Струмок звузився, водяна гіацинтова клумба поступилася місцем крутим шоколадно-коричневим болотистим берегам. Десь далеко над водою схилилися хатинки, що ледь трималися на палях, позабиваних у саме дно. Між двома з них застиг голопузий хлопчик, тримаючи в руці нитку, прив’язану до зеленого жука, який ширяв над його головою, немов повітряний змій. Раптом він відвів очі від жука на європейців і криком сповістив про побачене місцевих дітлахів, які тієї ж миті матеріалізувались нізвідкіль. Старий бірманець зверув каное до пристані, за яку правив поодинокий цупко вкритий наростами стовбур пальми, що кинули в багнюку, вискочив на нього й допоміг Елізабет зійти на берег. За ними, нав’ючені торбами й коробками з патронами, пішли й інші, зокрема й Фло, яка, не пропускаючи нагоди, заплигнула в багнюку по саму шию й весело там вовтузилася. Назустріч мисливцям висунувся зістарений джентльмен у фуксиновому пасо з бородавкою на щоці, з якої звисали чотири сиві волосинки довжиною з два сантиметри. Обвівши поглядом дітей, що юрмилися біля пристані, він схилився в поклоні шико.
— Це староста, — пояснив Флорі.
Показавши вбік свого будинку, старий, зігнувшись у дугу, почимчикував уперед. Наслідок ревматизму, до якого додалися постійні поклони шико, без яких спілкування з дрібними урядовцями тут не уявляли. Вслід за європейцями рушила й ціла ватага дітей упереміш із собаками, чий гучний гавкіт змушував Фло дедалі ближче й ближче припадати до п’ят господаря. З кожної шпарини на «інгалейкму» витріщалося по кілька місяцеподібних облич селюків. Від сонячного світла село ховалося під пишною кроною дерев. У сезон дощів струмок виходив з берегів, перетворюючи місцевість на зубожілу Венецію, в якій мешканці сідали в каное одразу ж із дверей своїх хатин.
Будинок старости був трохи більший за інші й мав гофровану залізну покрівлю, яка, попри нестерпне гуркотіння, яку чулося під час дощів, була гордістю всього його життя. Витративши всі свої статки на таку розкіш, він відмовився від будівництва пагоди, чим суттєво зменшив свої шанси потрапити в нірвану. Поспіхом піднявшись сходинками, староста штовхнув ногою в ребра юнака, що спав на веранді, відтак той розвернувся й знову розкланявся перед європейцями, запрошуючи їх зайти всередину.
— Зайдімо? — спитав Флорі. — Гадаю, нам доведеться почекати з пів години.
— А ви б не могли попрохати його винести кілька стільців на веранду? — відповіла на це Елізабет. Після всього пережитого в крамниці Лі Йейка вона потайки вирішила більше ніколи не заходити в помешкання аборигена, якщо хоч якось може цьому зарадити.
Зсередини почулася метушня, староста разом із підлітком і якимись жінками витягли два дивовижно прикрашених червоними квітами гібіскуса стільці. З билець звисали гасові лампи, у яких проростали бегонії. Очевидно, для європейців тут були приготовані особливі трони. Коли Елізабет сіла, знову з’явився староста. Цього разу з чайником, в’язкою дуже довгих яскраво-зелених бананів і шістьма вугільно-чорними чирутами. Та побачивши, що він наливає їй горнятко чаю, Елізабет заперечливо захитала головою, адже чай, якщо це лише можливо, мав ще гірший вигляд ніж у Лі Йейка.
Староста збентежено потер носа, повернувся до Флорі й запитав, чи не бажає молода тхакінма додати трохи молока у свій чай. Він чув, що європейці п’ють чай з молоком. Тож якщо є таке бажання, селяни можуть миттю зловити корову й надоїти трохи. Однак Елізабет була непохитна у своїй відмові від частування старости. Та все ж, відчуваючи спрагу, не втрималась і попрохала Флорі послати когось за пляшкою газованої води, яку Ко Сла заздалегідь приготував для неї. Побачивши це, староста, відчуваючи провину за те, що недосить добре підготувався, покинув веранду, залишивши її європейцям.
Елізабет все ще дбайливо тримала рушницю на колінах, тоді як Флорі, притулившись до билець веранди, удавав, що курить одну з чирят, яку приніс староста. Елізабет, якій вже давно уривався терпець розпочати полювання, завалювала Флорі незліченною кількістю запитань.
— Коли ми вже зможемо почати? Гадаєте, ми захопили досить патронів? Скільки загоничів ми візьмемо? Я так сподіваюся, що нам пощастить! Ви ж теж думаєте, ми когось підстрелимо, правда?
