— Як це сталося?

— Ми чули два постріли. Він сам усе зробив, жодних сумнівів, та я не знаю чому.

— Чому ви вирішили, що він зробив це навмисне? Чому відкидаєте нещасний випадок?

Замість відповіді Ко Сла мовчки вказав на труп Фло. На мить доктор замислився, а потім ніжними вправними руками накрив мерця простирадлом, прикривши й ноги, і голову. Смерть ніби висмоктала весь колір відмітини, зараз це була не більше ніж сіра пляма.

— Негайно поховайте собаку. Я скажу містерові Мак-Ґреґору, що це сталося випадково, коли він чистив револьвер. Переконайтеся, що собаку поховано. Ваш господар був моїм другом. На його надгробку не повинно бути напису, що він покінчив життя самогубством.

Пощастило, що святий отець лишився в Чаутаді на ніч і встиг наступного дня перед вечірнім потягом прочитати як годиться молебень і навіть стисло перерахувати чесноти померлого. Усі мертві англійці одразу стають доброчесними. «Смерть від нещасного випадку» — офіційний вирок (доктор Верасвамі всім своїм судово-медичним досвідом довів, що обставини свідчать саме про це), що як належить нанесено на надгробок. Звісно ж, вірили в це одиниці. Справжньою епітафією Флорі стали слова, які зрідка спливали у світських бесідах (адже англійця, який помирає в Бірмі, швидко забувають): «Флорі? О так, чорнявий із родимою плямою. Застрелився в Чаутаді 1926 року. Подейкують, що через якесь дівчисько. Чортів дурень». Здавалося, ніхто, окрім Елізабет, не був надто здивований тим, що сталося. Самогубства європейців у Бірмі — річ досить поширена, і коли вони таки трапляються, нікого аж так не дивують.

Смерть Флорі спричинила кілька наслідків. Перший і найважливіший — доктора Верасвамі, як той й очікував, було повністю знищено. Почесне звання друга білої людини (єдине, що рятувало його раніше) пішло в небуття. І хоча Флорі ніколи не ладнав з іншими європейцями, дружба з ним мала одну перевагу — він був білим, а це давало певний престиж. Щойно його не стало, падіння доктора стало неминучим. Вичекавши потрібний час, У По Кін знову завдав удару, цього разу сильнішого за всі попередні. Лише три місяці йому знадобилося, щоб утовкмачити в голови всім європейцям Чаутади, що доктор був останнім пройдисвітом і негідником. І це притому, що жодного публічного звинувачення проти нього не було висунуто (тут У По Кін був дуже обережний). Навіть Еллісові відібрало б мову, спитай його, у чому саме був винен лікар; але на тому, що він був негідником, зійшлися всі. Потроху загальна підозра суспільства до нього звелася до однієї бірманської фрази «шок де». Тепер про Верасвамі згадували приблизно так: по-своєму доволі розумний малий, непоганий лікар як для тубільця, але він цілковитий «шок де». «Шок де» можна перекласти приблизно як «той, що не вартий довіри», а коли корінного чиновника називають «шок де», його кар’єру на цьому завершено.

Поміж високими чинами прокотилася хвиля обурливих кивків і підморгувань, у результаті чого доктора понизили до рангу помічника хірурга й перевели до лікарні загального профілю в Мандалаї. Там він і працює донині, ймовірно, там і вийде на пенсію. Мандалай — місто досить неприємне, надто запилюжене й нестерпно спекотне, і, як кажуть, прославилося своєю великою «П»: пагоди, паріан, поросята, пастори й повії. Звичайна робота в лікарні тут — річ безрадісна. Живе доктор безпосередньо на території лікарні в маленькому бунгало, що в минулому було пекарнею, крихітний двір обнесено по периметру гофрованим залізним парканом. Вечорами підробляє приватною практикою, щоб якось зводити кінці з кінцями після зменшення зарплатні. Його прийняли до другосортного клубу, членами якого здебільшого були індійські кухарі. Головна гордість клубу — єдиний європейський член — електрик із Глазго на ім’я Мак-Дуґалл, якого звільнили з Іравадської пасажирсько-вантажної паромної компанії за пияцтво, і який нині мешкає із сумнівним комфортом у гаражах. Тупий вайло, якого цікавлять лише віскі й генератори. Доктор, який і досі не може повірити, що біла людина може бути невігласом, майже щовечора намагається залучити його до того, що він і досі називає «культурною розмовою» Утім, поки що результати дуже невтішні.

