Чепурненьке довге шовковисте пір’я на шийці, гребінець дугою, хвостик лаврово-зеленою райдугою. Із ним було шість курей ще меншого розміру з коричневим пір’ям і рябими, схожими на зміїну шкуру, спинками. Та за всією цією казковою розкішшю Флорі з Елізабет спостерігали не більше як секунду. Сполошені птахи, кудкудакаючи, схопилися на лапи й прожогом кинулися у джунглі. Майже блискавично, здавалося, навіть автоматично, Елізабет підняла рушницю й вистрелила. Це був один із тих пострілів, які не супроводжуються ані прицілюванням, ані усвідомленням відчуття рушниці в руці, лише силою думки, яка, здається, летить позаду кулі й веде її до цілі. Елізабет знала, що птах приречений на загибель, ще до того, як натиснула на гачок. Птах упав майже за тридцять метрів від Елізабет, розсипавши довкола своє пір’я. «Чудовий постріл, просто майстерний!», — вигукнув Флорі. Віддавшись солодкій миті перемоги, обоє кинули рушниці, пробралися через тернову огорожу й пліч-о-пліч помчали до місця, де лежав птах.
— Чудовий постріл! — повторив Флорі, який був збуджений так само, як і вона. — Присягаюся Юпітером, я ще ніколи не бачив, щоб хтось убив птаха в польоті першого ж дня. Ніколи! Ви витягли рушницю, мов блискавка. Неперевершено!
Вони стояли навколішки, дивлячись одне одному в очі, а мертва пташка лежала між ними. Раптом вони усвідомили, що Флорі своєю правою рукою міцно стискає ліву руку Елізабет. Вони прибігли сюди, тримаючи одне одного за руку, навіть не помічаючи цього.
В обох перехопило подих від відчуття чогось доленосного, що от-от має статися. Флорі витягнувся вперед і ніжно взяв її другу руку. Елізабет не пручалася, далась добровільно. Якусь мить вони стояли навколішки, тримаючись за руки. Сонце поливало їх яскравим сяйвом, а тіла випаровували тепло. Вони ніби неслися на хмарах запалу й радості. Бажаючи скоріш притягнути її до себе, він узяв її за плечі.
Та раптом різко відвернувся від неї, підвівся й потягнув Елізабет угору, відпустивши її руки. Згадка про родиму пляму не дала йому наважитись. Не тут, не при денному світлі! Приниження, яке б спричинив цей гарячий вчинок, було б просто нестерпним. Намагаючись якось відвести від цього увагу, він нахилився й підняв дикого півня.
— Це було просто неймовірно, — промовив він. — Вам не треба ніяке навчання, ви вже вмієте стріляти. А тепер нам ліпше перейти до наступної позиції.
Щойно вони перетнули живопліт й узяли до рук зброю, з краю джунглів пролунало кілька криків. Двоє загоничів величезними стрибками бігли просто на них, шалено махаючи руками в повітрі.
— Що відбувається? — запитала Елізабет.
— Не знаю. Можливо, побачили якогось звіра чи ще щось. Судячи з вигляду, несуть вони гарні новини.
— Слава небесам! Побігли!
Загоничі стрімко чкурнули полем, пробиваючись крізь ананаси й жорсткий колючий бур’ян. Ко Сла з п’ятьма загоничами збіглися до купи, одночасно щось торочачи один одному, двоє інших схвильовано махали Флорі й Елізабет, жестами запрошуючи наблизитись до них. Підійшовши, посеред купи, в яку збилися загоничі, вони побачили літню жінку, яка однією рукою підтримувала обдертий лонджі, а іншою жестикулювала великою сигарою. До вух Елізабет долинуло слово, за вимовою схоже на «шар», яке повторювали знов і знов.
— Що вони говорять? — запитала вона.
Навколо Флорі стовпилися загоничі; усі бадьоро щось торочили й показували на джунглі. Поставивши їм кілька запитань, він махнув рукою, наказуючи замовкнути, і звернувся до Елізабет:
— Кажу вам, нам точно щастить! Ця старушенція проходила через джунглі, і каже, що одразу після пострілу, який ви щойно зробили, побачила леопарда, який налякано перебігав стежку. Ці хлопці знають, де він, найімовірніше, переховується. Якщо поквапимося, можливо, вони зможуть оточити його до того, як той утече, та загнати в наш бік. Ну що — спробуємо?
— О Боже! Так! Так! Яка фантастична пригода! Якби ж, якби ж нам удалося вполювати того леопарда!
— Ви ж усвідомлюєте всю небезпеку? Ми триматимемося якнайближче одне до одного. Гадаю, усе буде добре, але розслаблятися не варто. Ви готові?
— О, звичайно! І не думайте — я не боюся. Нумо! Покваптесь!
— Хтось із вас піде з нами й покаже дорогу, — сказав він загоничам. — Ко Сла, візьми Фло на повідець і рушай з іншими. З нами вона ніколи не замовкає. Нам доведеться рухатися дуже швидко, — додав він Елізабет.
Ко Сла разом із загоничами побігли вдовж краю джунглів. Вони кинуться всередину й почнуть заганяти звіра. Інший загонич, той самий юнак, який лазив на дерево за голубом, пірнув у джунглі, а слідом за ним і Флорі з Елізабет. Короткими поспішними кроками, майже біжучи, він провів їх через лабіринт стежинок, які витоптала дичина. Гілля чагарників звисало так низько, що іноді доводилося майже повзти, маневруючи між дротами ліан. Ноги ступали лише м’яким пилом, дозволяючи мисливцям тихенько пересуватися. Наблизившись до місця, яке, найімовірніше, було якимось орієнтиром, загонич раптово зупинився, показав пальцем на слід, а потім притис його до губ, наказуючи усім мовчати. Флорі дістав з кишені чотири картечні патрони й тихенько зарядив рушницю Елізабет.
Ззаду почувся ледь чутний шелест, усі насторожилися. Кущі розступилися під натиском майже оголеного юнака з арбалетом у руці. Бо-зна звідки він тут узявся. Той поглянув на загонича й головою змахнув убік стежки. Двоє юнаків, поспілкувавшись жестами, здається, дійшли згоди. Не мовивши й слова, усі четверо крадькома здолали сорок метрів стежиною, потім звернули з неї і зупинилися. Тієї ж миті за кілька сотень метрів вибухнув страхітливий шквал криків, що перебивав гавканням Фло.
Елізабет відчула на своєму плечі руку загонича, який натиском велів присісти, що, не зволікаючи, зробили всі четверо, сховавшись під кущем: європейці перед ним, бірманці — позаду. Здалеку лунав такий кордебалет криків і брязкання дахів об стовбури дерев, що навряд чи можна було повірити, що весь цей галас може здійняти лише шестеро людей. Загоничі робили все можливе, щоб леопард не повернув до них. На очах Елізабет величезні блідо-жовті мурахи марширували строєм, пробираючись шипами куща. Один упав їй на руку і поповз по передпліччю, та вона не наважувалася й поворухнутися, щоб скинути його. У голові лунало лише одне: «Боже, прошу тебе, нехай з’явиться леопард! Благаю, нехай він прийде!».