Чи є в цьому світі щось нещадніше й принизливіше, ніж бажати жінку, якої ти ніколи не матимеш? Протягом усіх цих тижнів у свідомості Флорі майже ні разу не виникало думки, яка б не вбивала непристойними подробицями уявної розпусної сцени. Стандартний ефект ревнощів. Раніше він кохав Елізабет духовно, танув у сентиментах і бажав взаєморозуміння більше ніж її ласки, але тепер, коли її втратив, Флорі божеволів від бажання фізичної близькості. Він навіть припинив ідеалізувати її. Бачив її майже такою, якою вона й була: дурнуватою, чванливою та безсердечною особою, що на бажання фізичної близькості аж ніяк не впливало. Та яка, зрештою, різниця? Безсонними ночами, коли він крутився у своєму ліжку, яке витягнув з намету у пошуках бодай якоїсь прохолоди, вдивлявся в оксамитову темряву, з якої іноді лунало завивання гієн, його переповнювала ненависть до себе за сцени, які малювала уява. Його гризли ниці заздрощі до кращого чоловіка, який його переміг. Та це була не лише заздрість, а ревнощі — надто гуманне визначення для цього. Чи мав він узагалі право ревнувати? Він зазіхнув на надто молоду й вродливу для нього дівчину, а вона, між іншим, цілком справедливо відмовила йому. Він заслужив усі ці приниження. Рішення остаточне й оскарженню не підлягає. Молодість не повернеш, родиму пляму не зітреш зі щоки, та й куди подіти наслідки десятиліть самотнього пияцтва й розпусти. Залишається лише стояти осторонь і спостерігати за тим, як вона дістається кращому чоловікові та заздрити йому, як... чіткого порівняння навіть не приходило в голову. Заздрість — жахлива річ. На відміну від усіх інших видів душевних мук, її не приховаєш, не зробиш особистою трагедією. Вона не просто ранить, вона викликає огиду.

Та чи було правдою те, що так щиро й палко підозрював Флорі? Чи справді Воррелл з Елізабет від друзів перейшли в статус коханців? Ніхто не знав достеменно, та, найімовірніше, таки ні, бо в місцях, таких як Чаутада, такі речі не приховують. Хто-хто, а місіс Лакерстін, на відміну від інших зівак, уже б точно їх викрила. Проте одне було зрозуміло як божий день: Верролл і досі не зробив пропозицію. Минув тиждень, за ним ще один, потім ще... Для крихітної індійської станції три тижні — це ціле життя. Молодий лейтенант щовечора їздив з Елізабет верхи, щоночі танцював у клубі, та все ж і досі не переступав порога будинку Лакерстінів. Звісно ж, Елізабет опинилася в епіцентрі постійних пліток і звинувачень у непристойній поведінці. Жоден з місцевих навіть не сумнівався, що вона — коханка Верролла. За версією У По Кіна, яку, по суті, можна було назвати правильною, хоч і хибною в деталях, Елізабет була наложницею Флорі й кинула його заради Верролла, бо той платив більше. Елліс теж не відставав у вигадуванні версій стосовно Елізабет, які в містера Мак-Ґреґора завжди викликали відразу. Найближча родичка скандальної персони місіс Лакерстін про існування пліток не підозрювала, та проте її стурбованість зростала з кожним днем зволікання. Щовечора, чекаючи Елізабет з вечірньої прогулянки, вона сподівалася, що та нарешті забіжить у вітальню із радісним «Ах, тітонько, ви не повірите!» — і після цього омріяна новина. Та новина все не надходила. Хай як ретельно вона не досліджувала, чи не приховує щось вираз обличчя Елізабет, розгледіти нічого не вдавалося.

Після трьох тижнів марного очікування місіс Лакерстін увірвався терпець, дедалі важче було приховувати роздратування й гнів. Думка про чоловіка, який змушений сам-самісінький, точніше якраз не сам, стирчати в таборі, не давала спокою. Зрештою, вона наважилася відпустити його без нагляду з однією-єдиною метою: подарувати Елізабет шанс на багатообіцяючий роман із Верроллом: звісно ж, у своїх поясненнях чоловікові місіс Лакерстін озвучила благочестивіші мотиви. Одного вечора, у властивій їй манері, вона почала читати Елізабет нотації завуальованими, але напрочуд зрозумілими погрозами. Розмова була у формі монологу, який тітонька переривала лише зітханнями й довгими паузами, упродовж яких Елізабет, щоправда, так нічого і не відповідала.

