Хоч Флорі й вижлуктив чимало віскі, проте тієї ночі спав кепсько. Надворі нестерпно вили на місяць неприкаяні пси, хоч і не в повні він був. Зазвичай вони полюбляли робити це далеко за північ, але зараз, добряче виспавшись удень під пекучим сонцем, вирішили не зволікати зі своїм місячним хором. Один із псів чомусь не злюбив будинок Флорі й тепер регулярно влаштовував концерти напроти нього. Усівшись за п’ятдесят метрів від воріт, собацюра кожні півтори хвилини із точністю годинника випускав пронизливе несамовите валування. Завзятості пса вистачило б ще на дві-три години, поки його не підмінили б півні.

Не знаходячи собі місця, Флорі те й робив, що перевертався з боку на бік. Голова тріщала. Якийсь бевзь колись сказав, що не любити тварин неможливо. Його б сюди на кілька ночей. Терпець урвався. Флорі встав з ліжка й витяг з-під нього жерстяну скриню, дістав рушницю, кілька патронів і вийшов на веранду.

Місяць добре освітлював вулицю, проливаючи світло й на пса, і на приціл. Притулившись до дерев’яної колони, що підпирала веранду, Флорі старанно прицілився. Передпліччя миттю відчуло удар приклада рушниці й Флорі здригнувся. Відбій у неї був потужний, завжди лишав по собі синці. Місце удару нестерпно нило й він опустив зброю. Не мав він тієї мужності, з якою чоловіки холоднокровно стріляють у мішень.

Повертатися до ліжка після такого було просто безглуздо. Закинувши в піджак кілька сигарет, Флорі подався до саду, неквапливо крокуючи стежкою серед містичних силуетів квітів то вверх до будинку, то вниз до воріт. Було доволі спекотно й зграї москітів, запеленгувавши рухому мішень, переслідували її монотонним гудінням. Майданом носилися одна за одною тіні безпритульних псів. Ліворуч на кладовищі в місячному сяйві доволі зловісно виблискували біляві англійські надгробки, а трохи поодаль — бугристі залишки давніх китайських захоронень. Подейкували, що на схилі було повно привидів, тому місцеві слуги, яких уночі європейські господарі посилали цією дорогою з клубу, буквально ридали від страху.

— Боягуз, безхребетний покидьок, — думав про себе Флорі (спокійно, не гарячкуючи, адже ця думка часто навідувалася до його голови). — Боягузлива, ледаща, вічно п’яна, розпусна шавка, яка печеться лише про себе та свій душевний спокій. Усі ті дурні в клубі, усе те недоумкувате хамло, за яке, як тобі так подобається вважати, ти набагато вищий, — усі вони ліпші за тебе, кожен з них. Вони хоча б можуть називати себе чоловіками. Придуркуватими, але чоловіками. Не боягузами, не брехунами, не напівмертвою падаллю. А от ти...

Так Флорі обзивав себе небезпідставно. Того вечора в клубі сталося дещо доволі огидне, що лишило після себе неприємний присмак. Річ доволі типова для такого товариства, але все ж змогла облити брудом, викрити боягузтво й зганьбити людську гідність.

Тоді, коли Флорі дістався клубу, там були лише Елліс з Максвеллом. Лакерстіни, позичивши авто містера Мак-Ґреґора, поїхали на вокзал зустрічати племінницю. Очікуючи інших, вони вирішили розкинути на трьох партію в бридж і навіть трохи захопилися грою. Раптом з’явився Вестфілд, пісочне обличчя якого налилося від люті кров’ю. У руках він тримав свіжий номер «Бірманського патріота», в якому була розгромна пасквільна стаття про містера Мак-Ґреґора. Брехня, що дискредитувала старого Мак-Ґреґора, була такою відвертою й нахабною, що Елліс з Вестфілдом аж осатаніли. Спостерігаючи за цією люттю, Флорі щосили намагався зробити вигляд, що його це обурює не менше, але виходило не дуже. П’ять хвилин поспіль Елліс сипав прокльонами, аж раптом, незрозуміло чому, вирішив, що стаття — справа рук доктора Верасвамі, і почав працювати над планом контрудару. Згідно з цим планом вони мали розмістити на дошці оголошення, яке б стало негативною відповіддю на пропозицію, яку там напередодні розмістив сам Мак-Ґреґор. Що Елліс, не зволікаючи, і зробив — почав шкрябати своїм дрібним, але чітким почерком:

«Зважаючи на малодушні наклепи, що нещодавно посипалися на адресу заступника комісара, ми, що нижче підписалися, хочемо висловити свою думку про те, що обрання до членів цього клубу чорномазих — найгірша з усіх можливих митей у його історії»...

