За цим дійством Елізабет спостерігала із сумішшю подиву, нудьги та чогось, до чого більше всього підходило слово «страхіття». Відсьорбнувши трохи свого напою, виявила, що на смак він нагадує олію для волосся. Під ногами на циновці, як троє кошенят, міцно спали троє бірманських дівчаток, притулившись одна до одної своїми маленькими голівками на одній подушці. Під приводом гучної музики Флорі притулився до вуха Елізабет, тихим голосом коментуючи танець:
— Я знав, що це вас зацікавить, тому й привів сюди. Ви багато читали й подорожували цивілізованими світами, не те, що ми — убогі дикуни. Хіба це не диво? Погодьтеся, воно варте уваги. Лише гляньте на рухи цієї дівчини — подивіться на цю дивну, нахилену вперед позу. Справжня маріонетка! А руки? Вони ж звиваються й підіймаються від ліктя, як кобра, що збирається завдати удару. Це гротескно, це навіть потворно. Є в цьому якась наполеглива огидність і навіть щось зловіще. Усі монголи мають дещицю диявольського. Та попри весь цей жах, якщо уважно придивитися, ви побачите дивовижне мистецтво, яке крізь століття несе свою культуру. Кожен помах руки цієї танцюристки ретельно розробили й передавали нащадкам через багато поколінь. Щоразу спробувавши зануритися в мистецтва східних народів, можна розгледіти це — цивілізацію, що крізь віки переносить нас назад у часи, коли ми ще носили шкури. Якимось дивовижним чином, на жаль, не можу пояснити точніше, усе життя і дух бірманців зводиться до рухів цієї дівчини. У ній віддзеркалюються рисові поля, села, що покояться під тиковими деревами, пагоди, монахи у своєму жовтому вбранні, буйволи, які на світанках купаються в річках, палац Тібо...
Щойно музика стихла, замовк і Флорі. Існували певні речі, й однією з них був танок пве, які непомітно втягували його в безмежні дискусії; але тепер він зрозумів, що увесь цей час говорив як герой роману, і не дуже вдалого. Він відвів погляд. Елізабет слухала його з холодним нерозумінням. У голові дзвеніла лише одна думка: про що він узагалі говорить? Ба більше, до її вух не раз долітало ненависне їй слово «мистецтво». Тільки тепер вона згадала, що Флорі був людиною їй зовсім незнайомою і так необачно з її боку було прийти сюди із ним. Озирнувшись навколо, перед нею знов відкрився океан незнайомих чорних облич і вогняні відблиски ламп. Побачене її лякало. Що вона тут робить? Тепер до неї дійшло, що сидіти тут в оточенні брудних тубільців, майже торкаючись їхніх чорних пітних тіл, удихаючи часниковий сморід, це те, чого робити було не слід. Ну чому б їй було не повернутися назад до клубу з іншими європейцями? Навіщо він привів її до цієї азійської орди, змусивши стати свідком цього жахливого й дикого видовища?
Знов гримнула музика й танцюристка продовжила пве. На ній було стільки гриму, що у світлі ламп обличчя виблискувало, як крейдяна маска, з-під якої визирали очі живої людини. Із цим трупно-білим овалом обличчя й задеревенілими жестами вона була справжнім монстром, навіть демоном. Потім музика змінила темп і дівчина почала співати заупокійним голосом. Пісню виконувала горловим співом: веселим і водночас оскаженілим. Натовп швидко її підхопив і сотня голосів в унісон загули різкими неоднорідними вигуками. І досі не змінивши тієї дивної зігнутої пози, дівчина розвернулася до глядачів задом і почала танцювати, випнувши на них сідниці. Шовковий лонджі, що обтиснув її зад, переливався, як метал. Тепер до вертіння рук і ліктів додалися погойдування задом із боку вбік. А потім — кульмінація цього танцю — дівчина почала досить виразно вертіти сідницями в такт музики.
Гучні оплески публіки розбуркали дівчаток, які заснули втрьох на одній циновці, а зараз, наче й не проспавши весь виступ, бадьоро плескали в долоні. Один з клерків, намагаючись підлеститися до європейців, гугняво заголосив англійською «Браво! Браво!». Набурмосений У По Кін жестом наказав йому замовкнути. Він добре знав, що англійським леді таке не до вподоби. Однак було пізно, Елізабет уже підвелася в надії скоріше зникнути.
— Я йду. Час повертатися, — рішуче промовила вона й обернулася, щоб приховати своє почервоніле обличчя, але Флорі встиг його помітити.
Він миттю збентежився, устав поряд і сказав:
— Будь ласка, ще кілька хвилин! Знаю, уже пізно, але вони спеціально для нас викликали цю дівчину танцювати на дві години раніше ніж планувалося. Ще зовсім трішки!