— Боюся, нічого надзвичайного ми не знайдемо: кілька голубів, а, можливо, навіть і дика курка, нам забезпечені. Зараз не сезон, та на курок це не поширюється. Подейкують, що десь поряд бродить леопард, який минулого тижня загриз бика майже в селі.
— О Боже, леопард! Ой як чудово було б, аби нам удалося його вполювати!
— Боюся, так нам не поталанить. Єдине правило полювання в Бірмі — ніколи ні на що не сподіватися. Щоразу одне й те саме розчарування. Джунглі кишать дичиною, але здебільшого не випадає шансу навіть зробити постріл.
— Але чому так?
— Джунглі дуже густі. Звір може ховатися за п’ять метрів від вас і лишатися при цьому геть непомітним. Зазвичай йому вдається ухильнутися від загоничів і накивати п’ятами заростями. Навіть якщо вдасться розгледіти його, наступної миті знов загубите. І знову ж таки — тут скрізь вода, бракує суші. Жодний хижак не може облюбувати власну територію й прив’язатися до неї. Тигр тут, наприклад, може блукати територією в сотні кілометрів, якщо буде чим поживитися. Дичини стільки, що до здобичі, яка викликає в них бодай щонайменші сумніви, вони ніколи не наблизяться. Коли був ще зовсім хлопчаком, ніч за ніччю стирчав у засідці поряд з неймовірно смердючими тушками дохлих корів, чекаючи на тигрів, які ні разу так і не прийшли.
Елізабет жваво відірвалася від спинки стільця й здригнула лопатками. Цей рух з’являвся в неї нечасто й свідчив про те, що вона дуже задоволена. Коли Флорі говорив з нею саме так, вона його любила. По-справжньому любила. Найтривіальніша розповідь про полювання вразила її набагато більше за усі розповіді про прочитані Флорі книжки. Ех, якби ж він завжди говорив про це, а не про дурнувате мистецтво й недолугу поезію! У цьому несподіваному сплеску захоплення вона раптом побачила Флорі доволі вродливим чоловіком. У своїй легкій розстебнутій на горлі сорочці, шортах, онучах і мисливських чоботах він був просто еталоном мужності! А зоране зморшками вигоріле на сонці обличчя скидалося на стомлене обличчя солдата. Як і завжди, він стояв до неї в пів оберта, ховаючи щоку з родимою плямою. Вона заохочувала його продовжувати розповідь.
— Благаю, розкажіть ще щось про полювання на тигра. Аж дух перехоплює, як цікаво!
Флорі переповідав давні мисливські байки: про коростявого людожера, який вбив одного з його кулі; про засідки на тигрів й одержимих людською кров’ю москітів; про очі тигра, що наближаються в темряві джунглів, немов гігантські зелені ліхтарі; про уривисті звуки задишки й слинотечі, які випускав людожер, обгризаючи прив’язане до кілка тіло кулі. Флорі розповідав до найдрібніших деталей. Можливо, їй нарешті набриднуть усі ці славнозвісні нудні балачки, які зазвичай провадять усі англійці, проживши в Бірмі понад рік? Але Елізабет лише ще раз захоплено здригнула плечима. Він ніяк не міг уторопати, як така розмова може так благотворно впливати на неї і навіть компенсувати все те, коли він утомлював і бентежив її своїми думками. На стежці показалися шестеро юнаків із гострими дахами на плечах, попереду яких йшов висхлий, але доволі жвавий сивочолий дідуган. Перед будинком старости вони зупинилися, один з них хрипло позвав господаря, відтак той з’явився і пояснив своїм гостям, що загоничі прибули. Тепер вони були готові вирушати, якщо тільки молода тхакінма не хоче перечекати спеку.
Вони вирушили в дорогу. Околиці села, що лежали поодаль від струмка, захищала жива огорожа кактусів заввишки майже два метри й завтовшки чотири. Обминувши вузький прохід крізь кактуси, вони піднялися стежкою вгору й вийшли на розбиту возами запилену дорогу, що з обох боків огороджували височезні, немов флагштоки, парості бамбука. Загоничі однією колоною швидко рухались вперед, кожен зі своїм розмашистим дахом, перекинутим через плече. Старий мисливець крокував просто перед Елізабет. Задертий лонджі, який більше скидався на пов’язку на крихітних стегнах, які татуйовані такими витіюватими темно-синіми візерунками, що здавалося, наче він одягнений у сині мереживні панталони. Далі стежку перегородив зламаний бамбук, товщиною з чоловіче зап’ястя. Загонич, що йшов попереду, розрубав його своїм дахом, вивільнивши діамантовий струмінь води. Через майже кілометр вони спітнілі дісталися відкритих полів: рухалися швидко, та й сонце пекло несамовито.
