За першої ліпшої нагоди Елліс, виблискуючи хитрими очима, схопив Флорі з Вестфілдом під руки й спішно потяг до гральної кімнати. Настрій у нього був набагато ліпший звичного. До болю, але доволі привітно стиснувши своїми крихітними цупкими пальцями руку Флорі, він випалив:

— Малий, ми тут усі тебе зачекалися. Розповідай, де тебе носило?

— Та ніде, гуляв садом.

— Ха! Він був на прогулянці! І з ким це?

— З міс Лакерстін.

— Так і знав! Отже, ти, клятий дурень, який потрапив на гачок? Тобто ти проковтнув наживку ще до того, як бодай хтось устиг її розгледіти. А я то думав, що ти в нас стріляний горобець! Ось вам хрест, я справді був переконаний у Цьому!

— Про що це ти?

— Про те! Лише подивіться, як він удає, що не второпає, про що йдеться! Про те, що матінка Лакерстін уже поставила на тобі клеймо «улюбленого чоловіка племінниці». Про що ж іще? Ось що на тебе чекає, якщо не будеш до біса обережним. Еге, Вестфілде?

— Саме так, старий. Достойний молодий холостяк. Уже підготували для нього шлюбний хомут.

— Не розумію, звідки у вас такі фантазії. Дівчина й доби тут не провела.

— Але цього вистачило, щоб ти поволік її на садову доріжку. Обережніше, друже. Том Лакерстін, може, і пропащий гульвіса, але ще не настільки мізки пропив, щоб довічно утримувати в себе на шиї племінницю. Та й вона, звісно ж, свого не впустить. То ж побережи свою голову, не квапся засунути її в петлю.

— Чорти тебе забирай! Яке ти маєш право так озиватися про людей! Та вона ж іще дівчисько...

— Мій любий старий засранцю, — майже ласкаво вимовив Елліс, зрадівши, що з’явився новий привід для скандалу, і схопивши Флорі за комір пальта, — мій любий старий засранцю, може ти вже облишиш вірити в усю цю маячню? Гадаєш, вона наївна кульбабка? Відповім одразу: хрін там! Усі наші дівчата однакові. Угледять когось у штанях — й одразу до вівтаря. Повір, у них це в крові. От скажи мені, на біса, на твою думку вона сюди припхалася?

— Звідки мені знати? Мабуть, тому, що їй так захотілося.

— Мій ти дурнику! Вона припливла сюди запустити свої пазурі в чоловіка. Можна подумати, ніхто не знає. Кожна дівчина, яку ніхто не взяв на батьківщині, пливе в Індію, де кожен англієць дуріє лише від вигляду жіночої білої шкіри. Вони називають це індійський ринок шлюбів. Особисто я назвав би це м’ясним ринком. Щороку їх вантажними суднами доставляють сюди, як заморожену баранину, щоб передати в лапи таких мерзенних підстаркуватих холостяків, як ти. Зберігання в холоді. Соковите м’ясце просто з льоду.

— Ти говориш огидні речі.

— Найліпше англійське м’ясо прямісінько з пасовища, — продовжував Елліс, не приховуючи задоволення. — Свіжі поставки. Гарантована бездоганна якість.

Із хтивим сопінням він узявся зображувати ретельний огляд шматка туші. Від свого нового жарту Елліс був у захваті. Годі було й чекати, що він про нього скоро забуде. Ніщо не доставляло йому більшого задоволення, ніж облити жінку брудом.

Пробратися до Елізабет того вечора Флорі більше не вдалося. Ніхто й не думав розходитися, переливаючи з пустого в порожнє безглузді балачки ні про що, як зазвичай трапляється в таких обставинах. Флорі ніколи не вдавалося підтримувати такі розмови більше як п’ять хвилин. Однак Елізабет почувалася тут як риба у воді. Цивілізована атмосфера, що панувала в клубі, білі обличчя навкруги, улюблені ілюстровані газети й навіть розвішена на стінах японська ляпанина заспокоїли її, стираючи з пам’яті той сумнівний епізод із пве.

Коли Лакерстіни о дев’ятій вийшли з клубу, проводити їх визвався не Флорі, а містер Мак-Ґреґор, що радо гарцював навколо Елізабет із грацією гігантського ящера, який пробирався між танцюючими тінями стебел вогняних дерев. Чудернацький випадок у П’ї й інші кумедні історії знайшли нові вуха. На нестерпно довгу розмову з містером Мак-Ґреґором був приречений кожен новачок, що опинявся в Чаутаді. Усі інші давно сприймали його як ще того нудьгаря, через що в клубі навіть з’явилася традиція постійно його перебивати. Але Елізабет від природи була хорошим слухачем, чому не міг натішитися містер Мак-Ґреґор. Він для себе зауважив, що такої розумної й вихованої дівчини давненько не зустрічав.