Розпочала місіс Лакерстін із загальної передмови, начебто вражена світлинами свіжого номера «Пліткаря», де красуються ці скороспілі модниці в пляжних піжамах і так дешево поводяться в товаристві джентльменів. За словами місіс Лакерстін, дівчина ніколи й за жодних обставин не може дозволити собі триматися «дешево», дотримуючись цілковито протилежної поведінки — триматися «дорого». Але, зрозумівши, що звучить це не так, як хотілося б, мадам змінила лінію розмови, згадавши про листа, який надійшов з дому, в якому йшлося про бідолашну знедолену чарівну дівчину, яка долею випадку оселилася в Бірмі й так безглуздо знехтувала нагодою вийти заміж. Тепер ця дівчина живе в жахливих муках, що ще раз доводить потребу із радісним серцем приймати пропозицію від першого-ліпшого джентльмена, буквально першого-ліпшого. Звісно ж, та юна бідолашна леді втратила пристойну роботу, прирікши себе на голодні будні. Згодом не лишалося нічого іншого, як влаштуватися посудницею під керівництвом жахливого, вульгарного кухаря, який розважався тим, що доводив сіромаху до розпачу. Вона жалілася, що більших тарганів, ніж на тій кухні, годі й уявити! Чи може Елізабет спокійно слухати такі страхіття? Таргани!

Тут місіс Лакерстін зробила коронну затяжну паузу, даючи тарганам час прошмигнути у свідомість племінниці, і лише згодом додала:

— Яка ж прикрість, що містер Верролл відбуває із першими дощами. Без нього тут буде так порожньо!

— А коли зазвичай починаються дощі? — запитала Елізабет, з усіх дівочих сил удаючи байдужість.

— У Чаутаді десь на початку червня. Уже мають бути за тиждень чи два... Вибач люба, знаю, це безглуздо, та ніяк не можу викинути з голови ту бідолашну дівчинку, яку в кухні оточила зграя велетенських тарганів!

Протягом вечора страхітливі таргани ще не раз випливали в промові місіс Лакерстін. Лише наступного дня вона дозволила собі мимохіть кинути:

— Гм, якщо не помиляюся, містер Флорі має повернутися в Чаутаду якраз на початку червня. Обіцяв бути на загальних зборах. Може, запросити його якось на вечерю?

Це було вперше, коли хтось із них згадував про існування Флорі, відколи той приніс Елізабет леопардову шкуру. Кілька тижнів забуття — і ось тріумфальне повернення у свідомості обох жінок гнітючого запасного аеродрому.

За три дні місіс Лакерстін надіслала повідомлення своєму чоловікові, щоб той повертався до Чаутади. У таборі він пробув уже досить часу, щоб заслужити коротку відпустку додому. Повернувся він ще багряніший, ніж будь-коли — пояснював це сонячним опіком. А руки його так тремтіли, що ледве міг утримати сигарету. Та це не завадило йому того ж вечора відсвяткувати своє повернення, відіславши дружину з дому, візитом до спальні Елізабет і відчайдушною спробою зґвалтувати її.

А весь цей час бунт, про який усі вже давно забули, нагадав про себе. Веїкса, що тепер був уже за сотні кілометрів і торгував у Моутамі направо й наліво філософським каменем, упорався зі своєю роботою навіть ліпше ніж очікував. Проте все ж була велика вірогідність нового спалаху народного невдоволення, яке не міг передбачити навіть У По Кін. Але боги, як завжди, воювали на його боці, і будь-яке наступне повстання лише б засвідчило серйозність першого, прославивши його героїзм з новою силою.

О західний вітре, коли ти принесеш дощ на землю, поривом дужим розбивши хмари? Настало перше червня — день загальних зборів. Небо й досі не пустило й краплі дощу. Несамовите полудневе сонце, пробираючись крізь криси капелюха Флорі, який саме заходив у двір клубу, наче кропива жалило відкриту шию. Уздовж стежки, стікаючи потом і погойдуючись з двома каністрами води на коромислі, плівся малі. Побачивши Флорі, він скинув ношу, розплескавши трохи дорогоцінної води на свої охлялі засмаглі ноги, і низько вклонився йому.

— Ну що, малі, дощ буде?

Чоловік в’яло махнув рукою на захід:

— Його перехопили пагорби, сахібе.