— Ні, не можу. Мені вже давно слід було повернутися. Страшно навіть уявити, що про це подумають мої дядечко з тіткою.
Тієї ж миті вона почала пробиратися крізь натовп і він побіг за нею, не маючи навіть секунди, щоб подякувати артистам й організаторам за їхні старання. Дорогу бірманці розчищали неохоче. Як лише ці англійці можуть усе спаплюжити! На їх честь на сцену вивели найкращу танцюристку, а вони забираються геть, майже не глянувши на неї. Щойно Флорі й Елізабет пішли, здійнявся страшенний галас: ображена прима відмовилася продовжувати, а розлючений натовп вимагав її повернути. Однак невдовзі на сцену поспіхом вибігло два клоуни, які за допомогою вульгарних жартів і кількох хлопавок миттю заспокоїли публіку.
Опустивши голову, Флорі поспішав за дівчиною вверх дорогою. Вона йшла швидко й мовчки, майже не дивлячись у його бік. Їм було так добре ввесь цей час, що ж трапилось тепер? Він не міг мовчати, тому продовжував перепрошувати:
— Елізабет, вибачте бовдура, мені й на думку не спадало, що вам не...
— Облиште, вам ні за що вибачатися. Я лише сказала, що мені час повертатися. Ось і все.
— Я повинен був збагнути це раніше. У цій країні такі речі перестаєш помічати. Тутешні норми пристойності й манери дуже відрізняються від наших. У чомусь вони суворіші, але в...
— Річ зовсім не в цьому! Не в цьому! — розлючено вибухнула вона.
Флорі зрозумів, що робить лише гірше, і замовк, дозволивши дівчині іти попереду. Жалюгідний бісів дурень! І хай би як він намагався збагнути, що зробив не так, справжньої причини вияву такої люті він не помічав. Образила її не сама вульгарна поведінка танцюристки; це лише допомогло впорядкувати думки. Уся ця подорож, лише сама готовність Флорі тертися плечима з усіма цими смердючими аборигенами — ось що вибило її з колії. Вона була абсолютно переконана, що така поведінка не гідна білої людини. А та немислима безладна балаканина, що він торочив, вдаючись до всього свого словникового запасу! Він ніби декламував вірші! Немов знов почула всіх тих гидотних паризьких митців. До цього вечора вона вважала його справжнім чоловіком. Та потім подумки перенеслася в ранкову пригоду, і як він накинувся на буйволицю голіруч, — і гнів почав вщухати. Тоді, коли вони дісталися воріт клубу, вона вже була готова пробачити йому. Флорі ж за весь цей час набрався сміливості на ще одну спробу попросити вибачення. Крізь гілля дерев ледь пробивалось зоряне сяйво, в якому потроху можна було розгледіти обличчя. Тут він зупинився. За ним зупинилася й вона.
— Я лише... Я лише хочу впевнитися, що ви справді на мене не ображаєтеся.
— Ні, ні в якому разі. Я ж сказала вам, що не ображаюся.
— Мені не слід було приводити вас туди. Будь ласка, вибачте... Знаєте, не думаю, що варто розповідати іншим, де ми були. Можливо, ліпше буде сказати, що ви були на прогулянці, блукали садом... чи щось таке. Вони можуть цього не зрозуміти. Де біла дівчина, а де пве? Мовчатиму, як риба.
— О, звичайно, так і зроблю! — погодилася вона з неочікуваною теплотою в голосі. Нарешті він знав, що його пробачили. Але що саме йому пробачили, так і не зрозумів.
У клуб вони домовилися зайти окремо. Їхня подорож була провалом — у цьому вони теж погодилися. Усередині панувала урочиста атмосфера. Зібралося все європейське товариство, яке весь вечір чекало на Елізабет, щоб привітати її в Бірмі. Під кожними дверима розставили по парі дворецьких, залою, привітно всміхаючись і низько кланяючись, бігало шість чокр, убраних у свої найліпші накрохмалені білі костюми. Коли британці закінчили свою привітальну промову, із величезною гірляндою з квітів, підготованою спеціально для «міссі-сахіб» вийшов дворецький. Містер Мак-Ґреґор у своїй легкій жартівливій манері представив Елізабет присутніх. Так Максвелл перетворився на «нашого місцевого деревинного експерта», Вестфілд на «охоронця правопорядку і... ем-м-м-м... кошмар місцевих бандитських ватажків»... Це, своєю чергою, викликало багато сміху. Поява нового обличчя, яке до того ж належало такій гарненькій дівчині, вселило в усіх присутніх джентльменів такий чудовий настрій, що вони навіть не без задоволення прослухали промову містера Мак-Ґреґора, яку той, правду кажучи, репетирував більшу частину вечора.
