— Хіба ми не сказали вже досить? — запитала вона спокійніше. Можливо, ви мене все ж таки відпустите, поки нас хтось не побачив?

Зрозумівши, що втратив її назавжди, послабив пальці. Хворобливою галюцинацією перед очима знову став їхній дім таким, яким уявляв його годину тому. Він бачив їхній сад, в якому Елізабет годувала Нерона й голубів, поки зеленувато-жовті флокси лоскочуть її плечі; їхню вітальню з акварелями на стінах, бальзаміни в порцеляновій вазі, що віддзеркалюються в наполірованому до блиску столі; книжкові полиці, чорне фортепіано. Дивовижне міфічне фортепіано — символ усього, що зруйнував цей безглуздий інцидент!

— Вам треба придбати фортепіано, — сказав він із гіркотою в душі.

— Я не граю на фортепіано.

Він її відпустив. Продовжувати далі не було жодного сенсу. Щойно вирвавши руку, вона розвернулася й майже побігла в сад клубу — аж такою ненависною була для неї його присутність. Добігши до дерев, Елізабет зупинилася, зняла окуляри й витерла ознаки сліз з обличчя. Звірюка! Просто звірюка! Що він накоїв з її зап’ястям! Хто б міг подумати, що всередині нього ховається такий мерзотник! Перед очима з’явилося його обличчя таким, яким вона побачила його в церкві: огидна пляма на жовтій щоці, укритий потом лоб. Ліпше б він вмер, щоб більше ніколи не бачити цього! Віджахнуло її не те, що він накоїв. Він міг би скоїти тисячу інших гидотних гріхів і вона б пробачила. Але не після тієї ганебної, убогої сцени й диявольської потворності його гидотного обличчя тієї миті. На пекельні муки його прирекла саме родима пляма.

Тітка оскаженіє від люті, коли дізнається, що вона відмовила Флорі. Та ще й той хтивий дядько... Ні, із ними двома життя перетвориться на пекло. Можливо, усе ж таки їй доведеться повернутися незаміжньою додому. Таргани! Нічого-нічого. Що завгодно — статус старої діви, виснажлива праця, що завгодно — лише не скористатися цією альтернативою. Ніколи, ніколи вона не віддасть себе чоловікові, якого було так осоромлено! Уже ліпше померти. Миттю забулися всі меркантильні розрахунки. Пам’ять геть стерла втечу Верролла, і що єдиним, що могло б допомогти зберегти її обличчя, було одруження із Флорі. Тепер вона пам’ятала лише те, що він знеславлений і навряд чи може зватися чоловіком, і що ненавидить його так, як ненавиділа б прокаженого або божевільного. Органічно нездоланний інстинкт відторгнення виродків переміг аргументи розуму й навіть певний особистий інтерес.

На пагорб Флорі бігти не став, але йшов так хутко, як лише міг. Те, що він збирався вчинити, треба було зробити швидко. Тим часом уже спустилася темна ніч. Бідолашна Фло, яка навіть зараз не зрозуміла, що відбувається щось дуже жахливе, підбігла до його ніг і жалібно почала скавчати, нагадуючи йому про копняка, який нещодавно отримала від нього. Він вийшов на стежку, з бананових пальм подув вітер, брязкаючи обшарпаним листям і приносячи запах вологи. Скоро знову піде дощ. Ко Сла вже накрив вечерю й зараз збирав зі столу жуків, які вчинили самогубство, залетівши в гасову лампу. Схоже, він ще не чув, що відбулося в церкві.

— Вечеря найсвятішого готова. Найсвятіший вечерятиме зараз?

— Ні, не зараз. Дай мені ту лампу.

Із лампою в руці він зайшов у спальню і зачинив двері. Його зустрів знайомий спертий запах пилу й сигаретного диму. У білих нестійких відблисках лампи перед ним постали цвілі книжки та ящірки на стінах. Ось він і повернувся до свого старого таємного життя. Після всього, що сталося, він повернувся туди, звідки тікав.

Хіба таке можливо витримати? Раніше якось терпів. Приймав болезаспокійливі — книжки, прогулянки в саду, випивку, важку працю, розпусні ночі, полювання, розмови з доктором.

Ні, більше нести цей тягар просто немає сил. Відтоді, як з’явилася Елізабет, у ньому знов зажевріла сила терпіти нові страждання й навіть сподіватися на ліпше, яку він вже давно похоронив. Майже комфортна апатичність, в якій жив увесь цей час, зникла. Якщо йому так боляче зараз, то далі буде тільки гірше. Мине час, вона вийде за когось іншого. Він навіть уявив себе тоді, коли до нього дійде ця звістка. «Уже чув? Мала Лакерстінів нарешті когось захомутала. Скоро веде бідолаху до вівтаря. Боже, бережи його душу...» А він на це нібито невимушено, з усіх сил удаючи байдужість: «О, справді? І коли священна дата?» А потім наближається день її весілля, перша шлюбна ніч... Ні, тільки не це! Тільки не шлюбна ніч! Так-так, саме це, дивись не відвертайся. Який жах. Він витягнув з-під ліжка свою бляшану скриню, дістав автоматичний пістолет, крутнув барабан, вставив патрон.

