— Он там наше місце полювання, — сказав Флорі, вказавши рукою на скошене й запилюжене поле, яке розділяли грязьові межі на ділянки з пів гектара, подекуди навіть два.
Неймовірно нудний, позбавлений життя пейзаж, який рятували лише зграї білосніжних чапель. Край поля стрімко обривали джунглі, що здіймалися в небо темно-зеленою скелею височенних дерев. Загоничі відійшли до невеликого, схожого на глід, дерева, що проростало за двадцять метрів поодаль. Один з юнаків упав перед ним навколішки, вклоняючись йому до самої землі, і почав стиха щось промовляти, поки старий мисливець виливав на землю пляшку якоїсь каламутної рідини. Решта мовчки спостерігала за обрядом із серйозними нудними обличчями, які зазвичай бувають у прихожан у церкві.
— Що це вони роблять? — запитала Елізабет.
— Просто приносять жертву місцевим богам. Аборигени називають їх натами. Вважайте їх своєрідними дріадами. Зараз вони моляться їм, щоб ті принесли нам талан.
Мисливець повернувся й надламаним голосом пояснив, що перш ніж рушати в гущу джунглів, вони мають розчистити ділянку хащ, що росли праворуч. Вочевидь, це їм звелів сам нат. Махнувши дахом, старий вказав Флорі з Елізабет, де їх почекати. Шість загоничів зникло в кущах. Вони мали прорубати прохід до рисового поля й повернутися назад. За тридцять метрів від краю джунглів Флорі з Елізабет помітили кілька диких кущів і рушили туди, щоб сховатися в їхньому затінку. Ко Сла пішов за ними й присів напроти під іншим кущем, тримаючи Фло за комірець і погладжуючи загривок, намагаючись заспокоїти тварину. На полюванні Флорі завжди відсилав Ко Сла подалі через дурну дражливу звичку цокати язиком за кожного промаху. Далекою луною пролетів звук постукування і дивних завивань — загоничі взялися до роботи. Несподівано Елізабет так затремтіла, що не ладна була утримати рушницю. Птах дивовижної краси трохи більший за дрозда, із сірими крилами й палаюче-багряним тільцем, зірвався з дерева й стрімко пікірував на них. Постукування й крики стали голоснішими. Один із кущів на краю джунглів розступився під натиском великого звіра, що з’явився за ним. Елізабет підняла рушницю й спробувала прицілитися. Однак виявилось, що це був лише оголений жовтий загонич із дахом у руці. Побачивши, що дійшов до краю, він гукнув решту побратимів.
Опустивши рушницю, Елізабет спитала:
— Що відбувається?
— Нічого. Загоничі завершили.
— Тож там нічого не було! — скрикнула вона з гірким розчаруванням.
— Не хвилюйтеся. Ніколи не буває всього й одразу. Наступного разу пощастить значно більше.
Вони перетнули горбкувату стерню, пробираючись крізь межі багнюки, що розділяли поля, і зайняли свою позицію навпроти високої зеленої стіни джунглів. Елізабет хутко навчилася заряджати рушницю. Цього разу пощастило куди швидше — Ко Сла ледь встигнув свиснути.
— Пильнуйте! — крикнув Флорі. — Швидше, ось вони!
За сорок метрів над їхніми головами блискавицею пролетіла зграя зелених голубів. Жменька катапультованих каменів, що пролітали небом. Від хвилювання в Елізабет звело кінцівки. Кілька секунд вона не могла ворухнутися, та потім усе ж удалося направити дуло в повітря на птахів і рішуче натиснути гачок. Але нічого не сталося. Вона почала інтенсивно стискати гачок. Та щойно птахи порівнялися з їхніми головами, вона віднайшла запобіжник і зняла його, одночасно натиснувши гачок. Пролунав оглушливий гуркіт, і її відкинуло назад. Вона забила ключицю. Від птахів вона промазала на цілих тридцять метрів. Тієї ж миті побачила, як Флорі прицілюється і стежить за мішенню. А потім два голуби несподівано обірвали політ, закрутились у повітрі й стрілами впали на землю. Почувся радісний вереск Ко Сла, який, прихопивши Фло, погнав за здобиччю.
— Увага! — знову скомандував Флорі, — плодоїдний голуб. Іди сюди, голубчику!
Над головою Елізабет залопотів крилами великий важкий птах, який летів набагато повільніше за інших. Та після своєї попередньої невдачі бажання стріляти в неї більше не виникало. Вона мовчки спостерігала, як Флорі засунув патрон у казенник і підняв рушницю, потім із дула простягся білий шлейф диму. Ще мить — і птах з простреленим крилом гучно впав на землю. Схвильовано підбігли Фло з Ко Сла: перша з великим плодоїдним голубом у пащі, другий — з широкою усмішкою й двома зеленими голубами, яких демонстративно дістав із своєї качинської сумки.