Додому Флорі не квапився, налігши разом з іншими на спиртне. Навколо персони Елізабет крутилося стільки брудних балачок, що доктора Верасвамі й скандал, що здійнявся з приводу обрання його в члени клубу, було позабуто. Зняли навіть оголошення, яке Елліс начепив на дошку напередодні. Містер Мак-Ґреґор побачив його під час свого ранкового візиту до клубу й під час чергового нападу добропорядності відразу наполіг, щоб його зняли. Так було придушено протест, який досі вже встиг досягнути своєї мети.

Наступні пів місяця були багаті подіями.

Ворожнеча між У По Кіном і доктором Верасвамі була в самому розпалі. Усе місто розділилося на два табори, майже кожен божий бірманець — від судових клерків й аж до базарних мітлачів — належав до списку однієї чи іншої сторони, готовий потрібної миті надати в суді неправдиві свідчення проти ворога. Табір доктора, однак, виявився набагато меншим за кількістю членів і гіршим за якістю наклепів. Редактора «Бірманського патріота» було засуджено за підривну діяльність і наклепницькі заяви без внесення застави. Його арешт спровокував невеликі заворушення в Рангуні, які швидко придушила поліція, і які завершилися смертю лише двох учасників. У в’язниці редактор оголосив голодування, але вже за шість годин зірвався.

Чаутада теж не лишилася осторонь цих подій. За загадкових обставин із в’язниці втік дакойт на ім’я Нга Шве О. До того ж ширилося дедалі більше чуток про заколот місцевих робітників, який ось-ось має вибухнути. Дедалі більше чуток із доволі сумнівних джерел крутилося навколо Тонгви — села, що розкинулося неподалік табору, де Максвел кільцював дерева. Із вуст в уста передавали байки про те, як невідомо звідки з’явився веїкса, або чарівник, що ходить селами й пророкує фатальний кінець англійської влади, роздаючи всім охочим чарівні куленепробивні сорочки. Містер Мак-Ґреґор на це реагував із долею здорового скептицизму, однак про всяк випадок попросив у військовій поліції підкріплення. Незабарно в Чаутаду була командирована рота індійської піхоти, яку очолював британський командир. Ну а Вестфілд, звичайно ж, чекав першої нагоди, щоб удертися в Тонгву й навести там порядки.

— Боже, якби ж вони хоч раз зібралися й повстали як слід! — жалівся він Еллісові. — Зуб даю, ці кляті покидьки й цього разу підіжмуть хвости, лише запахне смаженим. Із цими заколотами завжди одна й та сама історія: згасають ще й не розпочавшись. Ти не повіриш, але я тут і досі жодного разу не підстрелив ані підозрюваного, ані навіть дакойта. Одинадцять років, не враховуючи війни, простирчати тут і не вбити жодного злодюги... Як мене це пригнічує, ти б знав.

— Ну, — відповів Елліс, — якщо вони так і не підійдуть до старту, ви завжди можете схопити їхніх ватажків і добряче повправлятися на них бамбуковими палицями під час наступних навчань. Уже ліпше ніж панькатися з ними в наших клятих тюрмах. Для них це — справжній санаторій.

— Гм, непогано. Хоча тепер такого не провернеш. Усі ці закони про делікатне ставлення й бла-бла-бла... Якщо наші дурні їх створюють, ми, на жаль, мусимо їх дотримуватися.

— Та до дупи закони! Бамбук — єдина річ, здатна достукатися до цих бірманців. Ти бачив їх після побиття? Я — так. Стогнуть, як діти. Їх із в’язниці вивозять їхні баби на візках, які дорогою ще й банановою кашею обмазують їм дупи. Ось що вони розуміють. Якби моя воля, узяв би приклад з турків і гамселив їх дубиною по п’ятах.

— Що ж, сподіватимемося, що в них вистачить сміливості хоч раз у житті довести діло до бою. Військова поліція вже чистить рушниці. Застрелимо кілька десятків — миттю повітря очиститься.

Однак омріяного не сталося. Увірвавшись у Тонгву, Вестфілда на чолі дванадцяти констеблів, яких він прихопив із собою, — бадьорі й юні круглолиці гуркхи, яким аж свербіло випробувати на комусь свої гострі кукрі, — зустріло до нудьги мирне населення. Бунтом тут і не пахло, окрім хіба що щорічної спроби селян уникнути сплати подушного, яке вони рік у рік повторювали із регулярністю мусону.