Ко Сла вже значився у заповіті, залишалася Фло. Він поклав пістолет на стіл і вийшов на вулицю. Фло гралася з Ба Шіном, молодшим сином Ко Сла, під навісом літньої кухні, де слуги лишили тліти залишки багаття. Вона бігала навколо дітлаха, на голому пузі якого червоніли відблиски жевріючого вугілля, оголюючи свої крихітні зубки й удаючи, що збирається його вкусити; а той кликав її до себе, реготав і трішечки побоювався.

— Фло! Іди до мене, Фло!

Вона почула й слухняно побігла за ним, зупинившись біля дверей спальні. Здається, лише зараз вона почала здогадуватись, що відбувається щось лихе. Вона трохи відступила назад і застигла на місці, жалібно дивлячись на нього, не бажаючи заходити всередину.

— Ну ж бо, заходь!

Вона заграла хвостиком, та з місця не ворухнулася.

— Давай, Фло! Давай, старенька! До мене!

Раптом Фло сполошилася, заскиглила, опустила хвостик і позадкувала назад.

— Чорти тебе дери! Іди до мене, кажу! — закричав він, узявши її за гриву й закинувши в кімнату, зачинивши за собою двері.

Він підійшов до столу, на якому лежав пістолет.

— А тепер іди до мене! Роби, що тобі кажуть!

Вона пригнулася й знову заскиглила, цього разу просячи пробачення за свою непокору господареві. Серце Флорі розривалося від жалю, він не міг це чути.

— Ну ж бо, моя дівчинко! Моя любесенька Фло! Господар тебе не скривдить. Іди до мене!

Вона дуже повільно поповзла до його ніг, тручи животиком підлогу, і не переставала скиглити. Фло опустила голову, ніби боялася дивитись на нього. Коли вона була за крок від Флорі, той вистрелив, рознісши її череп на маленькі друзки.

Розбризкані залишки її мізків були, наче червоний оксамит. То он який він матиме вигляд? Тоді в серце, а не в голову. Знадвору почулися поспішні кроки слуг і голосіння — мабуть, почули постріл. Він поспішно розірвав піджак і притиснув дуло пістолета до сорочки. По краю столу проповзла напівпрозора, наче з желатину, ящірка, намагаючись повечеряти міллю. Флорі натиснув курок.

Увірвавшись у спальню, якийсь час Ко Сла не міг розгледіти нічого, окрім мертвого тіла собаки. Потім помітив ноги свого господаря, що п’ятами вгору виднілися з-за ліжка. Закричав, щоб у кімнату не пускали дітей. Перелякані слуги розбіглися по своїх хижах. Тоді, коли крізь веранду забіг Ба Пе, Ко Сла впав біля тіла Флорі на гачок.

— Застрелився?

— Напевне. Перевернімо його на спину. Святі небеса! Біжи за індійським доктором! Біжи, що є духу!

Сорочка Флорі червоніла акуратним отвором, не більше за зроблений олівцем в аркуші паперу. Він був мертвий, сумнівів не було. Із величезним зусиллям Ко Сла вдалося затягнути його на ліжко, інші слуги відмовилися торкатися тіла. Доктор з’явився вже за двадцять хвилин. Почувши лише неясну звістку про те, що Флорі поранено, він хутко сів на велосипед і, попри шторм, стрілою мчав пагорбом. Поспіхом кинув велосипед на клумбу й забіг у будинок через веранду. Він задихався й нічого не бачив крізь запітнілі окуляри. Скинув їх і короткозоро зіщулившись, підійшов до ліжка.

— Що трапилося, друже? — схвильовано запитав він. — Вас поранено? Де?

Підійшовши ближче, він розгледів тіло і відчайдушно зойкнув.

— Ой, що це? Що з ним сталося?

— Застрелився, сер.

Лікар упав на коліна, порвав на Флорі сорочку й притулив вухо до його грудей. Не тямлячи себе від горя, він схопив мертвого друга за плечі й почав трусити в надії, що це може його оживити. Одна рука Флорі мляво впала й повисла на краю ліжка. Доктор підняв її і поклав назад, а потім, не випускаючи її зі своїх долонь, раптом розплакався. Ко Сла стояв біля підніжжя ліжка, здавалося, він постарів років на двадцять. Доктор підвівся, а потім, на мить утративши контроль над собою, притулився до опори ліжка й голосно несамовито заплакав, повернувшись до Ко Сла спиною, над якою здіймалися його пухкі плечі. Опанувавши себе, він знову обернувся.