Флорі взяв одну з маленьких зелених тушок, щоб показати Елізабет:
— Лише подивіться. Хіба ж вони не гарненькі? Найкрасивіший птах в Азії.
Елізабет акуратно торкнулася кінчиком пальця гладенького пір’я голуба. Це наповнило її гірким присмаком заздрості, адже птаха підстрелила не вона. Та попри те, що їй справді було цікаво роздивитися здобич, більше її цікавив зараз Флорі, якого тепер, коли вона на власні очі побачила його мисливську майстерність, Елізабет майже обожнювала.
— Тільки погляньте на його пернату грудку — ювелірна робота. Вбивати їх — це справжній злочин. Бірманці кажуть, що їх нудить лише від однієї думки про вбивство цих птахів. Немов підстрелене тільце промовляє до свого вбивці: «Багатства в мене небагато, та нічого з твого я не відібрав. То чому ж ти відібрав у мене життя». Однак мушу сказати, ніколи й не бачив, щоб місцеві полювали на них.
— А для їжі вони придатні?
— Ще й як. Але попри це, убиваючи їх, завжди відчуваю великий сором.
— Хотіла б я мати ваш хист! — заздрісно зізналася вона.
— Справа звички. Незабаром і ви наловчитеся. Уже вмієте тримати рушницю, а це більше, скажу я вам, ніж вміє більшість початківців.
Однак наступні два постріли Елізабет також не увінчалися успіхом. Те, що одразу з обох цівок рушниці стріляти не можна, вона швидко вивчила, але хвилювання надто паралізувало її рухи, щоб влучно прицілитися. Флорі застрелив ще кількох голубів і маленьку бронзовокрилу голубку із зеленою, мов венеціанська мідянка, спинкою. У диких курок вистачило клепки не висовуватися з джунглів, хоча іноді вони таки сповіщали про свою присутність кудкудаканням та зрідка пронизливим співом півнів. Наші герої дедалі глибше заглиблювались у джунглі. Сонячне світло, затримуючись на густому листі дерев, доходило до землі сіруватим ряботінням. Хай би куди впадало людське око, довкола лише міріади дерев, заплутані кущі та ліани, що бурхливо оповивали все навкруги, як море оповиває палі пристані. Неймовірно щільні ліани, що стелилися землею й стовбурами дерев на десятки кілометрів вперед, пригнічували погляд. Деякі з них були такими товстими, що скидалися на жирних зміїв. Вистежуючи дичину вузькими стежками, слизькими берегами та чортополохами, Флорі з Елізабет геть обдерли свій промоклий від поту одяг. Повітря сповнила задушлива спека із запахом розтоптаного листя. Час від часу невидимі цикади об’єднувалися в лісовий хор, видаючи пронизливий металевий звук, схожий до того, який виникає від перебирання сталевих струн гітари, а потім різко обривалися, звільнивши місце моторошній тиші.
Наближаючись до п’ятої позиції вони підійшли до височенного піпала, на верхівці якого чулося воркотіння плодоїдних голубів. Звук нагадував віддалене ревіння корів. Маленький сіруватий птах вилетів з крони й примостився на самому верхньому суку.
— Спробуйте стріляти в положенні сидячи, — запропонував Флорі Елізабет. — Обережно ведіть ціль, а потім стріляйте не зволікаючи. І ліве око не заплющуйте.
Елізабет слухняно підняла рушницю, яка, уже звично для неї, почала тремтіти в руках. Загоничі дружною ватагою зупинилися подивитися на білу леді, яка тримає зброю. Декого з них ця картина так здивувала й навіть шокувала, що почулися несхвальні цокання язиками. Зібравши всю волю в кулак, Елізабет на секунду перестала тремтіти й натиснула гачок. Пострілу вона не почула; ніхто ніколи його не чує, коли спускає гачок. Здавалось, птах стрибнув із сука вгору, потім, знов і знов перевертаючись у повітрі, повалився вниз і зрештою застряг у гілці за десять метрів від землі. Один із загоничів відклав свій дах і, оцінюючи, глянув на дерево. Потім підійшов до довжелезної ліани, що звисала з сука. Дивовижне сплетіння нагадувало строкату ячмінну цукерку завтовшки з чоловічу ногу. За мить він видряпався ліаною до здобичі так легко, наче це була драбина, і скинув голуба на землю. Відтак підняв його і поклав знесилене ще тепле тільце до рук Елізабет.