Проти вживання «чорномазих» Вестфілд заперечив, після чого слово викреслили, замінивши на «місцевих». У кінці оголошення залишили підписи: Р. Вестфілд, П. В. Елліс, С. В. Максвелл, Дж. Флорі.

Елліс так захопився своєю ідеєю, що, здається, радість у ньому випарувала добру половину люті. Само собою оголошення, звісно ж, нічого не значило, але річ була в іншому: новина про одне лише його існування швидко облетить усе місто й уже завтра дійде до доктора Верасвамі. Що головніше: розійдуться чутки, що європейська спільнота публічно назвала доктора чорномазим. Елліс був просто в захваті. Решту вечора він буквально не зводив очей з дошки оголошень і з інтервалом у кілька хвилин тріумфально вигукував: «Буде тепер над чим покумекати маленьким мізкам череватого, еге? Буде цьому недоумку урок, щоб знав, якої ми насправді про нього думки. Ось це я розумію — спосіб поставити їх усіх на місце, еге?»

А тим часом Флорі підписав колективну скаргу на свого друга. Вчинив він це з тієї ж причини, з якої робив таке вже тисячі разів: через брак бодай крихітної іскри мужності, якої потребувала проста відмова брати в такому участь. Звісно ж, він міг би відмовитися, якби зрештою наважився, але відмова, безсумнівно, означала б сварку з Еллісом і Вестфілдом. А він так ненавидів сваритися! Подумати лише про все це гарчання, уїдливі глузування! Лише одна думка про таке змусила його здригнутися, відчути, як пульсує на щоці родима пляма, а в горлі відбуваються метаморфози, які приглушують голос і змушують його звучати винуватим. Тільки не це! Набагато легше було образити свого друга, розуміючи водночас, що той дізнається про це.

У Бірмі Флорі провів уже п’ятнадцять років. Досить для того, щоб навчитися ніколи не йти проти думки громадськості. Але насправді все почалося задовго до Бірми: в утробі матері, коли доля вирішила відзначити його родимою плямою на щоці. Він згадував перші напасті, що звалилися на його голову через цю пляму. Його перший день у школі, куди він потрапив у дев’ять років; пронизливі погляди, які вже за кілька днів переросли у вигукування інших хлопців; прізвисько «Синьомордий», яке причепилося до нього аж доти, поки один винахідливий віршомаз (згодом він став критиком у «Нації» і публікував там непогані статті) якось не вигадав такі рядки:

Відтоді прізвисько було змінено на «Мавпячі сідниці». Але на цьому все не закінчилось. У старших класах хлопці полюбляли ночами забавлятися тим, що вони прозвали «Іспанською інквізицією». Улюблене катування, коли хтось тримав жертву, схопивши мертвою хваткою, яку мали лише кілька ілюмінатів («Спешал Того»), поки хтось інший бив гострим каштаном, що теліпався на кінці цупкої мотузки. Але тут своєю поведінкою Флорі вдалося вчасно загладити потенційні висміювання. Він був відмінним брехуном і непоганим футболістом (дві речі, без яких досягти успіху в школі зась). На останньому семестрі навіть удостоївся честі з іншим «обраним» хлопцем тримати в «Спешал Того» шкільного поета, поки капітан команди гамселив того шипованим кедом за те, що бідолаху піймали за написанням сонета. Це був період формування його особистості.

Наступним кроком в його вихованні стала дешева третьосортна гімназія для юнаків. Злиденне місце із сумнівною репутацією. У доволі безглуздій манері тут наслідували традиції приватних закритих шкіл: величний дух англіканського віропідданства, крикет, латинські поеми. Був навіть шкільний гімн, який називався «Життя — це сутичка за м’яч», в якому Бог фігурував як Великий рефері. Але бракувало тут головної чесноти справжніх великих пансіонів: істинної жаги до навчання. У своїх знаннях хлопці максимально наближалися до невігластва. Жодні різки не могли вбити в їхні голови знання й змусити проковтнути відчайдушно нудну тарабарщину навчальної програми. До того ж нікудишні низькооплачувані вчителі абсолютно точно не були тим джерелом, з якого несподівано для себе бодай хтось може захотіти поглинути мудрість. Школу Флорі закінчив неоковирним молодим телепнем. І все ж таки навіть тоді в нього були певні здібності й він чудово усвідомлював це. Як і те, що ці здібності із превеликою імовірністю можуть накликати на нього неприємності. Звісно ж, він вирішив просто вгамувати їх. Хлопчик на прізвисько «Мавпячі сідниці» ніколи не досягне успіху, не вивчивши свій урок.