Успадкувавши за заповітом Флорі чотириста рупій, Ко Сла разом зі своєю сім’єю відкрили на базарі чайну лавку. Але бізнес швидко пішов на дно, бо відвідувачів аж надто відлякували сварки двох його дружин, які ні вдень ні вночі не припиняли з’ясовувати стосунки. Тому Ко Сла із Ба Пе знову змушені були повернутися до прислужування білим господарям. Слугою Ко Сла був золотим. Окрім безцінних навичок постачання повій, посередництва з лихварями, носіння господаря до ліжка в стані надзвичайного алкогольного сп’яніння й приготування на ранок опохмілу із перченого сирого яйця з бренді, він також умів шити, штопати дірки, перезаряджати патрони, доглядати за кіньми, прасувати костюми, прикрашати обідній стіл чудовими витіюватими візерунками з подрібненого листя й фарбованого рисового зерна. Він був вартий платні у п’ятдесят рупій на місяць, але вони з Ба Пе так зледащіли у Флорі, що тепер кочували із дому в дім, не задовольняючи господарів. Цей рік для них був не з найліпших, який вони провели майже в злиднях, ще й маленький Ба Шін підхопив кашель, від якого однієї задушливої ночі й помер. Нині Ко Сла працює другим слугою рисового брокера з Рангуна та його дружини-невротички, від якої постійно отримує кіт-кіт[19]. У тому ж домі за шістнадцять рупій на місяць Ба Пе влаштувався водоносом. Ма Хла Мей тепер можна знайти у борделі Мандалая. Слідів минулої вроди майже не лишилося; отримує від клієнтів лише чотири анни, а часом і добрячого прочухана. Можливо, більше за будь-кого іншого вона сумує за часами, коли Флорі був живий і коли їй забракло мудрості відкласти бодай якісь гроші, що витягувала з нього.

У По Кін здійснив усі свої мрії, окрім однієї. Після знеславлення доктора, обрання в члени клубу У По Кіна було неминучим, хай як люто Елліс не виступав проти. Із часом європейська спільнота врешті-решт зраділа, що обрала у свої ряди саме його, адже той виявився цілком стерпним доповненням їхніх посиденьок. Він нечасто турбував своєю присутністю, умів добутися їм до ласки, стійко переносив випите й майже з порога в разі потреби перетворювався на блискучого компаньйона в бридж. За кілька місяців У По Кіна підвищили й перевели з Чаутади. Цілий рік, перед виходом на пенсію, він обіймав посаду заступника комісара, і за цей самий рік лише на хабарях заробив двадцять тисяч рупій. Через місяць після відставки його викликали в палац для урочистих прийомів, щоб вручити орден Індійського уряду.

Ох і дивовижне це було видовище. На платформі, завішаній прапорами й квітами, сидів губернатор, убраний в чумарку; одразу за троном — свита ад’ютантів і секретарів. Уздовж усього периметра зали, наче воскові фігурки, застиг караул високих бородатих кавалеристів, які охороняли губернатора зі списами в руках, на кінцях яких звисали вимпели. Знадвору лунали відголоски оркестру. Галерея пишно вбрана святковими нарядами бірманських дам, які переливалися білими лонджі й рожевими шарфами, а в основній частині зали, що призначена була для делегатів, стояла понад сотня чоловіків в очікуванні своїх нагород. Кого там тільки не було: бірманські чиновники в яскравих мандалайських пасо, індійці в пагрі із золотої парчі, британські офіцери, виряджені в парадну форму, бряжчали мечами в піхвах, старі тхагі із сивим, зав’язаним на маківках у вузол, волоссям та дахами, що стирчали срібними руків’ями за їхніми плечима. Високим чистим голосом секретар зачитував список нагород, який варіювався від Ордена Індійської імперії до почесних грамот у тиснених срібних футлярах. Ось настала черга У По Кіна, і секретар зачитав зі свого сувою:

— У По Кіну, другому помічнику комісара, який пішов у відставку, за тривалу й віддану службу, і особливо за своєчасну допомогу в придушенні найнебезпечнішого повстання в окрузі Чаутада.